Розділ ІХ. Правове регулювання охорони та використання земель
Розділ ІХ. Правове регулювання охорони та використання земель
§ 1. Землі як об’єкт правової охорони та використання
§ 2. Правове регулювання у сфері охорони земель
§ 3. Правове забезпечення раціонального використання земель як об’єкта природи
§ 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону та використання земель
§ 1. Землі як об’єкт правової охорони та використання
Земля як об’єкт охоронних відносин законодавчо визначається як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею (ст. 1 Закону України «Про охорону земель»). Серед інших компонентів довкілля земля займає домінуюче місце і виконує різні за характером функції. Так, будучи основою життя людини, джерелом задоволення її першочергових потреб та необхідною умовою існування, вона є головною ланкою всіх біоценозів і біосфери планети в цілому. Як центральний і домінуючий ресурс екологічної системи земля виконує екологічну функцію, оскільки від її стану залежить функціональна стійкість не лише всієї екосистеми в цілому, а й окремих елементів довкілля. Сутність економічної функції землі полягає в тому, що земля як важливий матеріальний ресурс відіграє роль основного засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві, а також служить просторовим базисом для функціонування багатьох галузей економіки (промисловості, транспорту, будівництва та ін.). Нарешті, соціальне значення землі проявляється в тому, що вона є місцем проживання всього людства і важливим фактором при забезпеченні підтримання здоров’ я людей, організації їх відпочинку, тобто виконує культурно- оздоровчу функцію.
Всеохоплююче і обґрунтоване визначення поняття «земля» (в юридичному значенні) запропоноване В. І. Андрейцевим. На його думку земля — це головна територіально-просторова частина довкілля у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об’ єктів, корисних копалин та інших ресурсів, що формують сферу життя для людини та інших живих організмів; природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, диференціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності Українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві приватної власності з метою забезпечення особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самоврядування, є основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для систем розселення, у тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву та шляхів сполучення, є невід’ ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації вжиття заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля[1].
Чинне законодавство оперує термінами «земля» і «землі», які мають різне юридичне змістовне навантаження. Як слушно підкреслювалося в літературі, «земля» — це відокремлена від природного середовища працею людини частина (маса) речовини, яка може бути поміщена в якусь місткість (вагони, контейнери тощо). Під поняттям «землі» слід розуміти природний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами, атмосферним повітрям та іншими природними ресурсами[2].
Таким чином, землі можуть розглядатися як інтегрований та диференційований об’єкт, об’єкт правової охорони та використання.
Чинне земельне законодавство встановлює, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, що характеризуються особливим правовим режимом.
Земельний кодекс України (далі — ЗК України) виділяє у складі земель України дев’ять категорій земель.
1. Землі сільськогосподарського призначення. Ними визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Їх правовий режим визначається не лише приписами ЗК України (статті 22-37), а й деталізується в окремих положеннях законів України («Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію» та ін.), а також у підзаконних нормативно-правових актах.
2. Землі житлової та громадської забудови. До цих земель належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Правове регулювання відносин щодо охорони та використання даних земель здійснюється як нормами ЗК України (статті 38-42), так і нормами спеціального законодавства, присвяченими регламентації містобудівної діяльності (наприклад, закони України «Про планування та забудову територій», «Про основи містобудування», «Про благоустрій населених пунктів», Типові регіональні правила забудови, Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів та ін.).
3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. До складу цих земель належать ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Їх правовий режим визначений статтями 43-46 ЗК України, а також законами України «Про природно-заповідний фонд України», «Про екологічну мережу» та підзаконними нормативно- правовими актами (наприклад, Положенням про Проекти організації території установ природно-заповідного фонду України, затвердженим наказом Мінприроди України від 6 липня 2005 року1 та ін.).
4. Землі оздоровчого призначення. До складу земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Порядок їх охорони та використання визначається статтями 47-49 ЗК України та Законом України «Про курорти».
5. Землі рекреаційного призначення. Землями рекреаційного призначення визнаються землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Відносини щодо охорони та використання цих земель врегульовані статтями 50-52 ЗК України, Законом України «Про туризм», Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затвердженими наказом Мінбуду України від 10 квітня 2006 року[3] та іншими нормативно-правовими актами.
6. Землі історико-культурного призначення. їх склад та правовий режим охорони і використання визначений статтями 53-54 ЗК України, законами України «Про охорону культурної спадщини»[4], «Про музеї та музейну справу»[5], Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року «Про затвердження Порядку визначення меж та розмірів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць»[6] та ін.
7. Землі лісогосподарського призначення. До земель лісогосподарського призначення, які раніше мали назву «землі лісового фонду», ст. 55 ЗК України відносять землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. Особливості правового режиму охорони та використання цих земель визначаються статтями 55-57 Земельного кодексу України, Лісовим кодексом України, Законом України «Про мисливське господарство та полювання» та ін.
8. Землі водного фонду. їх склад та правовий режим охорони і використання регламентується статтями 58-64 ЗК України, нормами Водного кодексу України, постановами Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду»[7], від 8 травня 1996 року «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них»[8], від 14 квітня 1997 року «Про затвердження Порядку встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними»2, від 12 липня 2005 року «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду»3 та ін.
9. Землі промисловості транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Стаття 65 ЗК України визнає такими земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Загальні положення правового режиму їх охорони та використання закріплені приписами, які зосереджені у главі 13 ЗК України. Деталізація та конкретизація даних положень здійснюється нормами спеціальних законодавчих актів. Йдеться, зокрема, про закони України, які регламентують режим здійснення відповідного виду господарської діяльності: Гірничий закон України4, закони України «Про транспорт»5, «Про трубопровідний транспорт»6, «Про автомобільний транспорт»7, «Про залізничний транспорт»8, «Про міський електричний транспорт»9, «Про телекомунікації»10, «Про електроенергетику»[9], «Про оборону України»12, Повітряний кодекс України13 та прийняті на їх виконання відповідні підзаконні акти.
До самостійних об’єктів правового режиму охорони ЗК України відносить ґрунти (ст. 168). Закон України «Про охорону земель» (ст. 1) містить визначення поняття «ґрунт», розглядаючи його як природно- історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості — родючості.