ГЛАВА 9 Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки Печать
Административное право - Колпаков,Кузьменко Адміністративне право України

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

 

9.1. Економіка як об'єкт адміністративно-правового регулювання

Термін «економіка» (від грец. оГко^ — будинок, господарство і правило, закон) у буквальному розумінні означає правила ведення до­машнього господарства.

Сучасні економічні словники визначають «економіку» як господар­ство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб шляхом створення необхід­них людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.

Таким чином, у сьогоднішньому розумінні економіка - це системні/і господарський комплекс, що містить взаємопов'язані і в.шємозаііежні лан­ки, по-перше, суспільною виробництва, по-дру/е, розподілу і, по-третє, об­міну зробленою продукту в масштабах усіе'і держави.

Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з ме­тою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складови­ми цієї системи є галузі, підгалузі та їхні комплекси. Не є винятком ) цьому розумінні й економічна система України. Однак слід зазначити Ідо термін «галузь економіки» нормативне закріплюється на законодав­чому рівні. Так. у ст.1 Закону України «Про електроенергетику» в і; 16 жовтня 1997 р. фіксується, Ідо електроенергетика — галузь економію України, яка забезпечує споживачів енергією.

Найбільшими складовими економічної системи України є: промисло вість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельній' комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельшгі комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії та пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною са­мостійністю, а з другого, — взаємозалежністю й інтегрованістю з еконо­мічною системою в цілому.

Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, ме­талургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, авто­мобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіо­зв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне бу­дівництво, дорожнє будівництво.

У кожній з цих галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особ­ливості міжгалузевих зв'язків.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробле­ного тут матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією держави за умов ринкового господарювання, а тим більше за умов переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управ­лінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і роз­виває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це на пер­ший погляд не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефективність ви­робництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочу­ється через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до ци­вілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

Управління цією сферою становить складний процес цілеспрямова­ного впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єк­тивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкрет­ний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрова­ності держави у світове економічне співтовариство.

Крім того, на утримання та спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.

Врахувавши все зазначене, можна визначити пріоритетні напрями економічного розвитку, що подані в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки». Ними є:

А) Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. На це мають бути спрямовані всі ін-ституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітар­них реформ.

Б) Забезпечення сталого економічного зростання. Для цього передба­чається реалізувати стратегію випереджаючого розвитку, яка могла б за­безпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні у півтора-два рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС. Таке зростання має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого роз­витку, що визначаються світовим співтовариством як стратегія існування у XXI ст.

В) Утвердження інноваційної моделі розвитку, базовим принципом якої є реалізація державної політики, спрямованої на запровадження ін­новаційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави.

Г) Соціальна переорієнтація економічної політики, головним завдан­ням якої є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне об­меження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бід­ності.

Президент України також зазначає, що вирішення завдань, пов'яза­них із європейською інтеграцією України, утвердженням соціальне орієнтованого структурно-інноваційного шляху розвитку, може здійсню­ватися лише поетапно.

Перший етап — 2002—2004 рр. Його основна мета — зміцнення кон­курентоспроможності вітчизняної економіки, створення сприятливих умов для накопичення інвестиційних ресурсів, істотне розширення внут­рішнього попиту й утвердження на цій основі надійної стабілізації та ста­лого зростання. У цей період необхідно завершити формування базових інституцій ринкової економіки, створити середовище здорової та ефек­тивної конкуренції. Головним у соціальній сфері є зниження рівня бід­ності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок посилен­ня адресності соціальної підтримки, стимулювання випереджаючих тем­пів зростання заробітної плати. Водночас відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування та розвитку реальної економіки.

Другий етап — 2005—2011 рр. передбачає комплексну модернізацію підприємств, утвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі розвитку та формування базових засад соціальне орієнтовано­го ринкового господарства.

Відповідно до цього сценарію Україна матиме сприятливі передумо­ви розвитку економіки і на віддалену перспективу.

Це послання є концептуальним документом для стратегічного напря­му діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих ор­ганів виконавчої влади щодо динамічного зростання та якісного розвитку вітчизняної економіки, підвищення рівня життя народу.

Держава в інтересах суспільства визначає і забезпечує правові осно­ви всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробни­ків і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарю­вання, встановлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Здійснення такого регулювання неможливе без вжиття примусових заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соці­ально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить елементи соці­ально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управ­лінського впливу на відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управ­ління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.