Глава VII ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА - § 2. Принцип диспозитивності
§ 2. Принцип диспозитивності
Принцип диспозитивності характеризує динаміку, рух цивільного судочинства. Він означає, що цивільні процесуальні правовідносини як правова форма цивільного судочинства виникають, розвиваються та закінчуються за волею й ініціативою сторін правового спору в результаті розпорядження своїми матеріальними та процесуальними правами. «Немає судді без позивача», «ніхто не може бути примушений до пред’явлення позову проти своєї волі» — це ті процесуальні аксіоми, на яких, по суті, будується судовий процес у сфері цивільної юрисдикції, і які віддзеркалюють сутність принципу диспозитивності.
Цей принцип закріплений у нормах цивільного процесуального права, що передбачають право на звернення до суду (ст. 3 ЦПК), право на визначення предмета і підстави позову, зміну позовних вимог, право позивача відмовитися від позову, а відповідача визнати позов, право сторони укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК) тощо. У цих статтях
Кодексу закріплюються специфічні права — права на односторонні процесуальні дії, які генералізують специфічний механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства, і складають його особливості.
Як правило, принцип диспозитивності цивільного судочинства тлумачать як похідний від принципу диспозитивності цивільного права. Традиційно вважають, що принцип диспозитивності обумовлений природою цивілістичних прав (цивільних, сімейних, трудових тощо), які є об’єктом судового захисту і характеризуються автономією, оскільки за визначенням від суб’єкта цих прав залежать форми їхньої реалізації, у тому числі і шляхом звернення до суду. Таке уявлення про природу принципу диспозитивності цивільного процесу приводить до того висновку, що цей принцип обумовлений принципом диспозитив- ності в матеріальному праві[4].
Дійсно, начало особистої автономії сторін, їхньої ініціативи в суді при захисті своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав або законних інтересів випливає із суті цивільних прав, але тією мірою, якою право на захист є елементом суб’єктивного матеріального цивільного права[5]. В основі цивільних прав лежать дві ознаки: свобода та винятковість. Перша ознака полягає в тому, що ніхто не може бути примушений користуватися чи не користуватися своїм суб’єктивним правом, та сам суб’єкт визначає спосіб його реалізації. Друга — тільки носій, суб’єкт цього права може користуватися своїм правом, ніхто інший без його згоди не може цього робити. Основна логіка такого підходу до походження принципу диспозитивності цивільного судочинства зводиться до того, що, оскільки цивільний процес є процесуальною формою захисту суб’єктивних цивільних прав, право осіб цивільних правовідносин вільно розпоряджатися своїми правами має трансформуватися у процедурах цивільного судочинства через законодавче закріплення можливості зацікавлених осіб розпоряджатися матеріальними правами та процесуальними засобами їх здійснення.
Таке трактування походження принципу диспозитивності є обмеженим та не відбиває його дійсної природи, не пояснює той факт, що принцип диспозитивності притаманний не лише цивільному, господарському судочинству, а й адміністративному судочинству та іншим, несудовим цивільним юрисдикціям (арбітраж, медіація, нотаріальний процес тощо). Особливо симптоматично те, що він притаманний адміністративному судочинству і певним чином проникає у кримінальне судочинство, яке є формою захисту не приватних, а публічних прав чи державних інтересів, інтересів суспільства. Якщо ж до уваги брати ці обставини, то перший висновок, який можна зробити, стосується того, що в основі принципу диспозитивності лежить автономія волі суб’єкта будь-яких суб’єктивних прав — як приватноправового, так і публічно- правового характеру безвідносно до їх галузевої належності. І тому очевидно, що походження принципу диспозитивності цивільного процесу не можна пов’язувати лише із суб’єктивними цивільними правами та виводити його із співвідношення цивільного матеріального та процесуального права. Природа цього принципу визначається характером правосуб’єктності як базової передумови правоволодіння та реалізації тих і інших прав, свобод, правомочностей суб’єкта права. Це стосується такої функції правосуб’єктності у галузях не лише приватного, а й публічного права. Другий висновок зводиться до того, що, оскільки суб’єкти права можуть мати як приватні, так і публічні суб’єктивні права і заінтересовані в їх судовому захисті, принцип дис- позитивності за своїм походженням ґрунтується на заінтересованості, інтересі суб’єкта права не лише у тій чи іншій сфері матеріальних правовідносин, а й у сфері процесуального права при реалізації заінтересованими суб’єктами права на судовий захист як права процесуального. У такому контексті цивільне судочинство, про що вже йшла мова, має приватноправову природу.
Диспозитивність цивільного судочинства має будуватися на правових механізмах, які відбивають цей суттєвий чинник, і належному процесуальному інструментарії — сукупності певних процесуальних процедур та процесуальних прав заінтересованих у розгляді справи осіб. Універсальною судовою процедурою є цивільне судочинство у формі позовного провадження, яке базується на рівності сторін судового процесу та системі їхніх специфічних прав, які відбивають, так би мовити, свободу сторін розпоряджатися об’єктом процесу (матеріальними правами) та процесуальними правами, які забезпечують їх реалізацію.
Не можна також не зазначити, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві обумовлюється не лише автономією суб’єктів права, а й пріоритетністю прав людини та гарантіями їх судового захисту, що притаманно сучасним процесуальним та правовим системам. Не випадково, що в більшості конституцій у тій чи іншій формі закріплюється право на судовий захист як право конституційне. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини захищаються судом. Стаття 3 ЦПК певним чином конкретизує це право, передбачаючи, що кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Саме це лежить в основі певної еволюції, модернізації та змін у регламентації принципу диспозитивності. І тому диспозитивність у цивільному судочинстві визначається природою самого судочинства як заснованого на рівності сторін при розгляді судової справи, можливості користуватися процесуальними правами, розпоряджатися процесуальними засобами захисту та об’єктами судового процесу.
Оскільки цивільний процес ведеться від імені сторін, а процесуальні дії сторін входять до юридико-фактичного складу цивільних процесуальних правовідносин, дії сторін по реалізації диспозитивних правомочностей є юридичними фактами у фактичному юридичному складі цивільних процесуальних правовідносин і впливають на виникнення, розвиток і закінчення цивільного процесу в цілому.
Визначально принцип диспозитивності виявляється у двох аспектах:
- суд може відкрити провадження у справі лише за заявою сторони;
- предмет судового провадження, його подальша модифікація визначається тільки стороною.
У цьому зв’язку слід виокремлювати як відносно самостійні елементи диспозитивності матеріальну та формальну диспозитивність. Матеріальна диспозитивність відбивається у праві сторін розпоряджатися своїми правами щодо предмета судового спору. І тому до складу диспозитивності належать правомочності щодо: 1) визначення характеру та обсягу позовних вимог чи заперечень, їх зміни, тобто збільшення чи зменшення; 2) підстав позовних вимог чи заперечень, їх зміни; 3) розпорядження матеріальними правами та процесуальними засобами їх захисту (відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди).
Диспозитивність у формальному аспекті означає право сторін розпоряджатися процесуальними правами при розгляді справи. Реалізація формальної диспозитивності відбивається у власному розсуді сторін щодо разпорядження процесуальними засобами захисту своїх прав і має різноплановий характер. По-перше, реалізація формальної дис- позитивності може впливати на рух цивільної справи. По-друге, реалізація формальної диспозитивності може бути спрямована на створення, виходячи із розсуду сторони, процесуальних умов найбільш ефективного здійснення судочинства. До формальної диспозитивнос- ті, що впливає на рух справи, належать, наприклад, права сторін на вибір процесуальних форм захисту, в тому числі процедур захисту в межах існуючих проваджень цивільного судочинства (ст. 11, ч. 3 ст. 15 ЦПК), право на пред’явлення позову, заяви (ст. 3 ЦПК), право апеляційного, касаційного оскарження (ст. 13 ЦПК), право на подання заяв про перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК), право на порушення провадження у зв’язку з виконанням судового рішення (ст. 383 ЦПК) тощо.
Реалізація диспозитивності у такому аспекті означає наявність специфічних процесуальних прав — прав на односторонні волевиявлення як особливого різновиду процесуальних правомочностей сторін. Перш за все це процесуальні правомочності на односторонні волевиявлення, тобто такі, що реалізуються ініціативно лише управомоченою особою, та мають правоутворюючу природу з точки зору правових наслідків. Крім того, такі процесуальні правомочності впливають на права та обов’язки інших суб’єктів процесуальних правовідносин (суду, осіб, що беруть участь у справі, інших учасників цивільного судочинства). І головне — реалізація цих процесуальних правомочностей уповноваженими суб’єктами призводить до динаміки цивільного судочинства, його розвитку в межах окремих проваджень цивільного судочинства та в межах інстанційних циклів вертикально інтегрованих проваджень цивільного судочинства.
До формальної диспозитивності, що не впливає на рух справи, але має значення для ефективного здійснення судочинства, належить більш значна кількість процесуальних прав: на відводи (ст. 20 ЦПК), вибір та зміну підсудності (ст. 110, пп. 1-2 ч. 1 ст. 116 ЦПК), згоду на залучення відповідача (ст. 33 ЦПК), на вступ у справу як третя особа (ст. 34, ч. 4 ст. 36 ЦПК), про поновлення процесуальних строків (ст. 73 ЦПК), об’єднання декількох вимог (ч. 2 ст. 118 ЦПК), забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК), подання заяв роз’яснення рішення (ст. 221 ЦПК), ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) тощо.
Тобто основний зміст диспозитивності — це право сторін розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами. Причому до змісту диспозитивності входять тільки ті правомочності сторін, що пов’язані з «рухом», динамікою цивільного процесу. Реалізація інших становить зміст відповідних принципів цивільного процесуального права. І тому до принципу диспозитивності не належать, наприклад, такі права осіб, що беруть участь у справі, як їхнє право надавати докази, знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії тощо.
Крім сутнісної характеристики, диспозитивність визначається і колом суб’єктів процесуальної діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 3 ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Так, відповідно до ст. 45 ЦПК звернутися до суду і тим самим порушити цивільну справу можуть Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та інших осіб, які за законом упра- вомочені захищати права та інтереси інших осіб. На цій підставі деякі автори стверджують, що складовою принципу диспозитивності є також процесуальні права тих суб’єктів процесуальної діяльності, які впливають на рух та динаміку цивільного судочинства[6].
На наш погляд, приватноправова природа диспозитивності означає, що динаміка цивільного процесу залежить від ініціативи та волі тільки сторін цивільного судочинства. Без сторін не може бути провадження у справі, сторони є головними учасниками цивільного судочинства. Тільки ці учасники цивільного процесу можуть розпоряджатися своїми матеріальними правами і процесуальними засобами їхнього захисту, що в сукупності впливає на цивільний процес. Тому обсяг принципу диспозитивності розширюється, коли його трактують у контексті діяльності інших учасників цивільного процесу, а не тільки сторін. Разом з тим не виключається, а, навпаки, передбачається, що цивільне судочинство може бути скеровано і для охорони та забезпечення певних публічних інтересів, а приватні інтереси сторін можуть захищатися через використання механізмів публічно-правового регулювання. Зокрема, цим пояснюється те, що тривалий час у національному процесуальному законодавстві існує інститут судового захисту прав органами публічної влади, а не самими заінтересованими особами (ст. 45 ЦПК). Це виявляється, зокрема, у такій організації цивільного процесу, коли у випадках, передбачених законом, вони можуть звертатися до суду на захист прав та інтересів сторін.
Зазначене дозволяє вважати, що цивільному судочинству властиві елементи публічності, однак, їх не можна ототожнювати із принципом диспозитивності. Право Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та інших осіб, які за законом управомочені захищати права та інтереси інших осіб, не змінюють приватноправову природу права на судовий захист і становлять зміст іншого принципу цивільного судочинства — принципу публічності.
З огляду на зміст принципу диспозитивності, сферу його поширення, а також форму реалізації через диспозитивні правомочності сторін слід зважати на ряд умов, що супроводжують його реалізацію.
По-перше, диспозитивні правомочності на односторонні волевиявлення повинні реалізовуватися тільки у формах, передбачених процесуальним законодавством, і строго визначеними суб’єктами цивільного процесуального права. По-друге, для їх реалізації необхідно, щоб сторона мала процесуальну дієздатність у відповідному обсязі або повноваження представника були оформлені належним чином. По- третє, оскільки реалізація правомочностей на односторонні волевиявлення відбувається у формі юридичного процесуального факту, то воля сторони повинна мати чітку спрямованість на передбачені законом процесуальні наслідки. По-четверте, для дійсності реалізації цих специфічних повноважень необхідно, щоб воля сторони цивільного судочинства відповідала його волевиявленню. По-п’яте, умовою реалізації диспозитивних повноважень є те, що ці правомочності мають бути реалізовані в суді і виражені в адресованих суду заявах. По-шосте, суттєвою вимогою до їх реалізації є також процесуальні строки, оскільки будь-яке процесуальне волевиявлення, як реалізація правової волі уповноваженого суб’єкта, може мати правове значення лише в межах розгляду конкретної цивільної справи.