§ З0. Поняття конституції як основного закону. Види конституцій

Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іме­нувалися деякі з актів, що видавалися римськими імпе­раторами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими пи­саними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Консти­туційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і прин­ципи формування та компетенцію органів державної вла­ди, основи правового статусу людини і громадянина.

За юридичною формою конституції можуть бути поді­лені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне зна­чення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. При­кладом такої конституції може бути Конституція Велико­британії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, перед­баченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений по­рівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділя­ються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відпо­відають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріп­люють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяль­ність.

Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних поло­жень:

конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України;

існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни Конс­титуції;

контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд Украї­ни. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Ана­логічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному;

міжнародні договори, які укладає держава, не мо­жуть суперечити Конституції. Якщо міжнарод­ний договір суперечить або не відповідає Конс­титуції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії);

Конституція регулює найважливіші суспільні від­носини в країні.

 

§ 31. Джерела конституційного права в Україні

Джерелами конституційного права в Україні вважа­ються чинні нормативно-правові акти, що містять конс­титуційно-правові принципи і норми.

До таких актів належать:

Конституція України — основне джерело права;

конституційні закони — закони, що вносять змі­ни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми;

органічні закони — закони, прийняття яких пе­редбачено в Конституції;

поточні закони, що містять конституційно-право­ві принципи й норми;

інші акти Верховної Ради України та акти Все­українського референдуму;

певні нормативні акти Президента України;

деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

рішення та висновки Конституційного Суду Ук­раїни.

 

§ 32. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України

У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують пов­ноту законодавчої, виконавчої і судової влади у державі, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення сприят­ливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, для забезпе­чення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як про соціальну державу, треба виходити з того, що держава не знімає з себе турботи про соціальний захист своїх громадян, що її політика має спрямовуватися на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної під­тримки малозабезпечених верств населення.

Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійс­нюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

В Україні встановлено республіканську форму прав-(ч. 1 ст. 5 Конституції). Республіканська форма прав­ління полягає в такій організації державної влади, за якої органи державної влади обираються народом або форму­ються органами, що обрані народом. В Україні глава дер­жави — Президент, парламент — Верховна Рада — оби­раються громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування строком на п'ять років.

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визна­ється народ України.

Свою владу народ може здійснювати по-різному:

безпосередньо, коли сам виражає свою волю у пе­редбачених Конституцією і законами процесу­альних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референ­думу);

через своїх представників, яких обирає до ор­ганів державної влади та органів місцевого само­врядування.

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Ук­раїні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функ­ції. Реалізація цього принципу покликана запобігти кон­центрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як показує історичний досвід, призво­дить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Ст; 2 Конституції проголошує Україну унітарною дер­жавою, тобто державою, в межах якої немає інших утво­рень, що мають ознаки державності і права вступати у відносини з іншими державами, а також права виходу зі складу України.

Державна територія України — суша, води, надра і повітряний простір, на які поширюється державний суве­ренітет України. Межі державної території визначаються її кордонами із сусідніми державами.

Статус державної території визначають Конституція і закони України. Земля, її надра, атмосферне повітря, вод­ні та інші природні ресурси у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власнос­ті Українського народу (ст. 13 Конституції). Державна тери­торія є сферою дії нормативно-правових актів України.

Найважливіші положення, що стосуються території, державного кордону України, сформульовані в Законі Украї­ни "Про державний кордон", що вступив в дію 18 грудня 1992 р.

Територія України в межах існуючого кордону є ціліс­ною і недоторканною. Існуючий поділ України є адмініст­ративно-територіальним, і окремим адміністративно-терито­ріальним одиницям надано лише адміністративну автономію або спеціальний статус (Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь).

Україна як централізована унітарна держава поділя­ється на адміністративно-територіальні одиниці, що скла­дають її територіальний устрій.

Територіальний устрій визначає поділ території дер­жави на складові частини, їх правове становище та взаємо­відносини з державою в цілому.

Засади територіального устрою України визначені в ст.  132 Конституції. Ними є:

єдність та цілісність державної території;

поєднання централізації і децентралізації у здійс­ненні державної влади;

збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, еконо­мічних, екологічних, географічних і демографіч­них особливостей, етнічних і культурних тра­дицій.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адмі­ністративно-територіального устрою України складають Авто­номна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Авто­номна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідни­ми законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонсь­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.

Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспіль­ного життя на засадах політичної, економічної та ідеоло­гічної багатоманітності.

Політична багатоманітність означає, насамперед, реаль­ну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організа­цій на основі професійних, культурних, спортивних, віко­вих та інших інтересів).

Економічна багатоманітність передбачає можливість рів­ноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм гос­подарювання.

Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різ­них суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати,   досліджувати,   пропагувати  та  втілювати  у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.

Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є забо­рона визнання державою будь-якої ідеології як обов'яз­кової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. При­кладом заборони політичної діяльності можуть бути поло­ження, що містяться в ст. 4 Закону України "Про об'єд­нання громадян" від 16 червня 1992 р. У ній зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності дер­жави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насиль­ства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.

 

12»Последняя