Печать
PDF

РОЗДІЛ 15. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЗАХІДНО­ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКО-ЮРИДИЧНОЇ ДУМКИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. - § 2. Французький лібералізм. Б.Констан, А. де Токвіль.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 2. Французький лібералізм. Б.Констан, А. де Токвіль.

Падіння Наполеона і реставрація династії Бурбонів не могли зупинити розвиток антифеодальної ідеології, капіталістичних відносин у Франції. В цих умовах ліберальні ідеї усе більш розширюють сферу свого впливу в сус­пільстві. Актуальною стає проблема захисту індивідуальної свободи її гаран­тій проти сваволі держави з будь-якою формою правління. Вирішення про­блеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях францу­зького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767- 1830)[3], противника політичних крайнощів - революційної диктатури чи абсо­лютизму.

Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) знали лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтоварист­ва. Як громадянин, індивід залишався рабом у приватному житті. Користаю- чись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних республік, розпоряджаючись колективною свободою, були підлеглі державній регламентації і контролю в приватному житті. «Влада втручалася й у самі звичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.

Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає учений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської сво­боди, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Конс- тан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкоря­тися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку, ви­бирати собі справу і займатися нею; 3) розпоряджатися своєю власністю, на­віть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об'єднання з ін­шими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля і т.д.); 6) право кожного впливати на здійснення прав­ління - чи шляхом призначення чиновників чи за допомогою представницт­ва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена врахо­вувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність осо­бистості, її матеріальна і духовна автономія. Особиста свобода, за Конста- ном, - «торжество особистості над владою». Це - справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удоскона­лювання і розширення.

Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На від­міну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади більше поваги до зви­чок, почуттів і незалежності індивідів. І влада повинна простирати над усім цим більш обережну і легку длань». Така обачність влади - один із самих су­ворих її обов'язків, не тотожна однак слабості сили держави. «Не потрібно, щоб уряд виходив зі своєї сфери, але влада його у своїй області повинна бути необмеженою». Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».

Найбільш значні з них - «Про свободу у древніх в її порівнянні зі свободою у сучасних людей» (1819 р.), «Курс конституційної політики», написаної у 1810-1820 рр.

Але в такім співвідношенні політичної й особистої свободи таїться за­гроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, бу­дучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності не­минуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас від будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу не­безпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред'являє «право на підпорядкування собі меншості». Він відкидав теорію народного сувереніте­ту Руссо та ін., хто ототожнював свободу з владою: вони «говорять про суве­ренітет народу з метою цілком підкорити собі громадян, а також про вільний народ - з метою перетворити кожного індивіда в раба...». Таким чином, не­обмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права інди­віда».

Виходячи з цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний сту­пінь влади» і відсутні гарантії індивідуальній свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Умовою виразу громадської думки, за Констаном, є представницька система правління, а органом виразу останнього - представницька устано­ва. «Представницька система є повноваження, довірені певному числу людей усією народною масою, що бажає, щоб її інтереси були захищені, однак не має часу захищати їх всякий раз самостійно». Народи з такою системою пра­вління повинні «з метою користування прийнятною для них свободою» здій­снювати постійне й активне спостереження за своїми представниками і за­лишати за собою право через нетривалі проміжки часу позбавляти їх повно­важень, якими вони зловживають.

Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, повинен бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свобо­ди». Він обґрунтував необхідність створення шести конституційних влад: 1) королівської - як влади нейтральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавлений в тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і дія­ли в згоді і гармонії»; 2) спадкоємної палати перів, як «представницької влади постійної». Констан переконав Наполеона передбачити палату перів у Конституційному акті 1815р., але незабаром сам розчарувався в цьому інсти­туті, що існував при Бурбонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту називав «владою громадської думки». Він відстоював високий май­новий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки власність робить людину здат- ною до користування політичними правами»; 4) влади виконавчої, здійсню­ваної міністрами, відповідальними перед парламентом; 5) судової влади, са­мостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.

Така складна схема поділу влади очевидно була покликана гарантувати громадянські і політичні свободи, вписати модернізований інститут монархії у правову державність.

У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покли­кано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можли­вою основою відносин між людьми». Але закон, на відміну від Монтеск'є, для нього не є абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить з легітимного джерела і має справедливі межі, може зіграти цю роль. «Підпорядкування за­кону - це обов'язок», - писав учений. Проте - не абсолютний. Закон тоді пе­рестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «.Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписанням, прикрашеним ім'ям закону!»

Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизна­ною доктриною державознавців Франції.

Проблема забезпечення індивідуальної свободи, її захисту політичними і правовими механізмами турбувала й Алексиса де Токвілля (1805-1859)[4]. Під впливом Б. Констана він дослідив теоретичні і практичні аспекти демок­ратії. Дійшов висновку: занепад аристократії і поступ людства до свободи, рівності, демократії історично неминучі. Демократія - суспільний лад, про­тилежний феодальному, не знаючий класових меж і втілюючий принципи народовладдя, свободи і рівності.

Принцип народовладдя найбільш повно втілено в США, вважає Ток- віль. На його думку, тут суспільство діє досить самостійно, управляючи со­бою само. Принцип народовладдя втілюється в життя американцями «відкри­то і плідно», влада тут виходить виключно від народу, він бере участь у зако­нотворенні, їх втіленні в життя шляхом обрання представників виконавчої влади, він же сам обирає й суд присяжних. До демократичних установлень автор праці «Про демократію в Америці» відносить поділ влади, місцеве са­моврядування, незалежність суддів, самостійність «блюстителів закону» (чи­новників, поліції) та ін., в яких він вбачав витоки і прояви народного сувере­нітету. Позитивними наслідками народовладдя в США він називає процві­тання громадянського суспільства, активний захист громадянами своїх прав, спільність інтересів громадян і можновладців, чому пороки і корупція тут ін­дивідуальні і не носять масового характеру. Головне — прості американці усвідомлюють нескладну істину: «щастя кожного залежить від загального процвітання». Токвіль переконаний: громадянські почуття здатні долати его­їзм, зберігати і зміцнювати в суспільстві свободу.

Недоліками і слабкостями американської демократії Токвіль називає не­досконалість і неповноту законів, сваволю блюстителів закону; правителі тут не завжди чесні і розумні, а громадяни освічені і свідомі. Талановиті люди, як правило, стороняться влади, зосереджуючись на досягненні багатства. Вна­слідок — державні посади часто обіймають «люди пересічні, обивателі».

Проте принцип виборності і частої змінюваності чиновників значною мірою компенсує ці недоліки демократії і безперервний процес покрашення управ­ління «в цілому приносить користь».

Серцевиною демократії Токвіль називає принцип рівності. Любов аме­риканців до рівності більша, ніж до свободи. Це ідеал, до якого прагнуть всі демократичні народи. Різницю між рівністю і свободою він вбачає в тім, що свобода не пов’язана виключно з демократичним режимом держави, зате ви­ключною рисою останнього є «рівність умов існування», стартових можли­востей громадян, віра в її невичерпність. Свобода ж, згідно з Токвілем, вима­гає від людини більших зусиль, пов’язаних з необхідністю бути самостійною, робити свій власний вибір, відповідати за його наслідки. Егоїзм, самоізоляція індивідів — небезпечні для демократії. «Немає нічого важчого, ніж вчитись жити вільним». Тому сучасна демократія можлива лише за єдності рівності й свободи.

Отже, Токвіль узагальнив і теоретично осмислив досвід реальної демок­ратії Нових часів, сформулював важливу мету лібералізму — йти назустріч демократії в ім’я свободи.