Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ Печать
Административное право - Науково-практичний коментар КАС України

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

 

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

 

Коментар:

 

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає предмет адміністративної юрисдикції, тобто коло справ, які належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

2. Стаття спрямована на відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції. Вона встановлює категорії справ, які належать до адміністративної юрисдикції і мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, а також встановлює перелік справ, на які не поширюється компетенція адміністративних судів.

 

Предмет адміністративної юрисдикції

3. Предмет адміністративної юрисдикції (юрисдикції адміністративних судів) - один з основних елементів, який обумовлює відмінності адміністративного судочинства від інших видів судочинства (цивільного, господарського, кримінального, конституційного).

4. У КАСУ використано аж три способи для визначення предмету адміністративної юрисдикції:

1) загальне визначення - через поняття адміністративної справи (пункт 1 статті 3);

2) визначення через перелік категорій справ, що належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина перша статті 17);

3) визначення через перелік категорій справ публічно-правового характеру, що не належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина друга статті 17).

5. Предмет адміністративної юрисдикції становлять публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (пункт 1 статті 3 КАСУ), тобто обов'язковою стороною у таких спорах має бути представник публічної влади (орган державної влади, орган місцевого самоврядування тощо). При цьому юрисдикція адміністративних судів охоплює всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАСУ). Йдеться про публічно-правові спори саме за участю суб'єктів владних повноважень. Виняток становлять лише спори щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, що віднесені до адміністративної юрисдикції незалежно від того, чи є у них стороною суб'єкт владних повноважень.

 

Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності

6. Стаття 55 Конституції гарантує кожному право на захист своїх прав і свобод у суді, а також на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У своїх рішеннях Конституційний Суд України практично не звужує досить широке формулювання вимог статті 55 Конституції України. Згідно з його тлумаченням, кожен має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді80. Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії та бездіяльність81. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод82.

Крім статті 55 Конституції України, що безпосередньо гарантує право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, це право випливає також з інших її статей. Зокрема, частина друга статті 3 Конституції передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який у контексті адміністративної юстиції щонайменше вимагає визнання і втілення у життя таких вимог:

1) усі особи, фізичні чи юридичні, рівні у своїх правах;

2) кожен повинен мати змогу ознайомитися зі своїми правами та обов'язками, встановленими законом;

3) дотримання законів повинні контролювати суди, які є незалежними у своїй діяльності;

4) рішення судів належить виконувати.

Кожна з цих складових знайшла відображення в тексті Конституції України. Крім того, частина третя статті 8, особливо у поєднанні зі статтями розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, забезпечує особі право оскаржити рішення, дії, бездіяльність суб'єктів владних повноважень безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 56 Конституції України гарантує кожному "право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень". Насамперед на реалізацію зазначених вимог Конституції спрямована система адміністративної юстиції.

7. Пунктом 1 частини першої коментованої статті до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд і вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, у яких вони вважають, що суб'єкт владних повноважень своїм рішенням, діями чи бездіяльністю порушив їхні права, свободи чи інтереси. При визначенні кола правових актів, що можуть бути оскаржені до адміністративних судів, необхідно виходити з принципу, що жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не повинен бути виведеним з-під контролю судів на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої юридичної сили. Цей принцип логічно випливає зі згаданого вище конституційного положення, яке поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають в Україні.

8. Відповідно до тлумачення Конституційного Суду України "подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду"83. Таким чином, оскарження в адміністративному порядку не є в Україні обов'язковою стадією, що має передувати зверненню до суду. Цей підхід дозволяє особі самостійно обрати засіб захисту своїх прав: звернутися до суб'єкта владних повноважень, а при потребі, після цього - і до суду, або відразу до суду.

9. Для визначення предмету оскарження у цій категорії адміністративних справ необхідно з'ясувати зміст поняття "рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень".

Рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАСУ необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації Як зазначив Конституційний Суд України, за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію84.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Дії суб'єкта владних повноважень - активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

 

Визначення терміна "суб'єкт владних повноважень" містить пункт 7 частини першої статті 3 КАСУ (див. також відповідний коментар до неї).

10. Проблемним є питання про оскарження бездіяльності суду (наприклад, неприйняття жодного рішення за зверненням) або зволікання із судовим розглядом, адже здійснення судочинства не можна назвати владною управлінською функцією. Українське законодавство поки що не передбачає спеціального механізму для оскарження бездіяльності суду чи надмірної тривалості провадження у справі. Однак це, на наш погляд, не перешкоджає адміністративним судам відкривати провадження у таких справах і розглядати їх, виходячи з положень статей 8, 55 і 124 Конституції України, частини другої статті 4, статті 8 та пункту 1 частини першої статті 17 КАСУ. Тому переконані, що за правилами адміністративного судочинства можна оскаржувати бездіяльність суду, що пов'язана з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або порушенням розумних строків. І безумовно, до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність судів, їхніх посадових та службових осіб, що не пов'язані зі здійсненням судочинства.

Реалізація такого підходу в українському адміністративному судочинстві є актуальною також з огляду на практику Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "Кудла проти Польщі" Європейський Суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на "судовий розгляд упродовж розумного строку" відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції85. Наслідком відсутності такого правового механізму стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи.

Підтвердженням позиції про можливість оскарження бездіяльності суду в судовому порядку слугує попередня практика Верховного Суду України у цивільних справах. В одній зі своїх ухвал, від 15 січня 2004 року, він констатував: "Рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного (тепер адміністративного. - Авт. коментарю) судочинства"86. Тобто Верховний Суд пішов навіть далі, визнавши, що предметом оскарження можуть бути поряд з бездіяльністю рішення та дії суду. Зрозуміло, що це не стосується рішень суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку або є остаточними й оскарженню не підлягають.

Водночас Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України у 2008 році висловила дещо іншу позицію: "Оскільки конституційне право на оскарження судових рішень за своїм обсягом є ширшим, ніж воно реалізоване у процесуальному законі, правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)". Це ж стосується прийняття процесуальних рішень, що оформлені не процесуальними за формою документами: "Та обставина, що інколи суди помилково оформляють свої процесуальні дії та рішення не ухвалами, а іншими за назвою, формою або викладом документами (листами, записками, вироками, постановами, повідомленнями), <…> не змінює суті таких документів. Вони можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом". Позиція Верховного Суду, таким чином, полягає у такому: "Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність"87. Слід зауважити, що позиція Верховного Суду щодо можливості оскаржити в апеляційному чи касаційному порядку дій чи бездіяльності суду стосовно розгляду конкретної судової справи за процедурами, встановленими відповідним процесуальним законом, а не шляхом подання адміністративного позову, на нашу думку, може бути предметом наукових дискусій, адже процесуальні кодекси, як, до речі, і стаття 129 Конституції України, передбачають можливість оскарження в апеляційному та касаційному порядку лише судових рішень. Відповідно до процесуальних кодексів дії чи бездіяльність суду (судді) не є предметом оскарження ні в апеляційному, ні в касаційному, ні в інших видах перегляду, суди вищих інстанцій не мають жодних повноважень щодо реагування на дії чи бездіяльність судів нижчих інстанцій. Вочевидь, це свідома позиція законодавця, оскільки, наприклад, при прийнятті нового ЦПКУ парламент IV скликання не підтримав пропозиції народного депутата України С. Соболєва до другого читання проекту ЦПКУ N 607, 624, 683, 732, 790 щодо можливості оскарження в апеляційному та касаційному порядках бездіяльності суду88. Пропонуючи відхилити цю поправку, більшість членів робочої групи з доопрацювання ЦПКУ зійшлися на тому, що оскарження бездіяльності суду здійснюватиметься за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, встановлений процесуальними кодексами апеляційний чи касаційний порядок оскарження судових рішень, на наш погляд, не призначений для оскарження дій чи бездіяльності судів і не мав би застосовуватися для цього.

11. КАСУ встановлює особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, а саме - у справах щодо оскарження нормативно-правових актів (стаття 171), щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, якщо законом не встановлено іншого порядку оскарження (стаття 181), щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності, що обмежують реалізацію права на мирні зібрання (стаття 183).

Рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби може бути оскаржено за правилами адміністративного судочинства, якщо такі рішення, дії або бездіяльність не пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних та господарських справах. Суд контролює виконання судових рішень у цивільних та господарських справах у порядку, що встановлено відповідно розділом VII ЦПКУ і статтею 1212 ГПКУ.

 

Спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби

12. Спори щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, увільнення від неї спеціально виділені окремо (пункт 2 частини першої коментованої статті), щоб їх помилково не ідентифікували як трудові спори і не відносили до цивільної юрисдикції. Відносини, що виникають у сфері публічної служби (насамперед, це служба в органах державної влади і місцевого самоврядування), є предметом регулювання конституційного і адміністративного права та законодавства. Трудове законодавство (законодавство про працю) може застосовуватися до них лише субсидіарно, але від цього вони не перестають бути відносинами публічної служби і не стають трудовими.

 

Поняття публічної служби в КАСУ розкрито через перелік різновидів цієї служби (пункт 15 статті 3). Таким чином, можна виділити:

1) спори з відносин діяльності на державних політичних посадах (народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, заступники міністрів, голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та їх заступники);

2) спори з відносин державної служби, зокрема з відносин професійної діяльності суддів, прокурорів, відносин військової служби, альтернативної (невійськової) служби, дипломатичної служби, відносин іншої державної служби (насамперед в органах виконавчої влади);

3) спори з відносин служби в органах влади Автономної Республіки Крим;

4) спори з відносин служби в органах місцевого самоврядування (у тому числі з відносин діяльності депутатів місцевих рад усіх рівнів).

До першої із зазначених категорій можна віднести і справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, особливості провадження у яких встановлено статтею 180 КАСУ.

До останніх двох можна віднести, зокрема, і спори щодо дострокового припинення повноважень депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи місцевої ради, тому числі у випадку оскарження рішення вищого керівного органу політичної партії (виборчого блоку політичних партій) про припинення повноважень депутата (стаття 7 Закону України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, стаття 5 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року із змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2007 року N 602-V). Пункт 4 частини другої статті 17 КАСУ не можна розглядати обмеженням щодо розгляду таких спорів, оскільки ці спори пов'язані зі звільненням з публічної служби і їх прямо віднесено до компетенції адміністративних судів.

13. Формула "спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби, зокрема й спори щодо відмови у прийнятті громадянина на публічну службу, про поновлення на посаді, про стягнення заборгованості із заробітної плати тощо. Але до цієї категорії не відносяться трудові спори керівників та інших працівників державних чи комунальних підприємств, організацій та установ, які працюють за контрактом чи іншою формою трудового договору, оскільки, згідно з КАСУ, не визнається публічною службою робота працівників бюджетних установ (лікарів, учителів тощо), державних та комунальних підприємств, нотаріусів, керівників політичних партій тощо.

 

Спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

14. До юрисдикції адміністративних судів відносяться і так звані компетенційні спори (пункт 3 частини першої коментованої статті).

Під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень.

Компетенцію органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб'єктів владних повноважень нерідко може перетинатися, внаслідок чого може виникнути компетенційний спір. Крім того, виникнення компетенційного спору може бути результатом зловживань, що виявляються у формі привласнення повноважень або перевищення власних повноважень.

Компетенційні спори найчастіше можуть виникати між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, особливо щодо здійснення делегованих повноважень. У рамках таких спорів може вирішуватися, наприклад, питання про протиправність акта суб'єкта владних повноважень, виданого без належних повноважень або з їх перевищенням.

15. Компетенційні спори можна класифікувати за суб'єктним складом:

1) спори між державними органами та органами (посадовими особами) місцевого самоврядування;

2) спори між органами місцевого самоврядування;

3) спори між органами (посадовими особами) місцевого самоврядування та органами самоорганізації населення;

4) спори між іншими суб'єктами владних повноважень.

16. Завдання суду у компетенційних спорах - з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства розв'язати законодавчі колізії, що обумовили виникнення спору, а також усунути наслідки дублювання повноважень чи зловживання ними.

17. Позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою. Якщо компетенцію суб'єкта владних повноважень, а відповідно - інтереси позивача, не було порушено, у задоволенні позову належить відмовити.

 

Спори щодо укладання та виконання адміністративних договорів

18. Спори, що виникають з адміністративних договорів, є самостійною категорією спорів, що віднесені до адміністративної юрисдикції (пункт 3 частини першої коментованої статті). Водночас деякі з них є одночасно компетенційними спорами - якщо вони стосуються адміністративних договорів, обома сторонами у яких є суб'єкти владних повноважень. Адміністративний договір - доволі нова для нас форма регулювання відносин між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами адміністративно-правових відносин через використання диспозитивного методу у публічній сфері. Визначення поняття адміністративного договору дано в пункті 14 статті 3 КАСУ (див. також коментар до неї).

19. Формула "спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах, пов'язаних з адміністративними договорами, у тому числі спори щодо недійсності цих договорів, їх зміни чи розірвання.

 

Спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом

20. До прийняття Конституції і деяких законів значний обсяг категорій справ проти громадян чи організацій вирішували в адміністративному, а не судовому порядку через реалізацію органами влади так званих втручальних повноважень (обмеження права на мирні зібрання, примусовий розпуск об'єднань громадян тощо). Тепер частину таких справ віднесено до юрисдикції судів, щоб запобігти порушенням прав особи через здійснення судового контролю за реалізацією втручальних повноважень органів влади.

Якщо у переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є таким, що настає внаслідок встановленого судом факту їх порушення, то в адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина четверта статті 50 КАСУ), суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи.

Водночас можна погодитися з думкою, що коло таких справ поступово повинно зменшитися, і необхідно засудити практику законотворення, коли компетенція судів невиправдано розширюється за рахунок подібних справ. Оптимальною є модель, коли орган приймає рішення, і особі надається певний час для його оскарження. І лише після закінчення строку оскарження, якщо скарги (позову) не подано, рішення можна виконувати примусово. Така модель доцільна, наприклад, для так званих адміністративно-господарських санкцій, які зараз змушені застосовувати адміністративні суди. Однак її реалізація вимагає не змін до КАСУ, а суттєвої ревізії матеріального законодавства.

21. Адміністративні справи, що виникають із зазначених спорів, суд розглядає лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень. Відповідачами у них можуть бути громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, об'єднання громадян, юридична особа, які у цих правовідносинах не є суб'єктами владних повноважень.