Глава ІХ ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ PDF Печать
Право - В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко Правознавство

 

 

§ 1. Поняття, предмет, принципи

та функції трудового права

 

Протягом усього життя людина не може обійтися без використання результатів праці. Отже, процес праці існує майже стільки, скільки існує людство. Тільки-но дитина народилася, вона вже не може існувати без матеріальних благ, створених іншими людьми. Пізніше, коли людина стає повноправним членом суспільства, за результатами її власної праці, як правило, визначається її соціальний статус у суспільстві.

Загальна декларація прав людини у ст. 23 закріплює право людини на вільне обрання праці або вільне погодження на неї. Таким чином, кожній людині належить виключне право розпоряджатися своїми здiбностями до працi. Разом з тим право на працю означає, що людина має вiльний вибiр не тiльки професiї, роду заняття, а й право iгнорувати будь-яку трудову дiяльнiсть.

Умови та порядок реалізації права на працю та пов’язаних з ним прав конкретизовано в Кодексi законiв про працю, у Законах України «Про оплату праці» від 24.03.95, «Про відпустки» від 15.11.96, «Про пiдприємництво» від 07.12.91, «Про зайнятiсть населення» від 01.03.91, «Про колективнi договори i угоди» від 01.06.93, «Про охорону працi» від 14.10.92, «Про основнi засади соцiального захисту ветеранiв працi та iнших громадян похилого вiку в Українi» від 16.12.93, iнших законах та великій кількості підзаконних нормативних актів. Правовi норми, які містять ці закони та підзаконні акти, мають один предмет правового регулювання — трудові та похідні від трудових відносини. Отже, вони створюють єдину, за предметом правового регулювання, систему правових актiв, яка має назву трудового права.

 

Предмет трудового права — це насамперед трудовi вiдносини, тобто суспiльнi вiдносини, що виникають у процесi застосування людиною своїх здiбностей у виконаннi певної трудової функцiї.

Слід відрізняти трудові відносини від подібних відносин, які є предметом регулювання інших галузей права. Наприклад, договір підряду є цивільно-правовим договором, хоча так само, як і трудовий договір, передбачає виконання роботи. Проте є певний ряд ознак, за якими ці договори належать до різних галузей права (сторони, предмет, порядок вирішення спорів, оплата праці та ін.).

Предметом правового регулювання трудового права є також вiдносини, які не є трудовими, але тiсно пов’язанi з ними: вiд­носини стосовно участi профспілок та інших громадських організацій, трудових колективів і працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини з працевлаштування громадян; відносини з професійної підготовки і підви­щення кваліфікації працівників на виробництві; відносини щодо застосування дисциплінарних санкцій і відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої у процесі праці; відносини з нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю; процесуальні відносини з розгляду трудових спорів. Такі відносини також називають похідними від трудових.

Отже, трудове право — це окрема галузь права України, яка регулює трудові вiдносини робітників і службовців і тісно пов’язані з ними інші суспільні відносини, що складаються з приводу організації праці.

Як і кожна галузь права, трудове право, крім предмета, має метод правового регулювання.

Метод трудового права — це сукупність специфічних способів і прийомів, за допомогою яких відбувається правове регулювання праці.

Методи трудового права визначають за кількома критеріями.

За нормативним регулюванням трудових відносин розрізняють дозвіл, наказ і заборону.

При застосуванні дозволу сторони самостійно встановлюють для себе права і обов’язки в межах, наданих державою (наприклад, за погодженням сторін може встановлюватися режим неповного робочого часу). Наказ має місце, коли держава встановлює конкретні умови, обов’язкові для всіх учасників відносин (наприклад, держава встановлює обмеження нічних робіт). Заборона — це встановлення державою категоричних умов поведінки в конкретній ситуації (наприклад, держава забороняє звільняти вагітних жінок за ініціативою власника, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації).

За способом впливу на поведінку людей розрізняють авторитарний та автономний методи.

Авторитарний метод полягає у виданні державою законів і підзаконних актів (наприклад, Закону України «Про оплату праці»). Автономний метод має місце, коли держава санкціонує (тобто дозволяє) прийняття і дію джерела правового регулювання праці. Такі джерела розробляються та приймаються суб’єктами трудового права і діють у межах одного підприємства, установи, організації.

Крім предмета та методу, кожна галузь права має принципи.

Принципи трудового права — це правові засади, ідеї і тенденції, спрямовані на регулювання трудових відносин і закріплені у законодавстві про працю.

Знання принципів іноді може компенсувати незнання фактів. Не знаючи норм права, громадяни керуються загальними принципами (наприклад, принципом демократизму).

Загальноправові принципи, які належать до трудового права, закріплені у Конституції України. Це принципи гуманізму, закон­ності, демократизму та ін.

До спеціальних принципів трудового права належать: свобода праці; рівноправність у трудовому праві; договірний характер праці; визначеність трудової функції; стабільність трудових відносин; матеріальна зацікавленість в результатах праці; безпека праці; участь трудових колективів і професійних спілок у вирішенні питань установлення умов праці і здійснення контролю за додержанням законодавства про працю; свобода об’єднання для здійснення і захисту прав і свобод; матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, при хворобі і у зв’язку з материнством.

У кожної галузі права є свої завдання. Завдання трудового права викладені у ст. 1 Кодексу законів про працю України. Із завдань випливають функції трудового права.

Функції трудового права — це напрями правового впливу на трудові відносини та відносини, тісно пов’язані з трудовими.

Захисна функція полягає у розширенні автономного методу регулювання суспільних відносин, які є предметом трудового права.

Виробнича (економічна або господарська) функція передбачає раціональне використання трудових ресурсів, стимулювання якісної та продуктивної праці та ін.

Соціальна функція означає зв’язок трудових і пов’язаних з ними відносин із соціальними факторами (такими, як оплата праці, мінімальна зарплата, відсутність експлуатації тощо).

Ідеологічна (виховна) функція знаходить своє втілення, коли завдяки мисленню і свідомості людина посідає активне місце у суспільному виробництві.

 

 

§ 2. Суб’єкти трудового права

Суб’єкти трудового права — це учасники індивідуальних і колектив­них трудових відносин, які мають трудові обов’язки відповідно до законодавства.

До суб’єктів трудового права належать: працівники; власники підприємств, установ, організацій; уповноважені власниками органи чи фізичні особи — роботодавці; трудові колективи; підприємства; установи; організації; державні органи та ін.

Громадяни виступають суб’єктами трудового права, оскільки Конституція України проголошує, що кожен має право на працю. Після укладення трудового договору громадянин стає працівником (службовцем або робітником), тобто суб’єктом трудового права. Працівники мають ряд прав і обов’язків, передбачених законом: право на відпочинок, безпечні умови праці, об’єднання у професійні спілки, обов’язок сумлінно працювати, додержуватися трудової та технологічної дисципліни тощо. Громадянин може стати суб’єктом трудового права з 16 років, але за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює, як виняток, — з 15 років; учні у вільний від навчання час також за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює, — з 14 років.

Іноземці згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94 також мають право займатися трудовою діяльністю в Україні. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають трудові права і обов’язки нарівні з громадянами України. Для інших категорій іноземних громадян для працевлаштування в Україні потрібен дозвіл.

Крім цього, громадяни можуть виступати як фізичні особи-роботодавці, адже згідно зі ст. 21 КЗпП України вони мають право на використання праці інших громадян на договірній основі. Таке саме право Законом України «Про власність» від 07.02.91 надане власникам підприємства, установи, організації або уповноваженим ними органам. При цьому власник зобов’язаний забезпечити найманому працівникові соціальні та економічні права і обов’язки, передбачені законом.

Власник може здійснювати управління процесом праці безпосередньо або за допомогою уповноваженого ним органу. Уповноважений власником орган може бути одноособовим (директор, президент або інші посадові особи) або колегіальним (рада, правління, комітет тощо). Структура органів управління визначається статутними документами підприємства.

Підприємство, установа, організація також є суб’єктами трудового права. Згідно із Законом України «Про підприємства в Україні» підприємство — це самостійний господарюючий статут­ний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство вважається створеним і стає юридичною особою з дня його державної реєстрації і є таким до його ліквідації. Відповідно до законодавства України підприємство самостійно встановлює форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови введення і розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат, режими робочого часу і часу відпочинку.

Учасниками багатьох відносин, які виникають у процесі реалізації права громадян на працю, є профспілки — добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). В Україні профспілки здійснюють свою діяльність відповідно до Конституції, Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.99, Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів. Профспілки незалежні у своїй діяльності і підпорядковуються тільки закону. Вони є юридичними особами. Мета їх діяльності — захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Деякі державні органи також іноді виступають суб’єктами трудового права. Наприклад, Міністерство праці та соціальної політики управляє діяльністю інших суб’єктів трудових і похідних від них відносин. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про працю.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, які перебувають в їх галузевому підпорядкуванні.

Державний нагляд за додержанням норм праці здійснюють органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони МВС України, органи та заклади санітарно-епідеміо­логічної служби МОЗ України та ін. Здійснюючи функції нагляду за додержанням нормативних актів з охорони праці, ці органи виступають суб’єктами трудового права.

Місцеві державні адміністрації, виконуючи такі повноваження, як забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони праці, встановлення квоти для прийому на роботу молоді, інвалідів та деякі інші, також виступають суб’єктами трудового права.

Суб’єктом трудового права є і трудовий колектив. Він складається з усіх громадян, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства, установи, організації на підставі трудового договору. Права та обов’язки трудового колективу визначені Кодексом законів про працю України, Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», Законом України «Про підприємства в Україні», статутом підприємства чи положенням про нього та іншими нормативними актами. До основних функцій трудового колективу належать економічна, соціальна, політична, виховна.

Нормативно-правове регулювання трудових та похідних від них відносин відбувається на підставі норм, які формують джере­ла трудового права.

Джерело трудового права — це форма (спосіб) державного виразу та закріплення норм права, що приймаються компетентними органами держави і регулюють відносини, які є предметом трудового права.

Головним джерелом трудового права є Конституція України. Особливість його полягає у тому, що норми Конституції мають найвищу юридичну силу. Вона забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах, в установах, організаціях; закріплює рівність перед законом у трудових відносинах, право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів, рівне право доступу до державної служби, право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на працю та належні безпечні і здорові умови праці, на зарплату, не нижчу від визначеної законом, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний захист при безробітті, тимчасовій непрацездатності тощо (ст.ст. 24, 36, 38, 42—46).

Другим за важливістю нормативним актом у галузі регулювання праці є Кодекс законів про працю України (КЗпП). Це кодифікований закон, затверджений Верховною Радою УРСР 10.12.71 і введений у дію з 01.06.72. За роки дії Кодекс зазнав багато змін. Сьогодні він складається з преамбули та 18 глав, які містять 265 статей.

Крім Конституції та КЗпП, трудові відносини також регулюються іншими законами. Це — Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про державну службу», «Про зайнятість населення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про охорону праці», «Про оплату праці», «Про пенсійне забезпечення», «Про відпустки», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та ін.

Велику роль у регулюванні трудових і пов’язаних з ними відносин відіграють підзаконні акти — Рішення Конституційного Суду України, Укази Президента, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів тощо.

Особливістю системи джерел трудового права є наявність так званих локальних норм права — норм, які приймаються на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом або профспілкою. Ці норми не повинні виходити за межі законів і підзаконних актів. Найважливішими локальними документами є колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про структурні підрозділи підприємства, установи, організації та ін.

Джерелом трудового права є також мiжнароднi договори. До них насамперед відносять належним чином ратифіковані або схвалені Конвенції та Рекомендації спецiалiзованого органу ООН з питань працi — Мiжнародної органiзацiї працi (МОП). Україною ратифi­ковано близько 50 конвенцiй МОП. Крiм того, iснують мiжнароднi акти загального значення, якi певною мiрою теж регулюють трудовi вiдносини. Це, наприклад, Загальна декларацiя прав людини, Пакт про економiчнi, соцiальнi та культурнi права.