Глава ХХI ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

§ 1. Поняття судового доказування

§ 2. Поняття судових доказів

§ 3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування

§ 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

§ 5. Стандарт доказування та оцінка доказів судом

§ 6. Забезпечення доказів

 

 

§ 1. Поняття судового доказування

У цивільному процесі доказування становить важливий аспект процесуальної діяльності та є елементом процесуальних проваджень. Тому завдання цивільного судочинства щодо справедливого, неуперед- женого та своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ і захис­ту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права можуть бути досягнуті за умов одержання фактичних даних, які становлять юридико-фактичну основу для вирішення ци­вільної справи.

Відповідно до ст. 10 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення про­цесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав. Ця стаття є централь­ною для з’ ясування поняття судового доказування, оскільки визначає обов’язки вказаних у ній суб’єктів щодо подання доказів та їх участь у доказовій діяльності.

У теорії значного поширення набула точка зору, згідно з якою до­казування стосується тільки фактичних обставин справи, встановлених шляхом доказування. Але поряд з цим існує думка, що процес доказу­вання охоплює і умовиводи про спірні правовідносини, права й обов’язки сторін.

У зв’язку з такими різними трактуваннями судового доказування деякі автори виокремлюють поняття доказування і судового пізнання. При цьому доказування визначається як засіб пізнання фактичних об­ставин справи. Щодо правової кваліфікації фактів і відносин, то як засіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання.

Виділення судового доказування і судового пізнання ґрунтується на устремлінні диференціювати роль і функції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та суду у сфері доказової діяльності. І тому як приклад Л. А. Ванєєва розглядає судове пізнання виключно як ді­яльність суду, а судове доказування — як діяльність осіб, які беруть участь у справі^[1]. Співзвучною є точка зору, яка зводиться до того, що судове пізнання — це діяльність суду, спрямована на встановлення істини у справі, а судове доказування — діяльність таких суб’єктів доказування, як сторони та ін.^[2]

Якщо наведені судження є результатом протиставлення процесу­ального пізнання та доказування, враховуючи певні функції суду та інших учасників цивільного процесу, то М. Й. Штефан виходить із того, що доказування — це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесу­альному порядку і спрямована на з’ ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствер­дження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, при­йняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів^[3]. У такій площині характеризував сутність доказової діяльності В. М. Семенов. Він вважав, що за змістом судове доказування є процесуальною та логічною діяльністю суду й осіб, які беруть участь у справі по вста­новленню наявності або відсутності дійсних обставин справи^[4].

Судове доказування як структурний компонент судового прова­дження втілюється у процесуальній діяльності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, по доведенню тих чи інших фактів, тобто обставин справи. Крім того, процесуальне доказування цих суб’єктів охоплює правову оцінку фактів. Хоча здійснення правосуддя є функцією суду, але виконанню цієї функції сприяє активна діяльність суб’єктів доказування, які в процесі демонстрації своєї правової позиції вислов­люють оціночні судження по суті справи і тим самим сприяють форму­ванню у суду правильних висновків щодо правової кваліфікації фактів та по суті справи. Особи, які беруть участь у справі, мають право ви­словлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів, правовідно­син, що є предметом розгляду, і того, як, на їх погляд, має бути виріше­на справа. Сторони мають довести переконливість наданих ними доказів, хоча ці думки для суду є необов’ язкові, втім їх аналіз сприяє прийняттю законного і обґрунтованого судового рішення.

Таким чином, судове доказування — це процесуальна діяльність сто­рін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зводить­ся до обґрунтування обставин цивільної справи та спрямована на вста­новлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті.

У теорії судового доказування дискусійним є питання про відне­сення суду до суб’єктів судового доказування. Дискусійність цього питання була закладена у 50-х роках минулого століття професорами К. С. Юдельсоном та А. Ф. Клейнманом^[5]. На думку К. С. Юдельсона, суд є суб’єктом доказування фактів, покладених в основу судового рішення, а тому — суб’єктом доказування. При тому суд мотивує су­дове рішення щодо встановлення тих чи інших фактів. Заперечуючи К. С. Юдельсону, А. Ф. Клейнман вважав, що суд зобов’язаний вирі­шити спір, а не здійснювати доказування, а мотиви судового рішення мають значення лише при перевірці законності та обґрунтованості судового рішення. Автор звертав увагу на те, що К. С. Юдельсон змішує доказування у логічному та процесуальному смислах.

Щодо визначення суду як суб’єкта доказування, то відповідь на це питання має пов’язуватись із наявною моделлю національного судо­чинства та метою доказування. Що стосується цивільного судочинства, то воно засноване на розподіленні функцій суду, сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та принципі змагальності, який характери­зується, зокрема, тим, що сторони мають доказувати наявність тих чи інших обставин цивільної справи, тобто подавати докази, їх досліджу­вати і доводити перед судом. Суд у принципі не має права збирати докази за своєю ініціативою. Тобто роль суду має залежний від зма­гальності сторін характер і не зводиться до збору доказів. За таких умов суд не може бути суб’єктом доказування, оскільки інше означало б те, що суд має заінтересованість у справі, яку він розглядає.

Цей висновок, який є похідним від суб’єктної активності сторін як основних суб’єктів доказування, означає, що суд, здійснюючи право­суддя, ухвалює судове рішення у справі лише на підставі тих юридико- фактологічних даних, які надаються сторонами і ґрунтуються на право­вій позиції сторін. Ніяких дій, які спрямовані на додатковий збір до­казів по справі з метою перевірки їх тверджень або заперечень, офіцій­но суд не здійснює. Отже, кінцевою метою судового доказування сторін є переконання суду в наявності своєї правової позиції, що являє собою єдність юридико-фактичних ознак конкретного правового спо­ру. Суд як орган судової влади має розглянути і вирішити цивільну справу відповідно до заявлених вимог, враховуючи юридико- фактологічне обґрунтування сторін у межах правового спору, що є предметом судового розгляду, і в умовах забезпечення справедливо­го судового розгляду, тобто забезпечення рівних процесуальних гаран­тій для сторін правового спору.

Для засвоєння проблематики судового доказування як процесуаль­ної діяльності певних суб’єктів цивільного процесу має питання тяга­ря доказування, тобто розподілу обов’язків між суб’єктами доказуван­ня, а також наслідків невиконання чи неналежного виконання цих обов’язків, виходячи з того, що ст. 10 ЦПК закріплює функції з дока­зування як певні обов’язки з доказування.

Зараз юридична природа тягаря доказування в літературі так і не визначена. Свого часу Є. В. Васьковський писав, що тягар доказуван­ня — це технічний термін, нерівнозначний терміну «обов’ язок до­казування»: такого обов’язку не існує, бо взагалі у сторін немає про­цесуальних обов’язків, — сторони вільні не здійснювати жодних про­цесуальних дій.Оскільки сторона, яка бажає виграти справу, має до­водити обставини, на яких вона засновує свої вимоги або заперечення, то говорять, що на ній лежить «тягар доказування» цих обставин. Таким чином, під «тягарем доказування» розуміється необхідність для даної сторони встановити обставини, нез’ясованість яких може спричинити невигідні для неї наслідки^[6].

Це питання є непростим, оскільки в процесуальній теорії не має ясності у науково-практичному тлумаченні не лише обов’язку з дока­зування, а й наслідків його невиконання.

Як випливає із ст. 10 ЦПК, очевидно, що закон передбачає обов’язки з доказування, подання доказів та доведення їх переконли­вості. Така юридична формула має на увазі перш за все, що доказу­вання, враховуючи змагальний характер цивільного процесу, є за­гальним обов’язком або тягарем сторони, а не суду або інших учас­ників цивільного процесу. І це є фундаментальним з точки зору до­слідження обставин цивільної справи і формування доказового мате­ріалу з метою її розгляду. Що стосується подання доказів як певного процесуального обов’язку з доказування, то цей обов’язок сторони стосується форми здійснення головного обов’язку з доказування і ви­являється в тому, що сторона має надавати докази — як такі, що під­тверджують і підстави своїх вимог, і підстави заперечень проти вимог іншої сторони. І крім того сторона має довести ті обставини, на які вона посилається.

У зв’язку з цим деякі автори вважають, що зміст доказування ста­новлять такі процесуальні дії, як збирання, витребування доказів (для адвокатів) і надання доказів особами, які беруть участь у справі. Усі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказуван­ня. Крім того, поняття доведення пропонується вважати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування. Наприклад, наводять­ся такі випадки, якщо одна сторона буде клопотати про допит свідка, який перебуває в родинних стосунках із нею, то інша сторона не має права відвести такі показання (ці показання є належними до справи і за сучасним законодавством такі показання є допустимим засобом доказування), але вправі висловити з цього приводу свої заперечення та міркування. Та лише суд остаточно вирішує питання щодо належ­ності доказів у справі й допустимість засобів доказування. При цьому така позиція фактично не є доказуванням, оскільки вона базуватиметь­ся на розумовій діяльності і узагальнюватиме досвід допиту близьких родичів як свідків, на свідчення яких негативно може впливати родин­ний зв’язок тощо^[7].

Важливо звернути увагу, що загальнообов’ язковий характер до­казування для сторін і процесуальний спосіб його реалізації означає, що доказування у контексті завдань цивільного судочинства вимагає також формування сторонами переконання суду в результаті здійснен­ня функцій доказування, що є можливим завдяки активній участі в їх дослідженні і доведенні їх переконливості.

Виходячи з цього, тягар доказування умовно можна структурува- ти на три складові: тягар доказування в цілому, що відбиває структу­ру і зміст змагальності цивільного судочинства, тягар подання до­казів, тягар переконання суду щодо юридико-фактичної складової справи як підстави застосування матеріального закону і правильного її вирішення.

Що ж стосується тягаря доказування як специфічного процесуаль­ного обов’язку, то слід зауважити, що його не можна інтерпретувати як класичний процесуальний обов’язок, який корелює з певним суб’єктивним процесуальним правом. І тому тривалі дискусії у цій площині навряд чи можна назвати коректними, оскільки ці дискусії велись під кутом зору того, чи є можливою юридична відповідальність за неналежне виконання обов’язків з доказування.

Тягар доказування — специфічний феномен цивільного судочин­ства. По-перше, очевидно що за своєю правовою природою обов’язок з доказування не підкріплено ніякою санкцією у традиційному розу­мінні юридичної відповідальності. Як не парадоксально, приписи ст. 10 ЦПК не засновуються, власне, на юридичному примусі і формулюють обов’ язок з доказування як певний правовий стан, який детерміновано процесуальним становищем сторони, гармонізованим із завданнями цивільного судочинства у контексті своєї власної заінтересованості в отриманні судового рішення.

По-друге, виходить так, що нездійснення обов’язків з доказування має наслідком не юридичну відповідальність, а специфічні наслідки. Недоведеність позиції сторони у справі призводить до неотримання рішення на свою користь та «програшу» справи. Очевидно, що роз­глядати такі наслідки, як юридична санкція, немає жодних підстав. Хоча очевидно, що мова йде про певні процесуальні наслідки як ре­зультат недоведення стороною своєї позиції, які в теорії кваліфікують­ся як специфічні для правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, — процесуальні тяжкості^[8].

Судове доказування як складна процесуальна діяльність має певну структуру і складається з певних елементів. Як елементи доказування виділяють такі: твердження про факти, визначення доказів, подання, витребування доказів адвокатом або за клопотанням сторін — судом та дослідження доказів. М. К. Треушніков слушно звертає увагу, що елементи доказування не збігаються за обсягом процесуальних дій із стадіями цивільного процесу в межах того чи іншого провадження цивільного судочинства^[9].

Твердження про факти — специфічні процесуальні дії суб’єктів доказування, які зводяться до визначення кола фактів, з якими пов’язано виникнення суб’єктивних матеріальних прав і обов’язків сторін у тій чи іншій цивільній справі і формування юридико-фактичного складу по справі в цілому. Твердження про факти за своїм юридичним змістом взаємозалежні від предмета позову, який переданий на розгляд суду і є визначальним для правової позиції сторони.

Визначення доказів сторонами та особами, які беруть участь у спра­ві, означає вказівку на докази, які, на їх думку, слід залучити до справи. Наприклад, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, на­явність підстав для звільнення від доказування.

Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, і означає передачу їх у розпорядження суду. Важливо підкреслити, що відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов’язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідан­ня у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводить­ся — до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази по­дано несвоєчасно з поважних причин. Сторони до або під час поперед­нього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті зобов’язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що стосу­ються предмета спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмета спору.

З поданням доказів тісно пов’язане розкриття доказів стороною. Суть розкриття доказів зводиться до того, що сторона, що подає доказ, має ознайомити з ним інших осіб, які беруть участь у справі. Причому це має бути до початку судового засідання. Але за чинним цивільним процесуальним законодавством у цивільному процесі розкриття до­казів не передбачено як самостійна процедура цивільного судочинства. Разом з тим в окремих випадках закон вимагає розкриття доказів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Витребування доказів здійснюється за певних умов судом за кло­потанням осіб, які беруть участь у справі. Витребування доказів ре­гламентується ст. 137 ЦПК. Згідно з цією статтею у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребу­вати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо по­переднє судове засідання у справі не проводиться — до початку роз­гляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. У заяві про витребування доказів має бути за­значено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, яких вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надання його суду.

Слід окремо звернути увагу на те, що процесуальне доказування як система процесуальних дій суб’єктів доказування в окремих ви­падках не тільки «підтримується» судом, а й скеровується ним ex officio. Мова йде про призначення судом експертизи (ч. 1 ст. 143 ЦПК) та судові доручення (ст. 132 ЦПК). Разом з тим у першому ви­падку суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі, а в другому — за необхідності провести ті чи інші процесу­альні дії іншим судом.

Дослідження доказів — безпосереднє сприйняття, вивчення до­казів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принци­пів усності та безпосередності. Дослідження доказів — вкрай важливий елемент процесуального доказування, виходячи із того, що судове рі­шення по справі може бути засноване лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні. Дослідження доказів, крім того, здій­снюється за участю сторін та інших суб’єктів доказової діяльності.

У ході дослідження доказів здійснюються їх перевірка, зіставлення одного доказу з іншими, усуваються протиріччя між ними тощо. По­рядок дослідження доказів регламентовано цивільним процесуальним законодавством.

Деякі автори до структури доказування як її елемент відносять оцінку доказів. Разом з тим оцінка доказів судом виходить за межі судового доказування, оскільки суд не є суб’єктом доказування.

Згідно зі ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере­конанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’ єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належ­ність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (ст. 215 ЦПК).

Оцінка доказів — це процесуальна діяльність суду, пов’язана із за­стосуванням норми матеріального права відповідно до доведених перед судом на підставі доказів юридико-фактичних обставин цивільної справи. У цьому розумінні оцінка доказів спрямована в суто юридич­ному плані на: 1) з’ясування наявності фактичних обставин; 2) виснов­ки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин;

3)  правовий і фактичний висновок по справі в цілому.

Наведені загальні положення теорії судового доказування стосу­ються процесуального доказування у позовному провадженні. Що стосується наказного і окремого провадження, то можна стверджувати про наявність суттєвих особливостей процесуального доказування у цих провадженнях цивільного судочинства.

Для наказного провадження характерним є те, що воно як доку­ментарний порядок розгляду певних справ не передбачає процесу­альної форми доказування, як такої, що ґрунтується на принципі змагальності та тягарі доказування сторін у цивільній справі. Окреме провадження як специфічне провадження цивільного судочинства відповідно до закону є безспірним провадженням, в якому не діє принцип змагальності і розгляд цих справ засновується на активнос­ті самого суду, оскільки з метою з’ясування обставин справи окремо­го провадження суд може за власною ініціативою витребувати всі необхідні докази (ч. 2 ст. 235 ЦПК).