РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

 

§ 1. Історія вчень про державу і право в системі юридичних наук. Її предмет і функції

Історія вчень про державу і право є важливою складовою юридичної науки (юриспруденції) — системи (логічно побудованої цілісної сукупності) знань про право та державу в їх єдності, нерозривному взаємозв’язку й взає­мовпливі. Система юридичних наук складається з низки підсистем відокрем­лених за певними спільними ознаками юридичних наук. За логікою побудови системи першою з них є підсистема загальнотеоретичних юридичних наук. До неї входять загальна теорія держави і права, історія держави і права та іс­торія вчень про державу і право. Науки цієї підсистеми формулюють загаль­нотеоретичні положення про право та державу, досліджують історичний роз­виток цих інститутів, узагальнюють знання про них. Отже, історія вчень про державу і право є юридичною наукою, відноситься до підсистеми загально­теоретичних юридичних наук.

Історія вчень про державу і право як юридична наука — це систе­ма знань про персоніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення, історичний розвиток, зв’язки із сучас­ністю та суспільною практикою. Вона є загальнотеоретичною юридичною наукою, оскільки через дослідження й систематизацію вчень про право та державу відкриває, з’ясовує й пояснює найбільш загальні закономірності ви­никнення, розвитку й функціонування права та держави.

Метою історії вчень про державу і право є досягнення об’єктивного, достовірного й вичерпного знання про державно-правові вчення, їх виник­нення, історичний розвиток, зв’язок із сучасністю та суспільною практикою, надання цього знання як іншим юридичним наукам, так і безпосередньо суб’єктам державо- та нормотворення.

Місце історії вчень про державу і право в підсистемі загальнотеоретич­них юридичних наук і в системі юридичних наук взагалі можна визначити на прикладі її взаємозв’язків із „сусідніми” юридичними науками:

1)   Історія вчень про державу і право та загальна теорія держави і права

Історія вчень про державу і право надає загальній теорії держави і пра­ва результати досліджень та систематизації державно-правових ідей видат­них мислителів минулого, а також виконує щодо цієї науки методологічну функцію, озброює її важливим методом дослідження права та держави — че­рез ідеї, доктрини, вчення видатних мислителів минулого, опрацьовані ними юридичні поняття, категорії. Загальна теорія держави і права узагальнює ці здобутки на загальнотеоретичному рівні з використанням знань, одержаних від галузевих наук (конституційного, цивільного, кримінального права тощо), а також безпосередньо від суспільної (насамперед, юридичної) практики. Од­ночасно саме загальна теорія держави і права надає історії вчень про державу і право знання, що є результатом узагальнення сучасної юридичної практики, досягнень галузевих наук, ставить завдання пошуку історичного та ідеологі­чного коріння державно-правових явищ, інститутів, методів їх удосконален­ня, що міститься в класичній юридичній думці. Глибинний зв’язок між цими науками надає підстави деяким дослідникам визначати історію вчень про державу і право як історію загальної теорії держави і права.

2)  Історія вчень про державу і право та історія держави і права

Історія вчень про державу і право вивчає право й державу виключно через дослідження персоніфікованих (належних конкретним ученим — філо­софам, юристам, богословам та ін.) письмово оформлених ідей, учень про них. Історія держави і права надає історії вчень про державу і право знання про історію держав, правові системи відповідного часу, що історично обумо­влюють виникнення й розвиток того чи іншого вчення. Так, наприклад, істо­рія держави і права досліджує давньоримський Звід законів Юстиніана, а іс­торія вчень про державу і право — персоніфіковані ідеї римських юристів, без яких цього видатного юридичного пам’ятника не було б. Отже, історія держави і права — це історія утворення, розвитку та — у низці випадків — занепаду держав та національних правових систем, тоді як історія вчень про державу і право — це історія персоніфікованих юридичних ідей, засадничих доктрин, учень, на ґрунті яких утворюються, розвиваються та занепадають держави та національні правові системи.

Поняття об ’єкта й предмета науки співвідносяться між собою, але не збігаються. Поняття об’єкта ширше. Об’єктом будь-якої суспільної науки є ті суспільні явища, які вона вивчає. Спільним об ’єктом усіх юридичних наук, у тому числі й історії вчень про державу і право, є право та держава.

Предметом науки є те особливе, саме їй притаманне, що вона вивчає в об’єкті. Отже, предмет історії вчень про державу і право визначає її внесок до системи юридичних наук у вивчення ними їх спільного об’єкта — права та держави. Предметом історії вчень про державу і право є персоніфіковані державно-правові ідеї та цілісні вчення (доктрини, теорії), їх виникнення та історичний розвиток.

Функції історії вчень про державу і право визначають її призначення в єдиній системі юридичних наук. Функціями історії вчень про державу і пра­во є методологічна, пізнавальна, евристична, прогнозувальна, або функція наукового передбачення, прикладна, або функція допомоги практиці, ідеоло­гічна тощо.

Методологічна функція визначає спрямованість історії вчень про дер­жаву і право на озброєння юридичних наук (насамперед — загальної теорії держави і права) важливим методом дослідження права та держави — через ідеї видатних мислителів минулого та сформовані ними цілісні теорії, докт­рини, вчення, понятійним апаратом, знаннями принципів, закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Пізнавальна — визначає спрямованість історії вчень про державу і пра­во на здобуття й розширення наукових знань про державно-правові вчення, їх пізнання та пояснення на різних історичних етапах розвитку держав.

Евристична (відкривальна) — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на відкриття, знаходження. перевірку нових тенденцій, особ­ливостей і закономірностей розвитку державно-правових явищ.

Прогнозувальна, або функція наукового передбачення, — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на наукове, обґрунтоване прогнозування розвитку державно-правових інститутів у недалекому майбу­тньому. Такий прогноз є вельми цінним, оскільки спирається на теоретичну спадщину видатних мислителів минулого, причому передусім на такі їх ідеї, що вже довели свою значущість втіленням у суспільне життя.

Прикладна, або функція допомоги практиці — визначає спрямованість історії вчень про державу і право на практичну реалізацію результатів дослі­джень державно-правової думки минулих часів, пошук методів удосконален­ня державних інститутів і національної правової системи сучасної України. Фактично саме вона є першою з функцій, визначає специфічне значення істо­рії вчень про державу і право для юриспруденції взагалі, вагомість її місця в системі юридичних наук, визначає історію вчень про державу і право саме як юридичну науку.

Ідеологічна — визначає спрямованість історії вчень про державу і пра­во: по-перше, на формування в суспільстві поглядів на державу і право, що ґрунтуються на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і ціннос­тях, якими є свобода, рівність, справедливість, гуманізм тощо; по-друге, на виховання сучасної людини в умовах різноманіття ідеологічних і політичних течій, надання їй ключів для самостійного визначення прогресивних напря­мів розвитку її суспільного буття. Саме цьому ідеологічна функція інакше ще зветься виховною функцією.