ГЛАВА 6 ПРАВО ПОСТІЙНОГО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ PDF Печать
Аграрное право - М.В. Шульга Земельне право України

 

§ 1. Загальна характеристико права землекористування

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в про­цесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками зе­мельних ділянок, так і землекористувачами. У першому ви­падку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право зем­лекористування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористу­вання як суб'єктивне право становить забезпечену і га­рантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі. Сутність права землекористування як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Право землекористування як правовий інститут в оновле­ному вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

Як відомо, власник земельної ділянки має право визна­чати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, нап­риклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування (у тому числі і на умовах оренди) іншій особі — землекористувачеві. В останньому випадку до зем­лекористувача переходять дві правомочності власника зе­мельної ділянки — право володіння та право користуван­ня цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавс­тво не передбачає строкового тобто тимчасового викорис­тання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимча­сове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку. Окремі категорії постійних земле­користувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а вод­ночас і орендне землевикористання. Така можливість перед­бачена ст. 24 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що пе­ребувають у власності громадян та юридичних осіб. Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

 

§ 2. Суб'єкти і об'єкти права землекористування

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встанов­леному законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від по­рядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим спо­собом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюють Конституція України та за­кон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства1.

Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприєм­ство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­во юридичної особи 1 здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостій­ними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зок­рема, комунальне підприємство, основане на власності відповідної тери­торіальної громади, і державне підприємство, основане на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні зак­лади, заклади охорони здоров'я). При цьому держава, ство­рюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського ві­дання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних доку­ментах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комуналь­ні сільськогосподарські підприємства, установи та організа­ції, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяль­ність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядуван­ня щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають з компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом з тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються і органи, які здій­снюють управління землею, і постійні землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здій­снювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земель­на праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структур­ним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною пра-водієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землеко­ристування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють сільськогосподарські та несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації. Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), другим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Набуття права постійного користування земельною ді­лянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фак­тично означає, що іноземні юридичні особи не можуть висту­пати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Об'єктом права постійного землекористування є певна ін­дивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ді­лянка (або її частина), яка перебуває у державній або кому­нальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні зе­мельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного пра­ва, а також відповідні повноваження постійного землекорис­тувача: право володіння та право користування земельною ді­лянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої виз­начаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільо­вого призначення. У деяких випадках право постійного ко­ристування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувним під­приємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділян­ки, необхідні для експлуатації надр.

Об'єкти права постійного землекористування класифіку­ють з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної чи комунальної власності). Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.