§ 4. Покарання, його цілі і види

 

Насамперед хотілося б зробити кілька загальних зауважень і міркувань щодо ролі покарання в боротьбі зі злочинністю. На жаль, і сьогодні у зв’язку із зростанням злочинності достатньо яскраво виявляється вже відома у світовій історії тенденція в суспільній свідомості вважати, що зі злочинністю можна боротися шляхом жорсткості покарання. Така позиція є помилковою оманою. Вся історія розвитку людського суспільства свідчить, що за допомогою жорстоких покарань ніколи не вдава­лося справитися й успішно боротися зі злочинністю. Куди більшого значення тут має невідворотність, неминучість покарання, а не його жорстокість.

Яку ж роль відіграє покарання в боротьбі зі злочинністю? Далеко не головну, та й то тільки допоміжну, оскільки в боротьбі зі злочинністю перевага повинна віддаватися заходам економічного, політичного, культурного та організаційного характеру. Покарання ж — це останній засіб, воно повинно засто­совуватися лише тоді, коли попереджувальні заходи виявилися малоефективними. Ще Монтеск’є, а потім і Беккаріа понад двох століть тому сформулювали думку, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений потім карати за
нього.

Покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли вичерпані всі інші заходи впливу. Адже ще ніхто не довів, що таке покарання: добро чи зло?! Мабуть одне й друге одночасно. Усе залежить від того, в якому плані його розглядати та в яке співвідношення ставити його з іншими соціальними ціннос-
тями.

Що собою являє покарання та які його ознаки? У ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України говориться: «Покарання є примусовим заходом, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Таким чином, основними ознаками покарання є те, що:

1)   покарання — це насамперед захід державного примусу;

2)   покарання — це міра, що призначається лише за злочин;

3)   покарання застосовується лише за вироком суду (ст. 2 КК);

4)   покарання — це кара за злочин, який учинила особа.
У ч. 2 ст. 50 КК прямо зазначено, що покарання є не тільки карою. Отже, воно є і кара. Це головна сутнісна ознака покарання, якої не мають жодні інші заходи державного примусу;

5)   у покаранні виражена негативна оцінка як злочину, так і особи, що його вчинила. Покарання констатує негативну оцінку з боку держави як злочинного діяння, так і самого засудженого.

У застосуванні покарання завжди треба виходити з двох основних напрямів у кримінальній політиці: застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини і рецидивістів; застосування більш м’яких покарань, тобто покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, або навіть умовних покарань, а іноді і звільнення від покарання осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, тобто менш тяжкі, або вперше. Зміст цих двох основних напрямів і повинен визначати каральну політику наших судових органів.

Питання про мету покарання цікавить людство протягом усієї його історії. Російський криміналіст Н. Д. Сєргієвський наприкінці XIX ст. підрахував, що цій проблемі присвячені 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій. На сьогодні їх кількість зросла ще. Якщо спробувати систематизувати всі наявні теорії, то можна виокремити два основних напрями: абсолютні теорії покарання (тео-
рії самоцільності); відносні теорії покарання (теорії корис-
ності).

Серед абсолютних теорій покарання розрізняють теологічні теорії, теорії матеріального і діалектичного покарання. В свою чергу, відносні теорії покарання поділяють на дві групи: а) теорії загального попередження; б) теорії спеціального попередження. Прихильники абсолютних теорій покарання виходять з того, що метою покарання є якась абсолютна, абстрактна ідея. Відповідно до цих теорій покарання не має жодних утилітарних цілей, крім однієї — помста (покарання) за вчинений злочин. Покарання призначається тому, що вчинено злочин, як розплата за нього.

Теологічні теорії (теорії божественного покарання) виходять з того, що злочин — це гріх. Вони розглядають мету покарання, як спокутування за цей гріх.

Теорію матеріального покарання розвивав Кант і Гегель. Так, Е. Кант розглядав покарання як кару, що застосовується лише тому, що вчинений злочин. Воно повинно виступати матеріальною відплатою за вчинений злочин. Звідси — вимога суворої пропорційності злочину і покарання: за вбивство — смертна кара; за згвалтування — кастрація; за майнові злочини — карне рабство (каторга) на різні строки; за образу — спеціальна процедура зганьблення винного і т. ін.

Гегель, виходячи зі своєї тріади, визнавав, що ідея відплати як мета покарання складається з того, що, вчиняючи злочин, винний тим самим і визначає неминучість застосування до нього покарання як заперечування його вчинку.

Відносні теорії покарання виходять з того, що покарання призначається для досягнення якихось утилітарних (корисних) цілей, наприклад для того, щоб стримати інших членів суспільства від вчинення злочину або для виправлення засудженого і т. п. Серед відносних теорій велике поширення отримала теорія залякування. Її й зараз, слідом за Бентамом, визнають багато криміналістів у Великобританії та США. Її модифікацією є теорія психологічного примусу, яка була розвинута відомим криміналістом початку XIX ст. Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, це теорія загального попередження, відповідно до якої покарання повинно впливати на громадян, стримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставити особі, яка вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, яке вона отримала від злочину. Загрозою такого покарання потрібно утримати людину від скоєння злочину. Щоб ця погроза покаранням була реальною, необхідно у разі вчинення злочину застосовувати покарання, забезпечуючи тим самим здійснення такої погрози.

Теорія спеціального попередження як мета покарання виходить з того, що покарання застосовується для того, щоб особа, яка вчинила злочин, більше не могла скоїти нових злочинів. До теорій спеціального попередження належать і теорії виправлення, відповідно до яких покарання повинно ставити своєю метою виправити особу, яка вчинила злочин.

Вбачаючи однобічність наведених теорій, багато криміналістів як минулих століть, так і нашого часу стали на шлях трактування цілей покарання як інтегративних. Це так звані змішані теорії покарання, що визнають мету покарання в різних комбінаціях: відплата, загальне і спеціальне попередження, залякування, виправлення і т. п. У вітчизняному праві питання про цілі покарання закріплені у ч. 2 ст. 50 КК. Ознайомлення з нею свідчить, що закон походить із змішаної теорії про цілі покарання. З тексту цієї статті очевидно, що метою покарання є: відплата (кара); виправлення засудженого; попередження нових злочинів з боку самого засудженого; попередження злочинів з боку інших осіб.

Покарання, передбачені в КК, утворюють певну систему.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом, обов’язковий для суду, вичерпний перелік покарань, які розташовані у певному порядку і перебувають у певному співвідношенні між собою.

Згідно з чинним законодавством до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань (ст. 51 КК): штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; су­спільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військо­вослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За способом (порядком) їх призначення покарання поділяються на три групи, що прямо передбачено ст. 52 КК: основні; додаткові; так звані змішані.

Основні покарання — це ті покарання, що призначаються як головні, самостійні покарання і не можуть бути призначені як додаткові до інших видів покарань. Згідно з чинним законодавством до них належать: суспільні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження свободи; направлення в дисциплінарний батальйон військово­службовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що не можуть призначатися самостійно, а тільки як доповнення до основних. До додаткових покарань належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна.

Покарання, що можуть фігурувати і як основні, і як додаткові до основних, називаються змішаними. До їх числа належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

Розглянемо детальніше перелічені види покарань:

1. Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК (ст. 53). Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищий розмір штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо він спеціально передбачений у санкції статті Особливої частини КК.

У разі неможливості сплатити штраф, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді суспільних робіт з розрахунку 10 годин суспільних робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше ніж два роки.

2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване за вироком суду щодо осіб, засуджених за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ст. 54 КК).

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від одного до трьох років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначено й у випадках, якщо воно не передбачено в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру посадового злочину, зв’язку із заняттям певною діяльністю, особистості засудженого та інших обставин справи суд знайде неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК).

4. Суспільні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ст. 56 КК). Такі роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше чотирьох годин на день.

Суспільні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

5. Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. З суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, установленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок і жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку, і до тих, хто досяг пенсійного віку, а також до військовослуж­бовців, працівників правоохоронних органів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

6. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК). Покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців стро­кової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, якщо суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, знайде можливим замість обмеження свободи або позбавлення волі на строк не більше ніж два роки призначити службове обмеження на той же строк.

З суми грошового утримання засудженого до службового обмеження провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений у посаді, військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

7. Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити конфісковані предмети.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена тільки у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

8. Арешт (ст. 60 КК). Покарання у вигляді арешту полягає в утриманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб у віці до шістнадцяти років, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років.

9. Обмеження волі (ст. 61 КК). Покарання у вигляді обмеження волі полягає в утриманні особи в кримінально-ви­правних закладах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої груп.

10. Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК). Покарання у вигляді утримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше ніж два роки на направлення в дисциплінарний батальйон на той же строк.

Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

11. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК). Покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого і поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчий заклад. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.

12. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). Встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які скоїли злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.