ГЛАВА 8 Адміністративно-процесуальне право PDF Печать
Административное право - Колпаков,Кузьменко Адміністративне право України


8.1. Поняття адміністративного процесу

Сутність адміністративного процесу. Під адміністративним проце­сом розуміють порядок, правила за якими реалізуються матеріальні нор­ми адміністративного права. Потреба у їх реалізації виникає при розгля­ді і вирішенні виконавчо-розпорядчими органами питань управлінського характеру щодо конкретних юридичних або фізичних осіб. Наприклад, про державну реєстрацію підприємств, видачу ліцензій або патентів, при­ватизацію громадянами житла, виділення земельних ділянок під будів­ництво, притягнення до дисциплінарної або адміністративної відпові­дальності.

Такі питання прийнято називати індивідуальними управлінськими справами або адміністративними справами.

Для того, щоб правильно вирішити ту чи іншу адміністративну спра­ву (конкретне індивідуальне управлінське питання), слід реалізувати від­повідну норму матеріального адміністративного права, тобто застосувати приписи, які вона містить, щодо конкретного індивідуального випадку.

Реалізація здійснюється шляхом застосування компетентними орга­нами матеріальних норм з додержанням певної процедури, тобто у визна­ченому порядку.

Для різних категорій адміністративних справ існують відповідні про­цедури. Кожна з таких процедур — це система встановлених державою обов'язкових правил. Ці правила закріплюються в нормативних актах і виступають як адміністративно-процесуальні норми.

Отже, адміністративно-процесуальна норма це встановлені чи санк­ціоновані державою обов'язкові правила, відповідно до яких регламенту­ється порядок вирішення адміністративних справ, порядок реалізації ма­теріальних норм адміністративного права.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів з вирішення адміністра­тивних справ на підставі адміністративно-процесуальних норм прийнято називати адміністративно-процесуальною діяльністю.

Слід зазначити, що адміністративно-процесуальна діяльність не рів­нозначна адміністративному процесу. Вона здійснюється виключно з конкретних справ, для реалізації конкретних матеріальних норм, на під­ставі конкретних адміністративно-процесуальних норм.

Наприклад, у разі порушення законодавства про рекламу адміністра­тивні справи порушуються щодо конкретних фізичних осіб (юридичних осіб) у разі порушення ними конкретних норм матеріального права, які містяться в Законі України «Про рекламу». Вирішення таких справ здій­снюється за конкретними адміністративно-процесуальними нормами, що містяться в нормативному акті Порядок накладення штрафів за пору­шення законодавства про рекламу. У разі звернення громадянина за суб­сидією відповідна адміністративна справа вирішується за процесуальни­ми нормами, що містяться у Положенні про порядок призначення і виді­лення населенню субсидій.

Адміністративно-процесуальну діяльність, здійснену у межах кон­кретної адміністративної справи прийнято називати провадженням у ад­міністративній справі або адміністративним провадженням.

Отже, адміністративно-процесуальна діяльність конкретизується і об'єктивується у межах конкретних адміністративних проваджень. Саме вони — адміністративні провадження є структурними складовими адмі­ністративного процесу, а їх сукупність — носієм ознак адміністративного процесу.

До ознак, які дозволяють розглядати адміністративний процес як са­мостійне правове явище, слід віднести:

—наявність чітко визначеної сфери виникнення, існування і припи­
нення адміністративних справ;

—особливі правила вирішення адміністративних справ, які закріпле­
ні в адміністративно-процесуальних нормах (нормативність адміністра­
тивного процесу);

—наявність особливих адміністративно-процесуальних відносин;

—обов'язкову участь у вирішенні таких справ компетентних органів
(їх посадових осіб).

В сучасній українській теорії адміністративного права адміністратив­ний процес розглядається як найістотніша юридична категорія, у межах якої суб'єкти публічного управління здійснюють реалізацію значного об­сягу своїх функцій.

Між тим, історія адміністративного процесу характеризується про­тистоянням поглядів учених і пройшла стадії від його неприйняття до детермінації адміністративно-процесуального права та визнання особли­вої ролі у здійсненні адміністративної реформи.

Наукові дискусії стосовно сутності адміністративного процесу сфор­мували два підходи до його розуміння, залежно від яких визначається його обсяг і зміст. У теорії адміністративного права вони дістали назви:

а) вузького підходу до розуміння адміністративного процесу;

б) широкого підходу до розуміння адміністративного процесу.

Вузьке розуміння адміністративного процесу пов'язано з його тракту­ванням як діяльності щодо вирішення спорів і вжиття заходів адмініст­ративного примусу. Найбільш рельєфно ця позиція відображена у пра­цях Н. Г. Саліщевої, яка послідовно відзначала, що адміністративний процес у правовому змісті становить порядок здійснення юрисдикції та застосування процесуальних норм починається виключно у разі виник­нення спору та необхідності проведення юрисдикційної оцінки тієї чи ін­шої дії.

Широке розуміння адміністративного прогресу пов'язане з визнанням того, що ним охоплюється будь-яка діяльність з реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ.

Представники таких поглядів виходять з загальнометодологічного розуміння процесу як засобу існування матеріального закону у сукупно­сті форм діяльності уповноважених суб'єктів. На базі цієї теоретичної концепціїї вони обгрунтовано доказують, що адміністративний процес не обмежується межами примусових юрисдикційних заходів, а містить всі­лякі управлінські дії, реалізовані з метою здійснення функцій і цілей уп­равління. Таким чином, головним змістом адміністративного процесу у широкому його розумінні виступає те, що він розглядається як система дій (адміністративних актів, управлінських рішень), що здійснюються органами управління з використанням установленої компетенції та спря­мовані на рішення поставлених завдань і досягнення управлінських цілей.

Більше того, не можна не зважати на те, що в юридичній практиці склалися і з успіхом використовуються поняття законодавчого, бюджет­ного, земельного, правозастосовного процесів, які не вписуються у вузьке розуміння цього явища.

Разом з тим, сутність адміністративного процесу не зводиться лише до забезпечення додержання відповідних правил належного поводження суб'єктів і здійснення позитивної управлінської діяльності. У необхідних випадках вживають і примусових заходів, передбачених санкціями мате­ріальних норм, які встановлюють адміністративну відповідальність за вчинення правопорушень.

Таким чином, саме широке розуміння адміністративного процесу від­повідає сучасним напрямам розвитку правової науки, втіленим у Кон­цепції адміністративної реформи, принципам трансформації державного управління в дієвий інструмент реалізації громадянами своїх прав і сво­бод, захисту людини від неправомірних дій і адміністративних актів з бо­ку органів управління і їхніх службовців.

Найважливішими ознаками, що дозволяють розглядати адміністра­тивний процес як ціле та самостійне правове явище, слід вважати наяв­ність специфічних адміністративно-процесуальних норм і відносин.

Специфіка процесуальних норм полягає у такому.

1.  Вони відрізняються від матеріальних норм своїм призначенням.
Матеріальні норми регулюють права та обов'язки суб'єктів і відповіда­
ють на запитання «що робити?». Процесуальні норми регулюють поря­
док, процедуру реалізації цих прав та обов'язків і відповідають на запи­
тання «як, яким чином робити?».

Так, ст. 173 «Дрібне хуліганство» КУпАП передбачає за дрібне хулі­ганство (нецензурна лайка у громадських місцях, образливе чіпляння до громадян тощо) накладення штрафу, тобто визначає «що робити?» у разі виявлення цього правопорушення.

На запитання «як, яким чином?» накладати адміністративний штраф, відповідають процесуальні норми.

2.  Процесуальні норми другорядні щодо матеріальних. Це означає,
що вони виникають й існують лише за наявності потреби у реалізації ма­
теріальних норм, за наявності потреби встановити обов'язкові для вико­
навчо-розпорядчих органів та їх посадових осіб правила розгляду адмі­
ністративних справ.

Слід зазначити, що потреба в адміністративно-процесуальних нормах виникає лише у разі, якщо необхідна спеціальна процедура для вирішен­ня конкретного управлінського питання.

У таких випадках йдеться про матеріальні норми адміністративного права, реалізація яких здійснюється через застосування.

Найбільш характерними у цьому розумінні є норми, що встановлю­ють відповідальність за адміністративні правопорушення, наприклад, норми ст. 173 КУпАП (дрібне хуліганство).

Разом з тим, і для норм, які реалізуються через виконання і викорис­тання, можуть передбачатися відповідні процесуальні правила.

Так, Положення про державну реєстрацію нормативних актів мініс­терств містить матеріальну адміністративно-правову норму такого зміс­ту: «Державній реєстрації підлягають нормативні акти, які стосуються права, свободи і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий ха­рактер».

Ця норма реалізується через виконання (є обов'язком, який необхід­но виконувати державним органам, що видають нормативні акти).

Проте, держава не обмежилася встановленням тільки однієї матері­альної норми. Зазначене положення містить і низку процесуальних норм, які визначають порядок подання нормативного акта до реєстрації та звернені до органу, що видав акт. Без виконання приписів, що містяться у цих нормах, не може здійснюватися реєстрація.

Зокрема, акт подається на реєстрацію наступного дня після прийнят­тя (оригінал і дві завірені копії) органом, підпис якого стоїть першим. Він має відповідати чинному законодавству, бути правильно оформле­ним, без граматичних помилок. До акта додаються: обгрунтування про його необхідність, відомості про офіційне узгодження поданого на реєст­рацію акта із заінтересованими органами.

Закон України «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» містить матеріальну норму, що дозволяє місцевим державним адміністраціям виходити з ініціативою про створення таких зон.

Ця норма реалізується шляхом використання, тобто у цьому ж законі містяться й адміністративно-процесуальні норми, які визначають дії іні­ціатора щодо її реалізації.

Так, на реєстрацію слід подати рішення місцевої ради народних де­путатів і місцевої державної адміністрації з відповідним клопотанням, проект положення про її статус і систему управління, пропозицію щодо офіційної назви, точний опис меж і карту її території, повне техніко-еко-номічне обгрунтування доцільності створення і функціонування зони, проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економіч­ної зони.

Не потрібні ніякі процесуальні норми для реалізації матеріальних норм шляхом додержання.

Наприклад, матеріальна норма Закону України «Про підприємство» визначає: «Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб».

3. Конкретна адміністративно-процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тіль­ки частково.

Неможливо побудувати автономну конструкцію, в якій би взаємодія­ли тільки дві норми: з одного боку — матеріальна, з другого — процесу­альна, тобто конструкцію, в якій процесуальна норма була б замкнена ви­ключно на одну матеріальну норму і забезпечувала б її реалізацію в пов­ному обсязі.

Взята окремо процесуальна норма, як правило, обслуговує кілька ма­теріальних норм, але ніколи не забезпечує їх реалізацію до кінця. У свою чергу взятій окремо матеріальній нормі для повної реалізації слід взаємо­діяти з групою процесуальних норм. Саме тому другорядність норм про­цесуальних щодо норм матеріальних не означає, що матеріальна норма породжує процесуальну.

Повернемося, наприклад, до застосування штрафу. Щоб накласти штраф за адміністративну провину потрібен розгорнутий у часі ланцю­жок дій, що послідовно змінюють одна одну: складання протоколу, зби­рання і оцінювання доказів, винесення постанови, виконання постанови тощо.

Кожна з цих дій регулюється окремими і конкретними процесуаль­ними нормами.

Так, норми ст. 221 визначають тих, хто розглядає цю категорію справ (суди); норми ст. 225 — ким складається протокол; норми ст. 256 — зміст протоколу; норми ст. 278 — порядок підготовки і розгляду справ; норми ст. 283 — зміст постанови у справі; норми ст. 307—310 — провадження з виконання постанови про накладення штрафу.

Таким чином, ніяка окремо взята процесуальна норма не узмозі реа­лізувати матеріальну норму (у цьому випадку про накладення штрафу) у повному обсязі. Вона реалізує якусь її частину. Разом узяті перелічені процесуальні норми становлять процедуру, що забезпечує реалізацію до кінця.

Водночас перелічені процесуальні норми розраховані не тільки на матеріальні норми ст. 173, а й на будь-які норми глав 5—15 (статті 41— 212і) КУпАП.

5. Адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію ма­теріальних норм не лише адміністративного права. Цю функцію викону­ють і щодо інших правових галузей.

Так, нормами цивільного законодавства встановлено, що автори ви­находів і промислових зразків мають право на одержання патентів, в яких закріплюється авторство на ці винаходи чи промислові зразки (ст. 517 ЦК).

Порядок одержання патентів детально врегульований адміністратив­но-процесуальними нормами, які містяться в законах України «Про охо­рону прав на винахід» і «Про охорону прав на промислові зразки» (від­повідно статті 12—22 та 11—19) від 15 грудня 1993 р., а також у низці по­ложень і правил, які стосуються видачі патентів у конкретних галузях і сферах. Наприклад, Правила складання і подання заявки про видачу па­тенту на сорт рослини, затверджені наказом Держпатенту від 11 лютого 1994 р. № 27.

Як юридичне явище адміністративний процес характеризується тим, що під час його здійснення виникають адміністративно-процесуальні від­носини. Особливістю адміністративно-процесуальних відносин є те, що вони у своєму розвитку породжують низку процесуальних зв'язків. Так, під час вчинення адміністративного проступку виникають процесуальні відносини між громадянином (правопорушником) і органом, що розгля­дає справу.

У процесі розгляду справи і розвитку цих правовідносин виникають процесуальні зв'язки, зумовлені необхідністю збирання доказів (опиту­вання свідків, вивчення документів, залучення перекладачів, експертів і т. ін.). Таким чином, поряд з основними, головними адміністративно-процесуальними відносинами, завжди виникають супутні процесуальні правовідносини, що регулюються процесуальними нормами.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і насамперед від кримінального та цивільного процесів. Відмінності, що існують між ними, чітко виявляють специфіку адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у сфері публічного управління (кримінальний і цивільний — при здійсненні правосуддя). Адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки становить врегульовані процесуальними нормами управлінські відносини, та юридичним вираженням управлінської діяльності;

по-друге, адміністративний процес не обмежується діяльністю щодо розгляду спорів і вжиття примусових заходів, а включає також діяльність з реалізації регулятивних норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру. Це пояснюється специфікою управління як ді­яльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а до­поміжним;

по-третє, адміністративний процес реалізується суб'єктами які: а) на­лежать до різних структур державнорго апарату, наприклад, до МВС, су­дів, податкової адміністрації; б) різняться своєю правовою природою, ос­кільки серед них є як органи держави, так і органи місцевого самовряду­вання; в) поряд з вирішенням адміністративних справ, вони виконують не менш важливі управлінські функції, наприклад, аналітичну.

Принципи адміністративного процесу. Здійснення адміністративно­го процесу грунтується на системі принципів, до яких належать: закон­ність; охорона інтересів держави і особи; публічність (офіційність); само­стійність і незалежність у прийнятті рішень; об'єктивна (матеріальна) істина; гласність; рівність учасників процесу перед законом; швидкість та економічність; провадження процесу національною мовою; відповідаль­ність посадових осіб.

1. Законність. Цей принцип виражає адміністративний процес як
суто юридичну діяльність, що здійснюється тільки на основі спеціальних
процесуальних  норм.  Державні  органи  в  адміністративному  процесі
діють у межах закріпленої за ними компетенції.

Так, повноваження органів і посадових осіб, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, містяться в КУпАП, а його ст. 222 визначає, зокрема, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції), ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені роз­глядати справи про адміністративні правопорушення тощо.

2. Охорона інтересів держави і особи. Цей принцип вказує на де­
мократизм адміністративного процесу. Органи, що розглядають індивіду­
альні справи і приймають за ними рішення, зобов'язані забезпечити за­
хист інтересів держави, громадського порядку, прав і свобод особи, інте­
ресів підприємств, організацій, закладів. Громадянам надається юридич­
на допомога, вони можуть користуватися послугами адвоката. Послідов­
не, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосеред­
ньо  відображається  на  ефективності  адміністративного  процесу  і  є
обов'язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і вирі­
шує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов'язок сте­
жити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не заш­
кодило інтересам держави та учасників процесу.

3. Публічність (офіційність). Цей принцип адміністративного про­
цесу полягає в його доступності для громадян. Розгляд конкретних
справ, збирання необхідних доказів і матеріалів є обов'язком державних
органів та їх посадових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави.

Так, у коментарі до ст. 268 «Права особи, яка притягається до адмі­ністративної відповідальності» КУпАП підкреслюється, що обов'язок до­ведення покладено на органи, що розглядають адміністративну справу. Відсутня також будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення.

4. Самостійність і незалежність у прийнятті рішень. Вирі­
шувати справи, що входять до кола повноважень органу або посадової
особи, є їх обов'язком. Державний орган може ухилитися від розгляду і ви­
рішення індивідуальної справи, перекласти на будь-кого свої обов'язки.

Стосовно провадження у справах про адміністративні правопорушен­ня цей принцип закріплено в ст. 217 «Повноваження посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні правопорушення» КУпАП, яка визначає, що ті чи інші справи можуть розглядати тільки визначені зако­ном посадові особи і в межах своїх повноважень.

5. Об'єктивна (матеріальна) істина. Цей принцип означає, що всі
справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховують­
ся всі необхідні матеріали і докази.

Так, коментар до ст. 251 «Докази» КУпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження у справах про адміністративні пра­вопорушення є повне, об'єктивне з'ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшукати істину у справі. Додержання цього принципу виклю­чає прояви суб'єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.

6. Гласність. Принцип гласності передбачає можливість для учасни­
ків адміністративного процесу безпосередньо знайомитися з усіма мате­
ріалами у справі та розглядати його відкрито. Вимога про відкритий
розгляд справи означає, що відповідний орган або посадова особа зобов'яза­
ні своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи.

Органи і посадові особи не мають права відмовити заінтересованим особам у їх проханні бути присутніми на розгляді конкретних справ про адміністративні правопорушення.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення згідно зі ст. 249 «Відкритий розгляд справ про адміністративні правопорушення» КУпАП може провадитися за місцем роботи або проживання правопорушника. Стаття 286 «Доведення постанови про накладення адміністративного стягнення до відома громадськості» КУпАП передбачає інформування громадськості про накладення адміністративного стягнення.

7. Рівність учасників адміністративного процесу перед законом.
Цей принцип визначається конституційним положенням про рівність усіх громадян України. Законодавством закріплено статус сторін проце­су, встановлено їхні права та обов'язки як учасників адміністративнопроцесуальних відносин. Кожна зі сторін має право брати участь у всіх стадіях процесу, надавати докази і вимагати їх розгляду.

Щодо цього принципу в законодавстві про адміністративні правопо­рушення існує чітка норма — ст. 248 «Розгляд справи на засадах рівності громадян», яка визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалеж­но від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру за­нять, місця проживання, інших обставин. Не існує будь-яких спеціаль­них органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різняться за зазначеними ознаками.

8. Швидкість та економічність. Цей принцип є наслідком опера­
тивності як властивості управлінської діяльності. Він забезпечується зак­
ріпленням у законодавстві строків, у межах яких здійснюється прова­
дження в індивідуальних справах, виконуються рішення. Як приклад
можна навести ст. 277 КУпАП, яка встановлює строки розгляду справ
про адміністративні правопорушення:

15 діб — загальний;

1 доба — незаконне придбання наркотичних речовин без мети збуту; незаконні операції з валютою; дрібне хуліганство;

З доби — торгівля з рук у невстановлених місцях; незаконний продаж товарів; порушення порядку проведення мітингів;

5 діб — порушення режиму радіаційної безпеки; дрібне розкрадання;

7 діб — порушення, пов'язані з використанням газу.

9. Провадження процесу національною мовою. Цей принцип зу­
мовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений
законодавчо. У ст. З Закону України «Про мови» зазначається, що в ро­
боті державних, громадських органів, підприємств, закладів, організацій,
розташованих у місцях мешкання більшості громадян іншої національ­
ності, поряд з українською, може використовуватися мова національності
чи мова, яка прийнятна для всього населення.

Стаття 5 забезпечує громадянам право звертатися до державних, гро­мадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підста­ві незнання мови, якою він звернувся, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

Стаття 19 вказує, що коли особа, яка притягується до адміністратив­ної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністра­тивне провадження, то вона може виступати рідною мовою і користува­тися допомогою перекладача.

10. Відповідальність посадових осіб. Порушення встановленого по­рядку адміністративно-процесуальної діяльності, бюрократичне ставлен­ня до громадян та їхніх звернень тягне за собою застосування до вину­ватців заходів дисциплінарної, матеріальної та кримінальної відповідаль­ності. Так, ст. 27 Закону України «Про об'єднання громадян» передбачає відповідальність посадових осіб легалізуючих органів за порушення зако­нодавства про об'єднання громадян.

Суб'єкти (учасники) адміністративного процесу. Адміністративний процес характеризується різноманітністю суб'єктів. Як сторони (учасни­ки, суб'єкти) в адміністративному процесі виступають юридичні та фі­зичні особи; виконавчо-розпорядчі органи держави і місцевого самовря­дування; адміністрації підприємств, закладів, організацій і громадські ор­ганізації; політичні партії та органи самоорганізації населення; об'єднан­ня громадян і просто громадяни, а також іноземці та особи без громадян­ства тощо.

Аналіз усього масиву учасників адміністративно-процесуальних від­носин дає змогу виділити п'ять груп суб'єктів адміністративного процесу: 1) громадяни; 2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їх апарату; 3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи самооргані­зації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб'єкт-ність; 4) державні службовці та посадові особи, що наділені адміністра­тивно-процесуальними правами та обов'язками; 5) інші державні органи та їх посадові особи.

Коротко зупинимося на характерних рисах кожного із зазначених суб'єктів.

1. Громадяни мають загальну правосуб'єктність, у тому числі й адмі­
ністративного процесу в будь-якій галузі управлінської сфери: господар­
ській, соціально-культурній, адміністративній, політичній. Така власти­
вість  адміністративної  правосуб'єктності   громадян   породжує  в  усіх
інших суб'єктів адміністративного процесу обов'язок додержуватися їх­
ніх прав.

Особливістю адміністративно-процесуальної правосуб'єктності гро­мадян є їхня некомпетентність щодо вирішення адміністративних справ (якщо не наділені спеціальними повноваженнями, але у цьому разі вони вже належать до іншої категорії суб'єктів).

2. Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіграє визна­
чну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим, ад­
міністративно-процесуальна   правосуб'єктність   виконавчо-розпорядчих
органів неоднакова.  Вона поділяється на загальну,  галузеву та спе­
ціальну.

Загальну правосуб'єктність мають ті органи, до компетенції яких входить вирішення широкого кола справ, незалежно від їх галузевої ком­петенції. До них належать, наприклад, місцеві адміністрації, виконкоми Рад народних депутатів.

Галузеву — мають органи, до завдань яких входить вирішення справ у межах галузі. Це відділи та служби міністерств.

Спеціальну — мають органи, створені спеціально для вирішення вузь­кого кола справ. Наприклад, адміністративна комісія районної державної адміністрації.

Слід зазначити, що виконавчо-розпорядчі органи, як правило, є обов'язковою стороною, обов'язковим учасником адміністративного про­цесу.

3. Об'єднання   громадян. Адміністративно-процесуальна   право-
суб'єктність об'єднань громадян закріплена в Законі «Про об'єднання
громадян». Вона виникає у разі реалізації ними своїх прав, передбачених
ст. 20 цього Закону (наприклад, захист інтересів членів громадської ор­
ганізації), а також у випадках порушення законодавства з боку легалі­
зуючих органів (ст. 27) та самих об'єднань громадян, коли до останніх за­
стосовуються санкції, передбачені статтями 29, ЗО, 31 і 32 (штраф, попе­
редження, тимчасова заборона діяльності, примусовий розпуск).

4. Посадові особи і державні службовці, їх адміністративно-проце­
суальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що право­суб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

по-друге, значну роль відіграє зміст посадових прав та обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністер­ства належать до однієї категорії (3), але зрозуміло, що їх правосуб'єкт­ність різна.

5. Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціальною адмі­
ністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші пе­
редбачені законом державні органи та посадові особи. Так, районні (мі­
ські) судді одноосібно розглядають низку справ про адміністративні пра­
вопорушення (ст. 221 КУпАП), в органах прокуратури ведеться прова­
дження за скаргами та заявами громадян, порушується дисциплінар­
не переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб
тощо.

Слід зазначити, що лише цієї класифікації суб'єктів адміністративно­го процесу явно недостатньо для з'ясування специфіки їх адміністратив­но-процесуального становища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує у процесі. За характером проце­суального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи:

1)      суб'єкти, що вирішують справу;

2)      суб'єкти, стосовно яких вирішується справа;

3)  допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові осо­би, до другої — практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи, до третьої — свідки, потерпілі, експерти, перекладачі, адвокати.

Конкретний перелік учасників адміністративно-процесуальних від­носин залежить від виду адміністративного провадження.