Глава XIX СУДОВІ ВИТРАТИ

§ 1. Поняття та види судових витрат

§ 2. Судовий збір

§ 3. Витрати, пов’язані з розглядом справи

§ 4. Повернення судового збору. Розподіл судових витрат між сторонами

 

§ 1. Поняття та види судових витрат

Інститут судових витрат безпосередньо впливає на можливість реа­лізації особою права на звернення до суду та отримання судового за­хисту і може розглядатися в принципі як встановлене законодавством обмеження доступності правосуддя. Разом з тим, якщо розмір судових витрат є розумним, то наведений інститут можна розглядати як своєрід­ний «фільтр», що утримує від необґрунтованого звернення до суду. На­ведене випливає з Рекомендації відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81)7, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи

14  травня 1981 р., відповідно до якої прийняття до провадження не по­винно оговорюватися сплатою стороною державі якої-небудь грошової суми, розміри якої нерозумні стосовно справи, яка розглядається. Тією мірою, якою судові витрати є явною перешкодою для доступу до право­суддя, їх слід по можливості скоротити або анулювати^[1].

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нічого не зазначає стосовно того, чи буде виступати порушенням права на справедливий судовий розгляд необхідність сплати при звер­ненні до суду судових витрат. Європейський суд з прав людини вихо­дить із того, що положення п. 1 ст. 6 Конвенції не означає беззастереж­ного права на безкоштовне провадження у цивільних справах. Вимога сплати зборів у зв’язку з поданням позовів сама по собі не може вва­жатися обмеженням права доступу до суду. Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні^[2].

Під судовими витратами слід розуміти витрати осіб, які беруть участь у розгляді справи, а у випадках їх звільнення від сплати судових витрат — держав, які вони несуть у зв’язку з розглядом та вирішенням конкретної справи.

У науці цивільного процесуального права виділяють такі функції інституту судових витрат:

1)   матеріальне забезпечення цивільного судочинства шляхом част­кового залучення фінансових коштів осіб, які беруть участь у справі;

2)   відшкодування витрат, пов’язаних із розглядом справи, учасни­кам процесу;

3)   вплив на процесуальну поведінку учасників процесу;

4)   запобігання неправомірній та недобросовісній процесуальній поведінці (зловживання процесом) та покарання за вказані дії^[3].

Однак вказані функції підлягають уточненню. Так, відповідно до

ч.  1 ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови функціонування і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Тому не можна стверджувати, що судові витрати виконують функцію матеріального забезпечення цивільного судочинства або часткової компенсації державі витрат на фінансування та утримання судової системи, оскільки держава не може перекладати навіть частково та опосередковано виконання своїх обов’язків на інших осіб. Тим більше, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 82, п. 2 ч. 1 ст. 87 Бюджетного кодексу України видатки на забезпечення незалежного судочинства, судову владу виконуються лише за рахунок коштів державного бюджету і не можуть фінансуватися з місцевих бюджетів.

Основним призначенням інституту судових витрат є відшкодуван­ня учасникам процесу витрат, пов’язаних із розглядом справи: оплата правової допомоги, відшкодування сторонам, їх представникам, свід­кам, спеціалістам, перекладачам, експертам витрат, пов’ язаних із пере­їздом до іншого населеного пункту, найманням житла, виплатою до­бових (у разі переїзду до іншого населеного пункту), компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять, компенсація ви­трат, пов’язаних з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходжен­ня та вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи; компенса­ція витрат, пов’язаних із публікацією у пресі оголошення про виклик відповідача. Крім того, вони служать певним важелем для здійснення впливу на поведінку учасників процесу та запобігання неправомірній та недобросовісній процесуальній поведінці.

Враховуючи, що частина судових витрат, а саме судовий збір, за­раховується до спеціального фонду Державного бюджету, з якого за допомогою існуючого механізму перерозподілу бюджетних видатків і здійснюється фінансування судової системи, а саме здійснюється за­безпечення відправлення правосуддя, зміцнення матеріально-технічної бази судів, включаючи створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційної системи, веб-порталу судової влади, комп ’ютерних локальних мереж, сучасних систем фіксування судово­го процесу, придбання та обслуговування комп’ютерної і копіювально- розмножувальної техніки, впровадження електронного цифрового підпису та інше (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про судовий збір»), їх мож­на розглядати як специфічне податкове зобов’ язання, що випливає з ч. 1 ст. 67 Конституції України.

Залежно від призначення платежів усі судові витрати розподіля­ються на дві групи. Це, по-перше, судовий збір, що сплачується заін­тересованими особами, які звертаються до суду, тобто при ініціюванні відповідного судового розгляду, та, по-друге, витрати, пов’язані з роз­глядом справи, до складу яких включаються: витрати на правову до­помогу; витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду; витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекла­дачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов’язані з прове­денням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, витрати, пов’язані з публікацією у пресі оголошення про виклик відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК суд, враховуючи майновий стан сто­рони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судо­вого збору на визначений строк, але не більш як до ухвалення судово­го рішення у справі.

Відстрочення сплати означає, що сплата переноситься на майбутнє і відбудеться однократно. Розстрочення сплати передбачає поступову сплату протягом певного строку. Якщо позов, за яким оплата судового збору була відстрочена до вирішення справи, задоволено частково, він може бути стягнений у дохід держави з відповідача, не звільненого від його сплати пропорційно до тієї частини позову, щодо якої рішення по­становлено проти нього. Так, гр-ка М. П. подала позов до гр-на Є. П. про поділ майна. Позивачка вказувала, що перебувала у шлюбі з відповіда­чем, за час сумісного проживання вони разом замість належного від­повідачеві та його матері будинку фактично збудували новий, більшо­го розміру, у зв’язку з чим частка її чоловіка в будинку значно збіль­шилася. Вважаючи, що ця частка стала спільною сумісною власністю її та відповідача, позивачка просила визнати за нею право власності на 45/100 частин будинку і виділити в натурі частину будинку. Справа су­дами вирішувалася неодноразово. Останнім рішенням судової колегії у цивільних справах Київського обласного суду за М. П. визнано право власності на 8/25 частин будинку і виділено їй конкретні приміщення за планом та половину сараю. У решті позовних вимог відмовлено. Згідно зі ст. 68 ЦПК 1963 р., яка передбачала, що суд або суддя, враховуючи майновий стан громадян, може своєю ухвалою відстрочити або роз­строчити сплату судових витрат на строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді першої інстанції, проте в усякому разі не більше як на три місяці з дня пред’явлення позову, позивачці було відстрочено сплату державного мита. При постановленні рішення судова колегія поклала обов’язок сплатити державне мито на позивачку в межах позов­них вимог, у задоволенні яких відмовлено, а на відповідача — пропор­ційно задоволених до нього позовних вимог^[4].

У разі порушення встановленого судом строку сплати судових ви­трат заява відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК залишається без розгля­ду, якщо був визначений інший строк сплати судових витрат, ніж до ухвалення рішення у справі, або ці витрати стягуються за судовим рішенням у справі, якщо їх сплату було відстрочено або розстрочено до його ухвалення.

Суд, враховуючи майновий стан сторони, може зменшити розмір належних до оплати судового збору або витрат, пов’язаних із розглядом справи, або звільнити від їх оплати (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про судовий збір», ч. 3 ст. 82 ЦПК). Критерії, які суд повинен при цьому враховувати, у чинному законодавстві не встановлені, тобто це питан­ня вирішується кожен раз за внутрішнім переконанням суду.