Печать
PDF

ГЛАВА 10 МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ - Страница 2

Posted in Аграрное право - М.В. Шульга Земельне право України

 

§ 3. Юридично-процесуальне забезпечення реалізації прав на землю

Важливого значення для реалізації прав на землю набуває їх процесуальне забезпечення. Юридичними джерелами, які містять процесуальні норми, є нормативні акти, що їх приймають державні органи. Вони досить різноманітні і за фор­мою поділяються на закони, укази, розпорядження, поло­ження, рішення, накази та ін.

Основне місце серед юридичних джерел реалізації прав на землю належить Конституції України. Перш за все вона ство­рила необхідні умови для подальшого становлення та роз­витку інституту права власності на землю.

Відповідні норми Конституції України виступають основ­ними чинниками, які забезпечують функціонування меха­нізму реалізації прав на землю.

Юридичними джерелами, що містять елементи процесуально­го забезпечення реалізації прав на землю, є норми Земельного ко­дексу України. У ньому містяться процесуальні норми стосовно визначення основних земельно-процесуальних проваджень, а та­кож порядку їх здійснення. Розділ IV ЗК України регламентує під­стави і порядок набуття прав на землю громадянами та юридич­ними особами; порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; порядок продажу земельних ділянок на конкурентних засадах; підстави та порядок припинення права власності на земельну ділянку; порядок погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земельних ділянок. Статті цьо­го розділу також встановлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів. Де­які норми ЗК України визначають порядок здійснення контролю за використанням та охороною земель, ведення земельного кадас­тру та землеустрою, розв'язання земельних спорів.

Одним з видів юридичних джерел, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю, є норми указів Президента України та постанов Кабінету Мі­ністрів України. їх призначення полягає у конкретизації про­цесуальних положень ЗК України. Вони можуть стосуватися як загальних питань надання та припинення прав на землю, так і окремих його сторін.

Зокрема, укази Президента України «Про Основні напря­ми земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р.1, «Про Концепцію державної регіональної політики» від 25 травня 2001 р.2 встановлюють загальні про­цесуально-правові норми, що стосуються прав на землю.

Постанови Кабінету Міністрів України докладно регла­ментують процесуальні засади забезпечення реалізації прав на землю. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок подання заяви (клопотання) про продаж зе­мельних ділянок несільськогосподарського призначення та форму державного акта на право власності на землю від 24 березня 1999 р.»1 встановлено процедуру подання заяви
(клопотання) у відповідні органи місцевого самоврядування та місцеві органи державної виконавчої влади (з розмежу­ванням їх компетенції), визначено реквізити, які мають бути зазначені в заяві (клопотанні), а також документи, що дода­ються до поданої заяви (клопотання).

Додержання відповідної процедури — необхідна умова ви­никнення суб'єктивного права власності на землі несільсько­господарського призначення.

Постановами Кабінету Міністрів України передбачено та­кож процесуальне забезпечення таких питань, як: порядок державної реєстрації договорів оренди землі (постанова від 25 грудня 1998 р.2), порядок реєстрації договорів оренди зе­мельної частки (паю) (постанова від 24 січня 2000 р.3), поря­док викупу земельних ділянок громадянами (понад норми, яка приватизується безоплатно) для ведення фермерського
господарства або особистого підсобного господарства (поста­нова від 24 січня 2000 р.4), порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків (постанова від 31 січня 2001 р.5

Ще одним видом юридичних джерел, що містять елемен­ти процесуального забезпечення реалізації прав на землю є нормативно-правові акти Державного комітету України по земельних ресурсах та інших центральних органів виконав­чої влади.

Чимала кількість нормативно-правових актів Держкомзе-му України приймається у вигляді наказів, які регламентують чітко визначене коло суспільних земельних відносин. Зокре­ма, це питання, пов'язані з розвитком ринку землі в Україні (наказ від 15 травня 2000 р.1), затвердженням Рекомендацій щодо перерозподілу земель загального користування колек­тивних сільськогосподарських підприємств у процесі їх ре­формування (наказ від 1 лютого 2000 р.2, затвердженням форми Типового договору оренди земельної частки (паю) (на­каз від 17 січня 2000 р.3) та ін.

Серед юридичних джерел, що передбачають процесуаль­не забезпечення реалізації прав на землю, важливе значення мають постанови Пленуму Верховного Суду України, листи та роз'яснення Вищого господарського суду України.

 

§ 4. Земельно-процесуальні засади припинення прае на землю

Земельний кодекс України розрізняє підстави припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140) та підстави при­пинення права користування земельною ділянкою (ст. 141).

Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою (ст. 142) є самостійним волевиявленням власника земельної ділян­ки або землекористувача, яке пов'язане з небажанням подальшої експлуатації земельної ділянки. Тобто суб'єкт самостійно і за доброї волі відмовляється від належного йому права використовувати земельну ділянку. Волевияв­лення особи має бути оформлено у відповідній формі — письмовій заяві.

Земельний кодекс України розрізняє добровільну відмову від права власності на землю та добровільну відмову від пра­ва постійного користування земельною ділянкою. У першому випадку власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Процедурою такої відмови є: а) отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земель­ної ділянки у власність; б) підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою відбувається на користь власника зем­лі. Процедурою такої відмови є: а) заява землекористувача на ім'я власника земельної ділянки про добровільну відмову від права на її експлуатацію; б) прийняття рішення власником земельної ділянки щодо припинення права на її постійне ко­ристування; в) повідомлення органів державної реєстрації про припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Дещо іншу процедуру передбачено щодо припинення пра­ва користування земельною ділянкою, яка використовується з порушенням земельного законодавства (ст. 144). Вона скла­дається з чотирьох стадій.

У разі виявлення порушення земельного законодавства (перша стадія), державний інспектор з використання та охо­рони земель складає відповідний протокол та видає його осо­бі, яка порушила норми земельного законодавства. Для усу­нення виявлених недоліків надається термін у ЗО днів. Цей термін безпосередньо передбачений у ст. 144 ЗК України і не може бути зменшений або збільшений.

Наступна стадія процедури припинення права користу­вання земельною ділянкою пов'язана з усуненням порушен­ня земельного законодавства. Якщо його у 30-денний термін буде усунуто, процедура припинення права користування зе­мельною ділянкою завершується. За особою, яка допустила відповідне порушення, але виконала вказівку державного інспектора, зберігається право користування земельною ді­лянкою. При невиконанні вказівки державного інспектора щодо усунення виявлених недоліків процедура припинення права користування земельною ділянкою продовжується.

Державний інспектор з використання та охорони земель відповідно до Кодексу України про адміністративні правопо­рушення накладає на винну особу адміністративне стягнен­ня та вдруге видає вказівку про усунення порушення земель­ного законодавства. Якщо у 30-денний термін порушення не усунуто, процедура припинення права користування земель­ною ділянкою переходить до наступної (третьої) стадії.

На третій стадії державний інспектор звертається до міс­цевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користу­вання земельною ділянкою. Зазначені органи розглядають клопотання і виносять рішення про припинення права ко­ристування земельною ділянкою.

Останньою стадією є можливість оскарження землеко­ристувачем у судовому порядку рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування щодо припинення пра­ва користування земельною ділянкою. Суд може залишити рішення без змін або скасувати його.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб (ст. 146 ЗК України) як підстава припинення права на землю має від­повідні процесуальні особливості. Перш за все органи, які мають право викупу земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, зобов'язані письмово попередити власника земельної ділянки про майбутній ви­куп. Письмове попередження має бути зроблено за один рік до викупу. Зазначений термін є обов'язковим і не може бути меншим.

Необхідною процедурною умовою викупу земельної ділян­ки є отримання згоди її власника. Якщо власник земельної ділянки не дає згоди на викуп, питання вирішується у судо­вому порядку. Вартість земельної ділянки встановлюється на підставі експертної грошової оцінки земель, яка проводиться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р.

Якщо власник земельної ділянки згоден з її вартістю, про­цедура викупу завершується укладенням угоди між власни­ком земельної ділянки та місцевим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування. У разі, коли власник не згоден з покупною вартістю земельної ділянки, питання вирішується в судовому порядку. Рішення суду є остаточним.

Земельні ділянки, надані у постійне користування із зе­мель державної та комунальної власності, можуть вилучати­ся для суспільних та інших потреб за рішенням органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування. Такими органами є: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республі­ки Крим; обласна та районна державні адміністрації; Київ­ська та Севастопольська міські державні адміністрації; об­ласні, районні, міські, селищні, сільські ради. їх компетенція передбачена ст. 149 ЗК України. Обов'язковою умовою вилучення земельних ділянок є згода землекористувачів. Якщо землекористувач, який здійснює право постійного користу­вання земельною ділянкою державної або комунальної влас­ності, не згоден з її вилученням, відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування може звернутися до судових органів для остаточного розв'язання питання.

Земельне законодавство України передбачає, що вилучен­ня особливо цінних земель для несільськогосподарських по­треб не допускається. Але з загального правила зроблено ви­няток, який стосується можливості вилучення особливо цін­них земель для використання у визначених ЗК України ці­лях. Перелік цих цілей передбачено ч. 2 ст. 150 ЗК України.

У зазначених випадках земельні ділянки вилучаються (викупляються) за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верхов­ною Радою України.