Розділ І Основи теорії держави і права ГЛАВА 1 Виникнення держави і права - Страница 4
§ 4. Виникнення юридичного права у різних народів
Юридичне право у різних народів світу виникало разом із державою і тому характеризується тими самими причинами, що і виникнення держави. Нові форми господарювання викликали значний приріст населення в ряді регіонів. Почалася більш активна міграція різних представників населення. Звичаї окремих племен не мали загального впливу на різноплемінне населення полісу. Виникла потреба врегулювати певні правила поведінки однакові для всіх. До таких загальних правил відносили норми торгівлі, правила поведінки певних станів і класів, охорони приватної власності, підтримки загального порядку. Для вирішення цих проблем державні органи та посадові особи санкціонували звичаї, встановлюючи санкції за невиконання чи не належне виконання вимог, закріплених у звичаї. Особи, що порушували правило, притягалися до різних видів відповідальності.
Санкціонування звичаїв здійснювалося у письмовій формі. Письмова форма була запроваджена у багатьох стародавніх державах. Наприклад, у Месопотамії в реформах Урукагіни була застосована письмова форма. В тексті законів Хаммурапі, царя Вавилону, крім правових приписів на стовпі була зафіксована сцена передачі царю богом Сонця Шабашем законів справедливості. В Стародавньому Єгипті правила прагнення до добра і справедливості закріплювалися у вигляді повчань царів і візирів (наприклад, «Повчання Птахотепа»). Першими письмовими пам'ятниками права у народів ранньої і середньої Європи та у стародавніх слов'ян були санкціоновані державою звичаї. Наприклад «Руська правда» Ярослава Мудрого тощо.
Подальший розвиток спричинив утворення різних сімей права. Саме в Європі виникла романо-германська правова сім'я. Вона характеризується тим, що включає крани, в яких юридична наука склалася на основі римського права. В ній на перше місце висуваються правові норми, що розглядаються як норми поведінки, що відповідають вимогам справедливості і моралі. Основним завданням юридичної науки є завдання визначити, якими повинні бути норми права. Питання управління, здійснення правосуддя і застосування права цікавлять науку меншою мірою. Цим займаються юристи-практики. Починаючи з XIX ст. в цій сім'ї провідне місце належить закону і діючим кодексам. Право в цій сім'ї виступає як засіб регулювання суспільних відносин. Романо-германська правова сім'я виникла в Європі. Вона склалася в результаті зусиль європейських університетів, які виробили і розвинули, починаючи з XII ст. на базі кодифікації римського імператора Юстиніана, загальну для всіх юридичну науку та пристосували до сучасних умов. Сам термін «романо-германська» правова сім'я був обраний, щоб підкреслити одночасні зусилля латинських і німецьких університетів з формулювання юридичної науки. Ця правова сім'я поширилася на великі території в процесі їх колонізації і зараз в країнах (колишніх колоніях) діють правові системи, що належать до ро-мано-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я продовжує також поширюватися на інші континенти шляхом добровільної рецепці. Поза Європейським континентом правові системи, що належать до романо-германської правової сім'ї мають певні особливості, що дає змогу їх групувати з урахуванням традицій, що існували у вищезгаданих країнах.
Можна розглядати історичне формування, структуру і джерела романо-германської правової сім'ї. Ця правова сім'я сформувалася в континентальній Європі починаючи з XIII ст. Розрізняють декілька періодів: а) період звичаєвого права; б) період законодавчого права; в) існування позаєвропейських правових систем.
Звичаєве право існувало у період з VI до XII століття. Була втрачена сама ідея права, а юристів вважали поганими християнами. Головним завданням було не прийняття правового рішення, а прагнення зберегти солідарність групи і встановити мир у суспільстві. Поступово з'являються писані звичаї, санкціоновані державою, монархами. Відродження ідеї права відноситься до XII—XIII століття. Сама церква, відкинувши християнські ідеї милосердя, розуміючи необхідність права для прогресу, утворила канонічне приватне право. Ідея про те, що в суспільстві повинно здійснюватися управління за допомогою права, не була новою. Вона ще була обгрунтована римлянами. Але повернення до цієї ідеї є революційним кроком вперед. У Західній Європі в кінці XII на початку ХНІ ст. зароджується романо-германська правова система. Головна роль у процесі її формування належить університетам. Одним із перших був Болонський університет в Італії. В цей час у більшості Європейських країн не було національного права. В Англії загальне право тільки почало утворюватися, наступаючи на місцеві звичаї. Тому, щоб піднятися вище місцевого звичаю, університети почали викладати римське приватне право. З цим правом легко можна було познайомитися, адже кодифікація Юстініана викладала правові норми латиною. Завдяки творчості Фоми Аквінського (XIII ст.) було покладено кінець критиці римського права і усунуто останню перешкоду на шляху до його відродження. Рішення IV собору в Латрані, яким була відкинута система інквізиційних доказів дала змогу використовувати пропоновану університетами модель права як національного. Поступово проводилися і судові реформи, а судовий процес ставав справою юристів, що вивчали право в університетах.
Таким чином, основою викладання в університетах усієї Європи стало канонічне право, яке було засноване на римському праві.
Крім санкціонування звичаїв монархи і судді, приймаючи конкретні рішення, надавали їм у майбутньому характеру норми, що призвело до створення прецедентів. Судова практика систематизувалася у певних збірниках, норми яких регулювали нові відносини торгівлі, мореплавання, сімейного і спадкового права, покарання за «образу». Утворювалися і процедури судового доведення провини, застосування таких доказів, як клятва, поєдинок, надання свідчень «за бачене, а не чути» тощо. Завдяки активній діяльності королівських судів в Англії виникло загальне англійське право і право справедливості.
В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди: а) період, що передував норманському завоюванню (1066 p.); б) період до встановлення династії Тюдорів (1066— 1485); в) період розквіту загального права (1485—1832); г) період поєднання загального права з розвитком законодавства (з 1832 р. і до наших часів).
Період, що передував норманському завоюванню називається англосаксонським. Звідси і бере свій початок назва «англосаксонське право». Але для істориків англійського права його історія починається з періоду після римського панування. Епоха англосаксонського права до встановлення династії Тюдорів маловідома. Слід сказати, що після місії святого Августіна Кентерберійсь-кого (596 p.), коли Англія була похрещена, християнські закони складалися так само, як і в континентальній Європі, та регулювали дуже обмежену частину суспільних відносин. Наприклад, закони Етельберта (600-і роки) включали в себе всього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017—1035) більш розроблені, відображають перехід від первісного суспільства до феодалізму, але й вони мали місцеве значення. До норманського завоювання загального для всієї Англії права не було.
Норманське завоювання принесло в історію англійського права, завдяки сильній королівській владі, централізоване (загальне) право для всієї Англії. В церковній сфері застосовувалося канонічне право, що було загальним для всіх християн. Загальне право визначалося як англійське, загальне для всієї Англії право, що було утворене виключно королівськими судами і називалося Вестмінстерським (назва місця, де з ХНІ ст. засідали королівські суди). Спочатку королівські суди мали обмежену компетенцію1. Поступове розширення компетенції було продиктовано зацікавленістю канцлера і короля в одержанні прибутку від відправлення правосуддя та зміцнення королівської влади. Однак до 1875 р. королівські суди не стали судами загальної юрисдикції. Приватні особи не мали права самостійно звернутися до королівського суду, а просили про це королівську владу. Дозвіл давався лише за наявності достатніх підстав. Відмінність англійського правосуддя від правосуддя континентальної Європи полягала в тому, що в англійському судочинстві в основі був формалізований процес, тобто діяло процесуальне, а не матеріальне право. Поступово в англійських судах зникли судові структури, що розглядали приватні позови. їх почали розглядати королівські суди як такі, що носять публічно-правовий характер.
Таким чином, англійські суди на основі загального права, використовуючи відповідні процесуальні форми, почали розглядати всі справи через інтерес королівської влади і Корони.
Період розквіту загального права характеризується появою права справедливості. Цей структурний елемент англійського права з'явився як результат розгляду справ королем. За тих умов, коли сторони не могли знайти справедливого рішення у королівських судах, у них лишалася ще одна можливість — звернутися до короля. Починаючи з XIV ст. така практика стала постійною. Всі справи, що були адресовані королю, проходили через лорда-канцлера. Якщо лорда-канцлер вважав за необхідне, то доповідав королю про скаргу і той ставив її на розгляд своєї Ради. Поступово розгляд справ у королівській Раді був обмежений, і лорд-канцлер став делегованим суддею, що приймав рішення самостійно від імені короля. Такі виняткові рішення на початку поступово перетворилися на систематичні, що приймалися на основі доктрини «справедливості», що полягало в доповненнях чи корективах принципів, які використовувалися королівськими судами. Принципи розгляду справ були запозичені з римського і канонічного права, а процедура була письмовою. Спочатку навіть виникла загроза перетворення загального права на право романо-германської сім'ї. На початку XVII ст. було досягнено компроміс між загальним правом і правом справедливості. Залишилися і загальні суди і суди лорда-канцлера. Було прийнято рішення, що юрисдикція лорда-канцлера може існувати, але не розширюючи своєї компетенції на повноваження загальних судів. Королю було заборонено утворювати інші королівські суди, що не залежали від судів загального права. Суди лорда-канцлера поступово перетворювалися на юридичні процеси на основі прецедентного права, був допущений контроль палати лордів над судами лорда-канцлера. З цих причин англійське право і до нашого часу зберігає дуалізм своєї структури.
Для вивчення права в Англії, починаючи з XV ст. почали публікуватися доктрини. Наприклад, труди Літлтона «Про володіння», Кока «Інститут англійського права», Фортескью «Про схвалення законів Англії», Сен-Жермена «Професор і студент» тощо. Значну роль у вивченні англійського загального права відіграли і збірники судових рішень (з 1535 p.). Вони видаються і застосовуються і сьогодні.
Реформи XIX ст. стимулювали розвиток законодавства. Почали більше уваги приділяти законодавству, на базі якого і стали систематизуватися рішення загального права. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, була проведена реформа і матеріального права. В той же час залишилася традиція, і англійське право продовжувало розвиватися на основі судової практики. Законодавець відкрив для судів нові можливості, дав їм нову орієнтацію, але нове право утворене не було. В умовах XX ст зберігалася тенденція підвищення ролі законів і регламентів. Як і в інших країнах Європи в Англії, одержали свій розвиток адміністративні суди. В них рішення приймалися на основі таких методів, які не притаманні загальним судам. У цих напрямах відбувається зближення англійського права з правом континентальної Європи. Новий імпульс такого зближення одержала Англія після вступу в Європейську економічну співдружність. В цих умовах дуже цікавим є розгляд структури і джерел англійського права.
Існують певні особливості виникнення і розвитку права в Сполучених Штатах Америки. Там застосовується загальне право Англії з 1607 p., тобто з дати утворення першої колонії. До того часу юристів у США не було, а прецеденти, вироблені феодальним суспільством, були далекі від умов життя в Америці. Все це говорить про те, що Америка того часу загального права не знала. Після одержання США незалежності постало питання про національне право. А після прийняття «Декларації про незалежність» та Конституції США- про кодифікацію права. В ряді штатів були прийняті кримінальний, кримінально-процесуальний і цивільно-процесуальний кодекси. Але незважаючи на це, всі штати, крім Луїзіани, дотримувалися загального права. Загальне англійське право залишилося незмінним тільки до проголошення незалежності. Після названої дати правові системи Англії і США розвивалися незалежно. Оригінальність права США пояснюється такими рисами: а) Англія — острів у Європі, США — континентальний масив; б) Англія — країна традицій, американці ж не люблять стародавніх традицій; в) Англія — монархія, де правосуддя централізоване, США — республіка, в якій федеративний поділ і система судів; г) американське право відрізняється від права англійського за структурою і змістом норм, понять і структурою права. В цілому структура права США така ж, як і структура загального права Англії. В той же час у США існує загальнофедеральне право і право штатів. Джерела права США також мають певні розбіжності. Вони характерні для судової системи, де є федеративні суди і штатів, системи законодавства (у США є писана Конституція, існують кодекси) тощо.
Таким чином, незважаючи на те, що у США діє загальне право, а сама країна знаходиться у правовому полі англосаксонської правової сім'ї, це зовсім не означає одинаковості двох національних систем.
Становить певний інтерес загальна характеристика виникнення і функціонування права у мусульманських народів, а також традиційного права у певних народів світу.
Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна з властивостей (складових) релігії ісламу Ця релігія встановлює догмати і закріплює: а) у що мусульманин повинен вірити; б) що мусульмани повинні робити і чого не робити. Виникло мусульманське право разом з виникненням мусульманської релігії. Релігія ісламу (покірності) виникла 580 р. до н. є. Поширений іслам здебільшого в країнах Ближнього та Середнього Сходу, в Північній Африці та Південно-Східній Азії. Виникла ця релігія в період переходу арабів від первіснообщинного до феодального ладу. Іслам сповідують близько одного міліарда мусульман. За чисельністю ваіруючих це друга, після христіанства, релігія. Із 120 країн світу, де є мусульманські громади, в 35 країнах мусульмани становлять більшість населення. Попередником ісламу був ханіфізм. Серед ханіфістів жив мешканець Мекки Мухаммед. У віці 40 років він почав проповідувати віровчення про єдиного бога Аллаха та про необхідність покірно служити йому. У 630 р. до н. є. мусульмани на чолі з Мухаммедом захопили Мекку і знищили язических ідолів. Мухаммед зосередив у своїх руках релігійну і світську владу. Вважається, що з того часу бере свій початок мусульманське право. Воно зафіксоване у шаріаті (шлях прямування). Шаріат заснований на обов'язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Мусульманське право діє тільки щодо мусульман. Якщо одна з сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права складають два розділи: коріння і зміст Перший розділ пояснює, з яких джерел виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон) Другий розділ закріплює зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального і процесуального мусульманського права. Джерелами мусульманського права є: а) коран; б) суна; в) іджма; г) ріти (мусульманські тлумачення). Коран — це збірка висловлювань Аллаха останньому із його пророків і посланців - Мухаммеду. Звичайно, коран є першим джерелом і його юридичної регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між мусульманами. Суна — це розповіді про буття і поведінку пророка Магомета, що має бути моделлю поведінки для всіх мусульман. Це збірка традицій (аддатів), які характеризують діяння і висловлювання Магомета. Іджма - це документ, що складений за єдиною згодою докторів ісламу Вона доповнює коран і суну Ріти - це різні тлумачення мусульманського права.
Таким чином, мусульманське право є важливим регулятором суспільних відносин між мусульманами, має свою структуру і джерела. В ньому не існує відмінностей між релігійними і політичними сферами. Мусульманин має суворо дотримуватися релігійних догм, що означає праведний шлях, який до вподоби Аллахові. Саме цей шлях веде мусульманина до ідеального влаштування суспільного життя на землі.
Однією з правових сімей, що цікавить юристів, є історія і сучасність правових систем Африки і Мадагаскару. Це пояснюється, перш за все, тим, що середина XX ст. була періодом розвалу колоніальної системи на цих континентах, африканці і мальгаші одержали бажану волю і почали розбудову власної державності й створення власних правових систем і власного права. Населення Африки і Мадагаскару багато століть жило за нормами звичаєвого права. Вони добровільно виконували існуючі звичаї і дотримувалися традицій своїх пращурів. Гарантом їх дотримання, як правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для африканців звичай пов'язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв може призвести до негативної реакції духів землі й може накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. Сам звичай у народів Африки, Мадагаскару і Далекого Сходу базується на ідеї інтересу певної групи людей. Хоча індивід і має певну вагу і визнається в межах групи, але у зовнішніх взаємозв'язках як єдиний суб'єкт виступає група (певна спільнота людей). Земля за звичаєм належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж тим, хто нині й проживають. Шлюб більше вважається союзом між сім'ями, ніж об'єднанням двох людей різної статі. За такої постановки питання зовсім мало місця залишається суб'єктивному праву. Основу звичаєвого (традиційного) права складають обов'язки. Причому юридичні обов'язки нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу намагалися відрізняти правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів. Відсутня у цих народів того часу і структура права, його поділу на публічне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право справедливості тощо.
Таким чином, однією з соціальних моделей традиційного права є правові системи Африки і Мадагаскару, де звичаї і традиції зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністративних територіальних одиниць.
Другою соціальною моделлю традиційного права можна назвати правові системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий період знаходилися під колоніальною залежністю, а країни Далекого Сходу розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення порядку. Чітко окреслюючи права і обов'язки, судове рішення та зв'язаний з ним примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн. Людям більш до вподоби були методи переконання, техніка посередництва, самокритична оцінка протиправної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові системи Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю відрізнялися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структури, що були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними моделями.
Таким чином, сім'я традиційного права представлена з одного боку країнами континенту, що довгий час знаходилися на правах колоній і залежав від метрополії, та незважаючи на це зберіг вірність традиціям і звичаям. Інша соціальна модель традиційного права характеризується країнами, що розвивалися як незалежні держави.
Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару сприйняли багато елементів, що характеризують традиції звичаєвого права. В той же час, сприймаючи такі елементи, необхідно відмовлятися від самої суті звичаєвого права, бо юридичне право відрізняється від звичаю тим, що встановлюється державою і забезпечується державним примусом. Якщо звичай забезпечує інтереси певної спільноти, що замикається сама в собі, то сучасне юридичне право створюється для суспільства і має на меті забезпечувати інтереси багатьох спільнот (общин), а тому не може бути правом тієї чи іншої спільноти.
Юридизація звичаїв здійснювалася через створення кодексів. Після одержання незалежності колишні французькі колонії прийняли власні кодекси, відмовившись від колоніального законодавства (Алжир, Кот-д'Ивуар, Мадагаскар). Значна частина законів була прийнята і в країнах, що були колишніми колоніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія, Нігерія та інші). Але фактично все право, що було встановлене під час колоніального періоду, нові керівники незалежних країн Африки і Мадагаскару підтвердили. Ніхто не виступив з вимогою відмінити той чи інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги почали приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відродженню та зміцненню їх традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права1. У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни Африки і Мадагаскару відмовилися від парламентської форми правління, віддавши перевагу президентській, яка часто перероджувалася на диктатуру, виключаючи участь народу у здійсненні влади. У сфері приватного права чітко виражена тенденція до відродження звичаєвого права. В той же час була загальна згода на відмову від ряду норм, які перешкоджали розвитку країни, але такі дії часто були спрямовані на відхід від традиційного звичаєвого права.
Таким чином, нове керівництво незалежних держав, що було виховане на моральних цінностях традиційного права, прагнуло ствердити і зберегти ці цінності. Було взято курс на збереження солідарності між членами соціальної групи з тим, щоб не впасти в крайність індивідуалізму.
Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкреслювали значну користь звичаєвого права. Приймалися рішення про кодифікацію звичаїв чи їх санкціонування шляхом компіляцій (Мадагаскар, Танганьїка, Нігер). Велика робота з систематизації звичаєвого африканського права проводилася школою східних і африканських дослідників Лондонського університету. Ними було опубліковано цілий ряд праць, що описували звичаєве право і право спадкування в Кенії, шлюбне, майнове і спадкове та зобов'язальне право в Малаві та шлюбно-сімей- і не право Ботсвани. Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару був здійснений ісламом і християнством. Християнство у цьому регіоні було запроваджене в IV ст. 30% населення цього регіону - християни. Ісламізація тут почалася в XI ст. Мусульман серед населення Африки 35%. Але ні християнство, ні іслам не одержали повної перемоги над традиційним правом, хоча мали значний вплив. Вони позбавили звичаї їх надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.
Отже, нове право в країнах Африки і Мадагаскару представляло систему норм і нормативно-правових актів, що регулювали цілу низку кримінальних, адміністративних, торгових, морських, фінансових, поліцейських відносин, охорони здоров'я, освіти і громадських робіт. Саме в цих галузях традиційне право не давало ніякої бази. На місцевому рівні основна частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов'язані з сім'ями, громадами, населенням селищ і сіл регулювалися звичаями традиційного права.
Країни Далекого Сходу довгий час використовували традиційне право. Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мадагаскару, не знали колонізації. В них виникло та існує юридичне право, але його роль у суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Далекого Сходу спричинили значні зміни у розвитку Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю, і вплив Заходу не змінив їх традиційних структур. Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено романську систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юридична) практика, доктрина, правовий звичай тощо. Значна частина законодавства була кодифікована.
Отже, в країнах Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару використовуються правові системи Франці, Англії і деяких інших країн Заходу. Певний вплив на право цих країн мали християнство та іслам. У той же час названі правові системи і джерела права, які вони використовують, не посіли пануючого місця і не порушили традиційної сім'ї права1.
Таким чином, на сьогодні у світі існує декілька правових сімей, які характеризуються низкою особливостей щодо виникнення юридичного Права у різних народів. До них відносять особливості виникнення права: а) романо-германської правової сім'ї; б) англосаксонської правової сім'ї; в) релігійних правових сімей; г) традиційних правових сімей тощо.