Глава ХXII СУДОВІ ДОКАЗИ

Posted in Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

 

Глава ХXII СУДОВІ ДОКАЗИ


§ 1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

§ 2. Показання свідків

§ 3. Письмові докази

§ 4. Речові докази

§ 5. Висновок експерта

§ 6. Розгляд судом заяв про фальшивість доказів

 

§ 1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників


Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників є одним із засобів доказування. Ці пояснення мають статус доказів за умов, що сторони, треті особи та їхні представники допитані як свідки та по­яснення давалися за їх згодою (ст. 62 ЦПК).

Доказове значення мають лише ті пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, в яких містяться відомості про факти, що мають значення для справи.

Поряд із поясненнями по суті справи сторони, треті особи та їхні представники мають право надавати свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового розгляду, брати участь у допиті свідків і експертів, висловлювати свою думку з приводу змісту й до­стовірності письмових і речових доказів тощо. Подібні пояснення поряд із заявами розпорядчого характеру (визнання позову, відмова від позову тощо) не є доказами у справі.

Таким чином, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають неоднакове значення, а доказами в цивільній справі можуть бути тільки ті пояснення, які містять відомості про факти, що належать до предмета доказування. У поясненнях сторін виділяють:

1) повідомлен­ня, відомості про факти, тобто докази;

2) волевиявлення;

3) су­дження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

4) мотиви, аргу­менти, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обста­вини у вигідному для себе аспекті;

5) прояв емоцій, настрою[1]. Такий підхід можна застосовувати і до пояснень третіх осіб та представників сторін (третіх осіб).

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників як засіб до­казування в цивільному процесі мають істотне значення, виходячи з того, що тягар доказування несуть сторони по справі. Визнаючи за сторонами, третіми особами та їхніми представниками право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (ст. 314 ЦПК).

Відсутність усних або письмових пояснень сторін або третіх осіб, їхні представників, які не з’явилися в судове засідання, може призвес­ти до постановлення судом необґрунтованого рішення, оскільки утруд­нюється з’ ясування взаємовідносин сторін. Тому навіть у випадках неявки без поважних причин у судове засідання особи, яка бере участь у справі, питання про можливість розгляду справи за її відсутності повинно вирішуватися судом з урахуванням необхідності її пояснення для з’ясування взаємовідносин сторін і достатності доказів.

Особливе значення пояснень сторін та третіх осіб визначається тим, що вони є учасниками спірних правовідносин і можуть дати повні відомості щодо фактів, які мають значення для справи. З цим пов’язані і функції їхніх представників.

Специфікою пояснень сторін та третіх осіб як засобів доказування є те, що сторони (треті особи) юридично заінтересовані в результатах справи і дача пояснень — їх право, а не обов’язок. Разом з тим їх па­сивність у доказовій діяльності призводить до ухвалення рішення не на користь пасивної сторони.

Зазначена специфічна ознака пояснень сторін (третіх осіб) осо­бливо виявляється в судовому засіданні. Суд визначає порядок допиту свідків, експертів і дослідження всіх інших доказів лише після заслу­ховування пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Це дає можливість суду обрати найбільш доцільний і швидкий шлях дослідження і перевірки всього доказового матеріалу, в ході якого мають бути підтверджені або спростовані твердження сторін (третіх осіб). Така регламентація ходу судового засідання з цивільної справи орієнтує суд на критичне ставлення до тих пояснень, які надані сторо­нами (третьою особою) з метою обґрунтування і захисту своїх прав та законних інтересів.

Суд не може будувати висновки лише на заявах сторін (третіх осіб) і повинен запропонувати сторонам (третім особам) обґрунтовувати свої твердження. Не тільки твердження сторін (третіх осіб), а й визнання фактів, якими вони обґрунтовують свою позицію, не є обов’ язковими для суду і приймаються тільки тоді, коли немає сумніву, що визнання відповідає обставинам справи. Тому наявність одного лише посилання сторони (третьої особи) на те, що її твердження про факти, які мають значення для справи, не спростовано, не може розглядатися як достаній доказ. Цим визначається і значення пояснень представників сторін (третіх осіб).

Є два види пояснення сторін (третіх осіб): твердження і визнання. Сутність тверджень полягає в тому, що в них містяться відомості про факти, які згідно із законом повинна доказувати сторона як суб’єкт доказування. Сутність же визнання в іншому. Визнання сторони — це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно із законом повинна доказувати інша сторона.

На відміну від пояснень сторін (третіх осіб) про факти, які відпо­відають їх процесуальній заінтересованості, а тому потребують об­ґрунтування іншими засобами доказування, визнання фактів, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, які суперечать її процесуальній заінтересованості, може стати достатнім, і, отже, єдиним доказом наявності відповідного факту, якщо, на думку суду, визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози або помилки.

У зв’язку з цим виникає питання щодо суб’єктів такого роду визнан­ня. На наш погляд, це право має персоніфікований характер і реалізу­ється перш за все самою стороною (третьою особою). Що стосується визнання факту, який повинна доводити суду сторона, і який визна­ється судовим представником, то тут суду слід більш уважно підходи­ти щодо оцінки наслідків такого визнання.

Визнання стороною (третьою особою) факту звільняє іншу сторо­ну (третю особу) від його доказування, якщо суд визнає цей факт встановленим. Про прийняття судом визнання стороною факту має бути винесена ухвала.

Судове визнання стороною (третьою особою) факту може бути як усним, так і письмовим.

Визнання факту, зроблене не в судовому засіданні, не є доказом. Будучи доказовим фактом, воно само потребує доказування, тобто об­ґрунтування іншими доказами.

Так, факт позасудового визнання відповідачем батьківства у спра­ві про встановлення батьківства суд встановлює на підставі доказів, які з достовірністю його підтверджують.

Особливе процесуальне значення має визнання стороною (третьою особою) факту, для підтвердження якого допустимі лише певні засоби доказування — письмові докази або нотаріальна форма угоди.

Недотримання передбаченої законом форми угоди позбавляє сто­рону (третю особу) права у випадку спору посилатися для підтвер­дження її дійсності на показання свідків.

Процесуальне значення визнання стороною (третьою особою) фак­ту укладання угоди без дотримання юридичної форми полягає в тому, що визнання факту робить можливим підтвердження угоди будь-якими засобами доказування, у тому числі й показаннями свідків.

Таким чином, особливості допиту сторін, третіх осіб та їх пред­ставників зводяться до такого:

1)  сторони, треті особи та їхні представники можуть бути допита­ні як свідки тільки за їх згодою;

2)   ініціатором допиту може бути як позивач, відповідач, їх пред­ставник, так і суд;

3)  вказані особи можуть бути допитані як свідки тільки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

4)  вони дають показання як свідки згідно із правилами, встановле­ними ЦПК (статті 180 — 182);

5)  вказані особи мають право відмовитись від давання показань за наявності підстав, передбачених законодавством (правовий імунітет).

§ 2. Показання свідків

Один із засобів доказування в цивільному процесі — показання свідків, тобто повідомлення суду свідком відомостей (фактичних да­них) про обставини, які мають значення для справи.

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК). Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому об­ставини.

Як правило, свідками викликаються громадяни, яким особисто відомі будь-які істотні для справи обставини. Особи, які знають про ці обставини зі слів інших чи в результаті ознайомлення з певним доку­ментом, за необхідності можуть також допитуватись як свідки. Їх по­казання вважаються похідними і дозволяють знайти первісні докази. Якщо ж свідок не може назвати джерела своїх відомостей, такі фак­тичні дані не будуть доказами.

Згідно із ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1) недієздат­ні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості;

3)  священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді ві­руючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особа, що просить про виклик свідка, повинна зазначити його прізвище, ім’ я, по батькові, місце проживання та обставини, які свідок може підтвердити.

Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповноважними, його може бути піддано штрафу, а при неявці за повторним викликом — примусовому приводу через органи внутрішніх справ. За злісне ухилення від явки до суду, відмову від свід­чень на суді і за дачу завідомо неправдивих показань свідок підлягає кримінальній відповідальності згідно із статтями 178 і 179 КК.

Свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з’ явитись у судо­ве засідання, може допитати суд за місцем їх проживання за доручен­ням суду, який розглядає справу.

Крім обов’язку дати показання свідок наділений процесуальними правами. Свідок, даючи показання, може користуватися записами у ви­падках, якщо його показання пов’ язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти у пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК). Свідок має право давати по­казання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’ язаних з викликом до суду (ч. 4 ст. 50 ЦПК). За ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або служ­бовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі. Свідкові у встановлених розмірах оплачується також вартість переїзду, добові та витрати по найму жит­ла (ст. 86 ЦПК).

Відповідно до законодавства свідок має право відмовитись від давання показань із встановлених законом підстав. Відмова від даван­ня показань приймається судом шляхом постановлення ухвали. Фун­даментальна норма щодо імунітету свідка міститься у ч. 1 ст. 63 Кон­ституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальність за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

У судовому засіданні кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі засідання суду під час розгляду справи.

Перед допитом свідка суд встановлює його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі, і попереджає його про кримінальну відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань і за від­мову дати показання.

Свідкам, які не досягли шістнадцяти років, суд роз’яснює обов’язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі, але вони не попереджу- ються про відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу за- відомо неправдивих показань.

Допит свідка починається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо по даній справі, після чого першою йому ставить запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Свідкові, викликаному з ініціативи суду, першим ставить запитання позивач.

Суд має право ставити запитання свідку в будь-який час його до­питу.

Кожний допитаний свідок залишається в залі засідання суду до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно на тому ж або на наступно­му засіданні за його власною заявою, за заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

Суд може призначити свідкам очну ставку для з’ ясування причин розходжень в їх показаннях.

Порядок допиту неповнолітніх свідків специфічний. Допит свідків, які не досягли п’ятнадцяти років, — обов’язково, а неповнолітних свідків від п’ ятнадцяти до вісімнадцяти років — за розсудом суду про­вадиться у присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі.

Зазначені особи можуть з дозволу суду ставити свідкові запитання.

У виняткових випадках, на час допиту осіб, які не досягли повно­ліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї осо­би до залу судового засідання їй повідомляють про показання свідка, який не досяг повноліття, і надають можливість поставити запитання свідкові.

Свідок, який не досяг шістнадцяти років, після закінчення його до­питу видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнає за необхідне присутність цього свідка в залі судового засідання.

Показання свідків, зібрані в порядку судового доручення, оголо­шуються в судовому засіданні.