РОЗДІЛ 16. ПРОЕКТИ ДЕРЖАВНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У РОСІЇ Й УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 16. ПРОЕКТИ ДЕРЖАВНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У РОСІЇ Й УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

 

На початку XIX ст. Росія стрімко відставала від передових європейсь­ких держав, що будували громадянське суспільство, промислову економіку. У країні накопичувалися соціальні протиріччя, особливо між поміщиками і кріпаками. Існування самодержавства і кріпосництва, соціально-економічна відсталість Росії звужували умови ліберальних перетворень, підсилювали по­зиції консерватизму. Криза самодержавно-кріпосницького ладу, що поглиб­лювалась, на тлі європейських політико-правових досягнень призвела до ор­ганізації таємних товариств і виступу декабристів 1825 р.

 

§ 1. Проект М. Сперанського і контр проект М. Карамзіна

З воцарінням Олександра І (1801р.), який обіцяв керувати народом «за законами і за серцем своєї премудрої бабки» (тобто Катерини ІІ), у Росії не­надовго складається обстановка, яка сприяла появі у ліберальної частини дворянства реформаторських проектів державних перетворень. За завданням царя ряд проектів удосконалення імперії підготував молодий і талановитий мислитель Михайло Сперанський (1772-1839)[1] .

У записках і проектах 1802-1804 р. Сперанський спирається на глибокі пізнання в політичних теоріях античних і сучасних йому європейських мис­лителів. Метою будь-якої держави вважав забезпечення безпеки особистос­ті, власності і гідності кожного. Першорядного значення надавав не формі правління («зовнішньому способу правління»), а обмеженню сили уряду «рівновагою сил народних» («внутрішньому способу правління»). З цих по­зицій різко критикував суспільний і державний лад Росії, рабство кріпаків - більше половини населення країни. Пропонував провести скасування кріпо­сництва в два етапи: спочатку врегулювати законом селянські повинності, відносини селян і поміщиків, а потім представити селянам право вільного пе­реходу від одного поміщика до іншого.

Росія, писав Сперанський, у своєму історичному розвитку пройшла три ступені: у Середні віки - удільщина, у Новий час - абсолютна монархія, а в даний час вступила в промисловий стан, який вимагає конституційного об­меження верховної влади, надання громадянських і політичних прав усім підданим. Він пропонував шлях реформ «через урядові закони», жалувані ім­ператором народу. Конституційна монархія в Росії - шлях від феодального правління до республіканського, вона «має прямий напрямок до свободи». Його «План державних перетворень. Вступ до уложения державних законів» 1809 р. передбачав модернізацію російської держави на принципах законнос­ті, встановленні прав підданих, поділу влади.

Мету реформ Сперанський вбачав у тому, щоб «правління, досіль са­модержавне, поставити і заснувати на неодмінному законі». Автор «Плану» прагнув перебороти нерозв'язне протиріччя - з'єднати самодержавство з за­коном, бачучи в цьому шлях до конституційної монархії за типом англійсь­кої. Для цього формулював умову: «заснувати державну владу на законі не словами, але самою справою». Цю умову державних реформ Сперанський зв'язував з функціями самого закону: захистом безпеки і власності громадян. Проте поняття закону не повинне поширюватися на постанови уряду, але лише на постанови законодавчої влади. Іншими словами, важливу умову пе­ретворень він бачив у наданні нормативним актам державної влади характеру правових законів, у підпорядкуванні їх Конституції.

Корінні конституційні державні закони, за Сперанським, складають предмет конституції, закріплюють спосіб правління, громадянські і політичні права підданих. Органічні закони визначають устрій самої державної влади і держави. Громадянські закони «засновують відносини осіб між ними». Всі інші акти, що регулюють порядок виконання законів, повинні строго відпові­дати останнім. Таким чином, перетворення правової системи у Сперанського розглядається неодмінною умовою всіх інших державних перетворень. По­рядок у державі охороняється законом.

«Сила встановлень» у «Плані» зв'язується з устроєм самої державної влади («другий устрій»), з її поділом на законодавчу, виконавчу і судну, центральну і місцеву.

Законодавча влада, вважає автор «Плану», повинна бути так влашто­вана, щоб «мати свободу думки і виражати думку народну». Для складання законів і «стягнення звіту про всі статути й установи» пропонувалося створи­ти Державну думу, що буде працювати в сесійному режимі і складається із депутатів, обраних губернськими думами. «Закони пропонуються урядом, поважаються (тобто обговорюються і приймаються) у Думі, затверджуються государем». Думі представляються звіти міністрів, вона встановлює нові по­даті, податки і повинності. «Ніякий новий закон не може бути виданий без поваги Думи». Термін її дії «визначається кількістю справ, їй пропонованих». Отже, Сперанський вводить принцип парламентської відповідальності мініс­трів, очевидно передбачаючи установлення в Росії парламентарної монархії.

За «Планом» «порядок законодавчий» складає вертикальна система представницьких органів: губернських, окружних, волостних дум.

Виконавчу владу здійснює система органів управління: міністерства, губернських, окружних, і волосних управлінь.

За тим же принципом будується і судова система, яка вивершується «вищим судилищем для всієї імперії - Сенатом». Волосний суд мислився як «мирський суд», в окружному (суд першої інстанції) передбачалося введення суду присяжних. Так у трьох владах втілюється «звертання до закону, волі і виконанню».

Систему органів державного управління за проектом повинні очолюва­ти імператор і Державна Рада. Остання задумувалась автором проекту як орган, об’єднуючий, направляючий і контролюючий діяльність трьох гілок влади. Склад Державної ради мислився Сперанським частково обраним, час­тково призначуваним монархом. Вона засідає під головуванням царя, має право законодавчої ініціативи. Отже, у Держраді «усі дії порядку законодав­чого, судного і виконавчого в головних їх відносинах з’єднуються і через нього сходять до державної влади (тобто монарха) і від неї виливаються».

Тільки з удосконаленням державного ладу і законодавства, за Сперан- ським, можливо забезпечити права підданих - права політичні, «визначаючі ступінь їх участі в силах державних», і права громадянські, «визначаючі ступінь їх свободи в особі і майні». У дусі Монтеск'є, Констана він пише про політичні права як умову громадянських прав - «суть перше і невід'ємне надбання всякої людини, яка входить до суспільства». «План» називає три класи в Росії: дворянство, купецтво і міщанство, «кріпосні люди» і визначає їх права. «Права громадянські загальні» (ніхто не може бути покараний без суду, кожний тільки за законом (чи договором) зобов'язаний нести особи­сту службу чи матеріальні повинності; право на власність) повинні належати всім підданим. «Права громадянські особливі» повинні належати тим, «хто способом життя і виховання до них будуть приуготовлені», тобто тільки вла­сникам. Політичними правами наділялися теж лише власники. Щодо кріпа­ків, поміщицьких селян, то вони не володіли ні громадянськими, ні політич­ними правами. Автор «Плану» усвідомлював несумісність кріпосництва з цивілізованою державністю й сподівався на «дійсні заходи» його знищення.

Не дивлячись на те, що проекти Сперанського викликали різке не- сприйняття їх реакційним дворянством напередодні війни 1812 р. і їх реалі­зація розтяглася в часі, життя примусило самодержавство удосконалювати систему державних установ, передбачену реформатором: у 1810 р. було ство­рено Державну Раду, через рік реформовано міністерства, 1864 р. Сенат пе­ретворено голвним чином в судовий орган, а в 1905 р. утворена Державна Дума. З ім’ям Сперанського пов’язують і першу в Росії кодифікацію права. Під його керівництвом були видані 1829-1832 рр. «Повне зібрання законів Російської імперії» (45 томів) та «Звід законів Російської імперії» (15 томів).

Чималу роль у відставці й опалі Сперанського зіграла «Записка про да­вню й нову історію Росії» (1811 р.) придворного історика і письменника Миколи Карамзіна (1766-1826)[2] . У «Записці» критикувалися спроби реформ і пропоновані нововведення з ініціативи Сперанського.

М.Карамзін різко засуджував які б то не було спроби запровадження конституції, обмежень абсолютної влади в імперії. «Що крім єдиновладдя необмеженого, може в цій махині виробляти єдність дії?» Він вважав небез­печним ставити закон вище государя, протиставляти монарху які-небудь установи чи розділяти влади. «Дві влади в одній державі суть два грізні ле­ви в одній клітці, готові терзати один одного». Прикладами історії Карамзін прагнув довести, що «Росія гинула від різновладдя, а рятувалася мудрим са­модержавством». Останнє представало в його «Записці» рушійною силою російського історичного процесу, єдиним законодавцем, єдиним джерелом влади. Як і М.Щербатов, він відстоював привілеї дворянства, був против­ником скасування панщини. Не сприймав історик і теорію природного пра­ва, вважав - в державі, право природне уступає цивільному». Разом з тим, «Записка» містила серйозну критику дійсності і вимагала поліпшення роботи всього державного апарату. Це і стало причиною того, що, крім царя, вона залишилася невідомою для сучасників.