Тема 14 НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ PDF Печать
Право - Т.В. Варфоломеєва Правознавство

§ 64. Поняття і форми здійснення народного суверенітету

Суверенітет народу означає, що саме йому належить суверенна державна влада, яка має такі властивості, як верховенство і незалежність; народу належить вся повнота влади на території країни, його воля обов'язкова для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня та посадових осіб.

У ст. 5 Конституції України зазначається: носієм суве­ренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування. Основ­ний Закон закріплює, таким чином, дві форми здійснення народного суверенітету: безпосередню демократію і пред­ставницьку демократію.

Безпосередня (пряма) демократія — це безпосередня участь громадян в управлінні справами суспільства і дер­жави, безпосереднє здійснення державної влади в межах усієї країни або в межах окремої її частини. Основними формами прямої демократії за конституційним правом Ук­раїни є вибори та референдуми. Право брати участь у виборах і референдумах закріплене лише за громадянами України, які мають відповідний зіковий ценз. Форми без­посереднього волевиявлення можуть мати не лише обо­в'язковий характер (результати виборів, референдумів), але й дорадчий, консультативний характер (обговорення про­ектів законів, резолюції зборів, мітингів тощо).

Представницька демократія — це форма здійснення народного суверенітету, для якої характерним є те, що громадяни беруть участь в управлінні державою і суспіль­ством через представників, обраних в органи державної влади та місцевого самоврядування.

Першою в історичному плані була безпосередня (пря­ма) форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів кон­кретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у  вигляді  народних  зборів,   в  яких  брали  участь  усі громадяни (крім рабів, які громадянами не вважалися). Кла­сичним прикладом народних зборів як форми прояву без­посередньої демократії була організація державної влади в античних Афінах.

Із розвитком суспільних відносин, збільшенням чи­сельності населення держав і його майновим розшару­ванням виникають нові форми прояву безпосередньої де­мократії.

Так, у Стародавньому Римі населення розподілялось на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурій формулювалися відповідно до більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнава­лося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій.

З розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати всі пи­тання загальнодержавного значення шляхом залучення всьо­го населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов набула поширення представницька форма народовладдя. За такої організації більшість загальнодер­жавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повно­важними представниками населення, від імені і за дору­ченням якого вони приймають рішення, що стають обо­в'язковими до виконання.

Група, яка представляє все населення держави, утво­рює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймає рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному — парламент, народні збо­ри, федеральні збори, національні збори, конгрес, сейм тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рі­шення (закони), є Верховна Рада України.

Поряд з колективними загальнодержавними органами можуть створюватися і одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це є Президент.

Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядуван­ня (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може прий­мати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни.

У теперішній час представницьке народовладдя пов­сюди і постійно застосовується для повсякденного управ­ління справами держави. Однак безпосереднє народовладдя не виключається з державно-правової практики, а поде­куди значення його зростає.

З різних форм здійснення безпосереднього народовлад­дя найбільшого поширення набули вибори до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування.

§ 65. Засади та принципи виборчого права в Україні

Одним із проявів прямого народовладдя в нашій країні є вибори. Термін "вибори" означає процес, а результаті якого певна спільність людей шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільності людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина орга­нів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функ­ціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, коли на загальних зборах того або іншого роду обиралися ста­рійшини, а пізніше і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилася.

Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основна ідея якої зводилася до того, що народ доручає здійснення влади своїм представникам (депута­там), яких визначає шляхом проведення виборів. Отож, вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, народ делегує владні повно­важення своїм представникам.

Найважливіші з норм, які регулюють порядок про­ведення виборів, закріплюються в конституціях.

їх можна поділити на три групи:

норми, які закріплюють основні вимоги і прави­ла, пов'язані із самою процедурою проведення виборів;

норми, що визначають коло осіб, які наділяють­ся активним виборчим правом, тобто обирають представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

норми, що визначають коло осіб, які наділяють­ся пасивним виборчим правом, тобто правом бу­ти обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Основу системи виборчого законодавства в Україні ста­новлять такі нормативно-правові акти вищої юридичної сили:

Конституція України, розд. НІ та XI;

Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 p.;

Закон України "Про Центральну виборчу комісію" від 17 грудня 1997 p.;

Закон України "Про вибори депутатів місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 p.;

Закон України "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 р.

У ст. 71 Конституції України закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Принцип загальності виборів в Ук­раїні означає, що всі громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбав­ляються лише ті, кого в судовому порядку визнано недіє­здатними.

Рівень загальності виборів залежить від усіляких цен­зів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допу­щення громадян до участі в них. У сучасному світі роз­різняють віковий ценз і ценз осідлості.

Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав до­сягненням певного віку. У більшості держав, як і в Україні, він становить 18 років. У деяких країнах встанов­лено інший віковий ценз. Так, в Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він становить 16 років.

Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання в країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у Новій Зеландії три місяці. Раніше поширені були також майновий ценз (володіння певним майном), освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз (сповідування державної релігії), расовий ценз (надання виборчих прав лише громадянам певної раси) та деякі інші.

Крім недієздатних, у деяких країнах не мають право голосу й особи, які відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі обіймають певні дер­жавні посади.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. При прямому виборчому праві відсутні особливі посередники — виборці. В деяких країнах (США, Китай) застосовуються й непрямі (багатоступеневі) вибори.

Рівність виборчого права за сучасних умов означає, що кожен виборець має однакову кількість голосів у порів­нянні з усіма іншими виборцями.

Конституційним принципом виборів в Україні є таєм­ність голосування, яка передбачає недопустимість будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.

За первісних демократій вибори проводилися відкри­то — підняттям руки, криком тощо. Однак таке голосу­вання дає змогу контролювати, спрямовувати подачу голо­сів виборців тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликане запобігати цьому.

У сучасному світі таємне голосування наййчастіше здійс­нюється шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких зазначені прізвища кандидатів на виборну посаду або ва­ріант вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він подає свій голос.

Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях встановлюють недоступні для зовнішнього на­гляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені.

Конституція України встановлює, що вибори є віль­ними. Це означає недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури.

Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються встановленням адміністративної і криміналь­ної відповідальності за їх порушення.

Неявка частини виборців на виборчі дільниці (абсен­теїзм), що останнім часом набуває все більшого поши­рення, має негативні наслідки. Часто абсентеїзм не дає змоги сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. Виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових витратах. У зв'язку з цим у деяких державах, наприклад у Туреччині, участь громадян у виборах розглядається не як їхнє право, а як їхній обов'язок.

§ 66. Виборча система України

Під виборчою системою розуміють систему правовідно­син, пов'язаних з формуванням складу представницьких органів шляхом виборів. У світовій практиці застосову­ється велика кількість різновидів виборчих систем. Умовно їх можна поділити на три основні групи — мажоритарну, пропорційну та змішану виборчі системи.

Мажоритарна система (від франц. majorite — біль­шість) — це обрання депутата в територіальному вибор­чому окрузі, коли перемігшим визнається кандидат, який набрав більше голосів, ніж його суперники. За мажори­тарною системою виборець голосує за конкретну особу або проти неї. На практиці застосовуються три різновиди цієї системи, а саме: мажоритарна система абсолютної біль­шості, відносної більшості та кваліфікованої більшості.

За мажоритарною системою абсолютної більшості обра­ним вважається той, хто набрав абсолютну (або просту) більшість голосів, тобто більше половини (50% +1 голос) від загальної кількості поданих і визнаних дійсними го­лосів виборців. Оскільки одержати абсолютну більшість голосів досить важко, ця система передбачає проведення другого туру голосування, для перемоги в якому треба набрати відносну більшість голосів. Така система існувала в Україні (з 1991 р. по 1998 p.), існує вона у Франції та в інших державах.

Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним вважається кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. За цією системою не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні — вибори вважаються такими, що відбулися, навіть тоді, коли в них узяв участь хоча б один виборець. Недоліком системи є те, що обраним може бути кандидат, який одержав відносну більшість голосів, яка у той же час належить абсолютній меншості виборців.

За мажоритарною системою кваліфікованої більшості переможець повинен одержати обумовлену кількість голо­сів, яка перевищує половину голосів (2/3, 3/4) виборців. Через складність одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується дуже рідко.

Той чи інший вид мажоритарної виборчої системи фор­мування законодавчих органів існує, наприклад, у СІЛА, Англії, Франції.

Сутність пропорційної виборчої системи полягає у то­му, що вона вимагає розподіляти депутатські мандати між виборчими об'єднаннями (партійними списками кандида­тів) пропорційно кількості голосів, поданих за кожний список. На виборах, що проводяться за цією системою, кандидати в депутати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків, і виборці голосують не за окремих депутатів, а за той чи інший партійний список у цілому. Для визначення кількості кандидатів, що їх одержує та чи інша партія, застосовується так звана виборча квота, яка визначає найменшу кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Розподіл одер­жаних партіями депутатських місць, як правило, здійсню­ється відповідно до порядку розміщення кандидатів у партійному списку; якщо за квотою одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два кандидати з партійного списку, якщо трьох місць — перші три кандидати і т.д.

Ця виборча система встановлена в Австралії, Ізраїлі, Угорщині, Фінляндії та у деяких інших країнах.

Закон України "Про вибори народних депутатів Ук­раїни" встановлює, що склад Верховної Ради України обирається за змішаною (мажоритарно-пропорційною) вибор­чою системою.

Конституція України (ст. 76) встановлює кількісний конс­титуційний склад Верховної Ради — 450 народних депу­татів України і визначає порядок їх обрання. Половина депутатів, а саме 225, обирається на основі мажоритарної системи відносної більшості. Це означає, що їх вибори повинні відбуватися по одномандатних округах, тобто по округах, в яких обирається один персонально визначений депутат, а обраним вважається кандидат, що набирає біль­ше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо.

Друга половина — ще 225 депутатів — обирається на основі пропорційної виборчої системи. Відповідно до неї вся держава розглядається як один виборчий округ (бага­томандатний загальнодержавний округ), від якого до пар­ламенту держави обирається вказана кількість депутатів. При цьому виборці будуть голосувати не за персонально визначеного кандидата у депутати, а за списки кандидатів у депутати, що формуються політичними партіями та їх блоками (об'єднаннями).

Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" встановлює, що ви­бори вказаних суб'єктів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості.

Аналогічні (змішані) виборчі системи з певними особ­ливостями мають місце у Росії (вибори в Державну Думу), ФРН, Болгарії, Грузії, Литві, Італії та деяких інших країнах.