РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 6. ПОЧАТКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ Й ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

Правові уявлення, звичаї - найдавніші джерела права в житті суспі­льства, його перші скріпи. Як стверджують історики, давня людина сучасно­го типу з'явилася на території нинішньої України не менш мільйона років то­му. Розквіт родової общини, її самоврядування відбувається тут в IV - III тис. до н.е. Археологічні знахідки з трипільських поселень свідчать про складний світогляд, вірування, високу культуру землеробства, прикладного мистецтва. Згодом домінантами громадської організації племен виступали норми- звичаї, які стають нормами неписаного права. Вони спиралися на релігійні предписання, правила моралі, загальне уявлення про добро і зло. За літопи­сами словянські племена “мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і пере­кази, і кожне - свої звичаї”. В результаті тривалого процесу політичної, еко­номічної, етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII - IX ст. виникає державне об'єднання Русь, Руська земля з центром у Києві. Проблеми єдності, посилення великокнязівської влади, незалежності держави стають ведучими в політичному житті і літературі Київської Русі.

На розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також прийняття християнства 988 р. і поширення писе­мності. З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи люд­ського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепція­ми історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики.

 

§ 1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона

Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли “Ярославові книжники”. Прагну­чи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря. Літопи­сець у “Повісті временних літ”, зафіксувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: “Ларіон муж благ, книжний і постник”. Саме йому належить перший на Русі релігій­но - політичний трактат “Слово про Закон і Благодать”.

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. Закон тут - теологічне і юридичне поняття, зміст якого змінюється в Новому Завіті. “Закон, через Мойсея даний” був символом Старого Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон Іларіон трак­тує як засіб подолання пороків людей, прилучення до “благодаті й істини” - християнства, Бога. Їм людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як “сосуд поганий”, омивається “начебто водою, законом”, щоб умісти­ти “молоко благодаті”. Отже, у Іларіона законослухняність, моральність по­ведінки - умова, шлях пізнання благодаті й істини. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не потребує закону, адже позбув­ся від пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон - предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (христи­янством).

“Слово про Закон і Благодать” утверджує ідею рівноправності всіх народів: “Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу ру­ського дійшла”. Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер на­роди “малі і великі славлять Бога”. Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець “ідольському мороку”, “служінню бісам”, тобто язичництву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля - могутня і знана держава, “вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі”.

У наступній частині “Слова” Іларіон славить великого князя Володи­мира - хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шанують і славлять своїх учителів. “Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, велико- го...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава... У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхет­ність його походження - “славний від славних народився, шляхетний від шляхетних”. Він названий “самодержцем землі своєї”. Очевидно, що автор “Слова” виступає за легітимність великокнязівської влади, її династичний характер і централізм управління в державі.

Покрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, “подвиг благовір’я”. У “Слові” виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів “бути усім християнами - незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним”. Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, “не було ні одного, хто став би проти його повеління”, - пише автор. Очевидно для Іла­ріона були важливими єдність “благовір’я” із владою, її силою. Єдино­владдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнсь­кій вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор “Слова” порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, що на Никейськім соборі оформив союз між імператорською владою і церквою. Джерело верховної влади в державі мислитель бачить у божественній волі, називає Володимира “причастником Божественного царс­тва”. Іларіон - за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він - прихи­льник їх спільної законотворчості, “симфонії” влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь “само­держця” у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш актуа­льні політичні питання. На його думку, великий київський князь відповіда­льний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед богом “за працю пастви людій його”, забезпечувати мир у державі. Рядки “Слова” звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир - зразок для київських князів. Він - “честен муж”, “в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується”. Ін­шими словами, розум і сила, управління “по правді”, тобто за законом, мило­сердя і справедливість до підданих - необхідні якості верховної влади. Та­кий акцент на соціальному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині “Слова про Закон і Благодать” знову підкрес­люється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого - Ярослава Мудрого “Господь зробив спадкоємцем твого володіння”. Для Іларіона, очевидно важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її ле- гітимності як блага для Русі. Автор “Слова” вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів твого благовір’я, але ще більш преумножає, не говорить, але діє. От­же, Іларіон, прославляючи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, ство­рює образ ідеального християнського монарха..

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди почи­нається словами: “А се аз, князь великий Ярослав, син Володимирів, по да­нині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький номоканон”. Таким чином, маємо приклад спільної законотворчо­сті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в “Слові” ясно проступає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу. Політичний тра­ктат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для Київської держави політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя “самодержців”, їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз світської і духовної влади, роль за­кону й ін. Міжнародний авторитет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися й у “Повчанні” В. Мономаха.