Печать
PDF

1.2. Концепції одиничного злочину в сучасній теорії кримінального права

Posted in Уголовное право - Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

1.2.1. Сучасні наукові підходи до визначення критеріїв єдності злочину

Одним із важливих аспектів у вивченні одиничних злочинів є правильне розуміння і застосування такої філософської категорії як сутність явища. Під сутністю розуміють «головну, внутрішню, відносно стійку сторону предмета (або сукупність його сторін і відносин), яка (які) визначають природу цього предмета»[33]. У визначенні і аналізі ознак того чи іншого явища необхідно завжди відображати його сутність. Для цього потрібно виокремити лише істотні ознаки, які характерні для явища в цілому, так і для окремих його різновидів.

Вивчення сучасних наукових праць, в яких у тих чи інших аспектах розглядаються одиничні злочини, свідчить, що в теорії і практиці кримінального права дотепер немає єдності поглядів на їх сутність та ознаки. А це, в свою чергу, негативно впливає на застосування кримінального закону.

Як і в дореволюційній літературі, наразі існує декілька наукових підходів до визначення поняття одиничного злочину, причому з тими чи іншими застереженнями, їх також можна віднести до об’єктивних, суб’єктивних чи змішаних.

Так, одні автори за критерій єдності злочину обирають єдність його об’єктивних ознак. Наприклад, М.Д. Дурманов вказував на обов’язкову єдність діяння і наслідку в одиничному злочині, зазначаючи. що «окремий злочин, взагалі, відповідає окремому реально вчиненому діянню, найчастіше спільно з наслідком»[34]. Даний підхід по суті є модифікацією відомої позиції німецького криміналіста Ф. Ліста, який вважав, що єдність злочину залежить від кількості діянь: одне діяння — один злочин[35].

Зауважимо, що, дійсно, одному суспільно небезпечному діянню найчастіше відповідає один злочин, проте іноді відбувається гак. що один злочин вчиняється низкою однорідних чи різнорідних дій. До того ж законодавець не завжди дотримується даного принципу, і деякі склади злочинів можуть містити у собі два чи більше діяння (наприклад, п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Отже точка зору М.Д. Дурманова з позицій сучасного кримінального законодавства може бути піддана критиці.

М.Й. Коржанський висував інший критерій єдності злочину — єдність об'єкта посягання. В одній із своїх робіт автор зазначав наступне: «Одиничний злочин, з одного боку, і сукупність злочинів, з іншого, — розрізняються головним чином, ознаками, що характеризують об’єкт злочину»[36]. На його думку, якщо вчинене діяння є посяганням на два різних самостійних безпосередніх об’єкта кримінально-правової охорони, то воно утворює сукупність злочинів. Однак, як відомо, кримінальне законодавство містить норми, що передбачають відповідальність за посягання на два чи більше об'єкти, і такі діяння все одно визнаються одиничними злочинами. Вказані діяння в літературі навіть отримали назву багатооб'єктних (або поліоб'єктних) злочинів. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) спричиняє шкоду відносинам власності і здоров'ю потерпілого; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) посягає на відносини власності і авторитет державного апарату тощо. З іншого боку, єдність (спільність) об’єкта може мати місце при деяких видах множинності злочинів, наприклад, при повторності. Таким чином, визнання за критерій єдності злочину лише його об'єктивних ознак, на наш погляд, є не зовсім коректним.

Згідно з іншою точкою зору за критерій єдності злочину автори обирають суб'єктивні ознаки злочину. Наприклад, А.В. Наумов, посилаючись на ознаки суб'єктивної сторони, як на визначальні в понятті одиничного злочину, вказував, що неодмінною умовою єдності злочину є єдина форма вини[37].

Наведений погляд можна було б вважати більш прийнятним, ніж єдність об'єктивних ознак, адже кримінальне право базується на принципі вини. Проте в цю концепцію не вписуються одиничні злочини з так званою «змішаною» (складною, подвійною) виною, в яких спостерігається різне психічне ставлення особи (в формі умислу і необережності) до різних об'єктивних ознак одного й того самого складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 194 КК).

Наступна точка зору базується на єдності окремих об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину. Зокрема, її висловлював А.А Герцензон, який вказував на єдність об'єкта посягання, єдність злочинного наслідку як на об'єктивні ознаки, а також на єдність мети і наміру (задуму) як на суб'єктивні ознаки єдиного злочину[38].

А.А. Піонтковський (син) в якості критеріїв єдності виділяв єдиний злочинний результат і певний внутрішній зв'язок, під яким розумів єдність вини[39].

На необхідність внутрішнього зв’язку між діяннями, що утворюють одиничний злочин, звертали також увагу Р.Р. Галіакбаров. Ю.А. Красиков, А.С. Нікіфоров, Є.А. Фролов та інші автори[40].

О.М. Яковлєв наполягав на сукупності об'єктивних і суб'єктивних критеріїв єдності злочину. На його думку об'єктивний критерій означає, що одинична дія (або низка однорідних дій) призводить до одиничного наслідку (або низки одиничних наслідків). Суб’єктивний критерій одиничного злочину О.М. Яковлев вбачав у єдності вини[41]. В принципі із розумінням сутності вини в одиничному злочині, яке запропонував автор, погодитись можна, однак його трактовка об’єктивних критеріїв викликає певні зауваження. Вони сформульовані досить узагальнено, крім того, однорідні наслідки можуть маги місце не тільки при вчиненні одиничного злочину, а і при множинності, наприклад, при повторності, коли відбувається посягання на один і той самий об’єкт.

А.П. Козлов в якості об’єктивних ознак одиничного злочину називає наявність одномоментного чи багатомоментного діяння, функціональну пов’язаність рухів тіла в діянні, спільність наслідку і об’єкта для всіх рухів тіла. «Спільність наслідку, — пише А.П. Козлов, — ще одна ознака одиничного злочину. А оскільки наслідок — це шкода, спричинена суспільним відносинам, то об’єкт посягання є невід’ємною частиною одиничного злочину». Суб’єктивні ознаки одиничного злочину цей автор розуміє більш широко, ніж О.М. Яковлев і крім єдності вини відносить до них спільність мети, що об'єднує рухи тіла суб’єкта[42].

Нам важко погодитись із віднесенням до юридичних ознак аналізованого поняття такого суто фізіологічного явища, як рухи тіла. Як відомо, обов'язковою ознакою об'єктивної сторони всіх без винятку злочинів є суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), тобто вольовий акт зовнішньої поведінки людини. Дійсно, дією є певний рух тіла, найчастіше сукупність (система) рухів, які здійснюються суб’єктом під контролем свідомості і волі. Бездіяльність виявляється в утриманні від вчинення певних дій. якщо на особу був покладений обов'язок їх вчиняти, і вона мала реальну можливість діяти. Отже суто зовнішній прояв рухів тіла (активний чи пасивний) сам по собі без інших ознак (протиправності, свідомості. волі тощо) не може розглядатись як діяння у кримінально-правовому розумінні цього слова.

Тим більше незрозуміло як рухи тіла може об'єднати спільна мета. Мета це той результат, якого прагне досягти особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Мета об’єднує не рухи тіла, а визначає спрямованість вини в умисному злочині, так би мовити, відповідає на питання заради чого вчиняється злочин. Крім того, як ознака суб'єктивної сторони, мета притаманна тільки умисним злочинам, у тон час як рухи тіла характеризують фізіологічну сторону діяння (дії чи бездіяльності) в кожному злочині.

Утім, зазначимо, що всі вищенаведені погляди науковців вже більш точно визначали суттєві ознаки одиничного злочину і сприяли виробленню нового критерію його єдності — складу злочину. Криміналісти, що вказували на єдність об'єктивних і суб'єктивних ознак, акцентували увагу на тому, що суспільно небезпечні діяння повинні містити ознаки злочинів, які описані в нормах кримінального закону.

Наразі тим критерієм, який визнається більшістю сучасних науковців є наявність у суспільно небезпечному діянні (чи діяннях) ознак одного складу злочину Прихильниками такої позиції є Б.В. Волженкін, Г.А. Кригер. Н.Ф. Кузнецова, М.О. Стручков, Г.Т. Ткешеліадзе, В.Л. Чубарєв, Є.М. Щербина та інші автори[43].

Зокрема, М.О. Стручков, обґрунтовуючи свою точку зору, посилався на те, що цей підхід випливає із визнання складу злочину єдиною підставою для притягнення до кримінальної відповідальності[44].

Як видно, вказана позиція заснована на констатації юридичного критерію єдності злочину. Можна погодитись з тим. що для визнання вчиненого діяння одиничним злочином і відмежування його від множинності, передусім, слід встановити в ньому ознаки одного складу злочину. Однак беззаперечно, як єдиний, цей критерій використовувати не можна, адже, як відомо, в практиці можуть траплятися випадки, коли одне діяння одночасно охоплюється складами, передбаченими у двох нормах — загальній і спеціальній, при цьому кваліфікація вчиненого завжди відбувається тільки за спеціальною нормою.

Наприклад, службова особа, зловживаючи владою, порушила недоторканність житла громадян. Це діяння одночасно містить ознаки одразу двох складів злочинів, передбачених і ст. 364, і ч. 2 ст. 162 КК, однак кваліфікація в цьому випадку буде здійснюватись тільки за ч. 2 ст. 162 КК, яка є спеціальною нормою стосовно ст. 364 КК.

Можлива і протилежна ситуація, коли декілька одиничних злочинів, тобто їх множинність, кваліфікуються лише за однією нормою КК, що має місце у випадках повторності тотожних злочинів, коли, наприклад, особа вчиняє у різний час декілька закінчених кишенькових крадіжок, які (за відсутності у вчиненому інших кваліфікуючих ознак окрім повторності) кваліфікуються лише за однією нормою — ч. 2 ст. 185 КК[45].

На нашу думку, врахування тільки юридичного критерію дещо звужує поняття одиничного злочину. Злочин відбувається в реальній дійсності, склад злочину — це лише юридичне поняття про злочин. Але це поняття завжди є соціально обумовленим. Ось чому при визначенні єдності злочинного діяння слід базуватися на двох критеріях: юридичному і соціальному. Одиничний злочин конструюється законодавцем, виходячи із соціальних властивостей відповідного діяння, і, передусім, типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак Саме сполучення типових ознак, на думку МЛ. Бажанова, дає підстави законодавцю визнати діяння одиничним злочином, який охоплюється відповідною нормою закону[46].

Такий підхід до з'ясування сутності одиничного злочину в літературі підтримується багатьма авторами, наприклад, такими, як В.Ф. Дьомин. Г.Г. Криволапов, В.М. Кудрявцев, В.П. Малков, Ю.Є. Пудовочкин, Т.Г. Черненко[47]. Вони погоджуються, що єдність злочинного діяння визначається як межами кримінально-правової норми, так і соціальним змістом вчинених дій. Зокрема В.П. Малков вказував, що без урахування соціального змісту вчинених дій, які лежать у підставі злочину, неможливо вирішити питання щодо одиничного злочину чи множинності злочинних діянь. Єдність злочинного діяння визначається соціальною сутністю вчинених дій, а також межами диспозиції кримінально-правової норми Особливої частини кримінального закону[48]. Законодавець криміналізує діяння і визначає конструкцію його складу, виходячи із особливостей суспільно небезпечної дії (чи бездіяльності), що відбуваються в об'єктивній дійсності. Він також вирішує, за яких обставин множинність діянь не потребує окремої кваліфікації, а може бути об'єднана в межах однієї кримінально-правової норми.

Досить влучно з цього приводу висловився академік В.М. Кудрявцев, який зазначав, що у підставі визнання того чи іншого вчинку або групи людських вчинків одиничним злочином, а отже і у підставі конструкції норми Особливої частини КК, що його передбачає, містяться соціальні властивості цих вчинків, Ними, зокрема, є розповсюдженість, повторюваність, типовість, підвищена суспільна небезпечність саме такого комплексу діянь і шкідливих наслідків, який і знаходить своє закріплення в цій нормі[49].

Таким чином, правовий критерій завжди обумовлюється соціальним, останній і є для законодавця визначальним при становленні меж злочинної поведінки і визнанні діяння одиничним (єдиним) злочинам.

Прикладом, що підтверджує сформульовану тезу, може стати таке діяння, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Цей склад злочину вперше з'явився в КК УРСР 1927 р. після прийняття Указу Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1959 р. «Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство». У ст. 138 КК, поряд із вбивством з метою приховати або полегшити інший злочин, окремим пунктом (п. «в» ст. 138 КК УРСР 1927 р.) була передбачена відповідальність за вбивство при зґвалтуванні. Дана новела закону пояснювалася тим, що вчинення зґвалтування в реальній дійсності нерідко супроводжувалося позбавленням життя потерпілої (причому, як у процесі зґвалтування, так і після нього) з метою помсти за вчинений опір або з метою приховання слідів цього злочину, тобто мало місце поєднання цих діянь саме в такому сполученні. Виходячи з цього, законодавець визнав за необхідне передбачити відповідальність за новий одиничний злочин, в якому врахував ознаки двох окремих злочинів — вбивства і зґвалтування.

Необхідність правового врегулювання нових форм злочинної діяльності також обумовила встановлення кримінальної відповідальності за вимагання, поєднане із насильством (ч. 2 і 3 ст. 862 і ч. 2 та ч. 3 ст. 144 КК УРСР 1960 р.). склад якого було сконструйовано як одиничний складений злочин.

Простий склад цього злочину здавна був відомий кримінальному праву. Однак його питома вага в структурі злочинності тривалий час залишалася не істотною. Стаття 144 КК УРСР 1960 р., порівняно з іншими нормами щодо відповідальності за насильницькі посягання на власність, майже не застосовувалася[50]. Певною мірою це пояснювалось тим, що за радянських часів здирники здебільшого діяли у сфері «тіньової економіки», жертвами їх злочинної діяльності були переважно різні ділки, спекулянти, валютчики, через що вимагання носило окритий, латентний характер.

Утім, із розвитком ринкових відносин і появою таких економічних явищ, як індивідуальна трудова діяльність, кооперація, оренда, що почали активно розвиватися із середини 80-х років минулого століття, криміногенна ситуація значно змінилася. Швидкими темпами «розквітло» вимагання, що вчинялось організованими групами із застосуванням насильства, як правило, небезпечного для життя та здоров'я потерпілих. Найбільшу розповсюдженість такі діяння отримали у великих містах і регіонах із великим обігом грошових коштів та сировинних ресурсів[51].

За нових умов господарювання здирники (інакше їх називали «рекетири») стали орієнтуватися на отримання злочинним шляхом частини прибутків «індивідуалів» і кооператорів, використовуючи при цьому нахабні, цинічні, насильницькі методи. Рекет перетворився в найнебезпечнішу форму організованої злочинності[52].

Згідно із оприлюдненими даними, в 1988 році тільки в УРСР понад двісті осіб, що займались індивідуальною трудовою діяльністю, зазнали нападів і насильства з боку злочинців. Понад 600 осіб були затримані за цей вид злочинної діяльності[53].

У свою чергу, розповсюдження вимагання яскраво висвітлило й іншу проблему: неефективність чинного законодавства у боротьбі з цим злочином. У ст. 144 КК УРСР 1960 р. не були передбачені найбільш типові для вимагання майна кваліфікуючі ознаки: повторність, вчинення групою осіб, застосування насильства, та й санкція (до трьох років позбавлення волі) явно не відповідала підвищеній суспільній небезпечності таких діянь.

Таким чином, нагальну потребу в посиленні кримінальної відповідальності за вимагання обумовили різноманітні фактори, передусім. соціальні, економічні, правові тощо, у зв'язку з чим 6 березня 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР видала відповідний Указ, яким була істотно посилена кримінальна відповідальність за вимагання, а також з'явились нові конструкції найбільш типових одиничних злочинів: «вимагання, поєднане із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя і здоров'я» і «вимагання, поєднане із застосуванням насильства, небезпечним для життя і здоров'я» (відповідно частини 2 статей 862, 144; частини 3 ст. 862, 144 КК УРСР).

У КК України 2001 р. «вимагання, поєднане із насильством, що є небезпечним для життя і здоров'я» (ч. 3 ст. 189 КК) і «вимагання, поєднане із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження» (ч. 4 ст 189 КК) також визнаються одиничними злочинами, які не потребують кваліфікації за сукупністю[54].

Подібних прикладів можна навести дуже багато. Усі вони наочно свідчать, що саме виникнення нових специфічних форм небезпечної поведінки і необхідність захисту від них суспільних відносин, спонукають законодавця до формулювання нових видів одиничних злочинів.

1.2.2. Визначення поняття одиничного злочину

Розглянувши критерії єдності злочинного діяння, можна перейти до визначення поняття одиничного злочину. В науковій літературі ці визначення є різноманітними.

Наприклад, А.А. Герцензон зазначав, що одиничний злочин це є діяння, яке «вкладається в ознаки, передбачені відповідною нормою Особливої частини КК»[55].

М.І. Бажанов вказував, що одиничний злочин має місце там, де він передбачений кримінальним законом в якості одного самостійного складу злочину[56].

Із точки зору Р.Б. Петухова, під одиничним злочином слід розуміти одне чи декілька суспільно небезпечних діянь (випадків бездіяльності), які охоплюються ознаками одного складу злочину[57].

В.В. Кузнецов та А.В. Савченко під одиничним злочином теж розуміють діяння, передбачене КК України як окремий самостійний склад злочину[58].

Законодавчий опис ознак одиничного злочину наводиться і в КК окремих зарубіжних країн. Так, у ст. 28 КК Республіки Молдова одиничний злочин визначається як «дія (бездіяльність) або сукупність дій (бездіяльності), що кваліфікуються відповідно до положень однієї норми кримінального закону»[59].

Вочевидь, що в наведених визначеннях використовується лише юридичний критерій єдності діяння. Однак, як вже зазначалось, такий підхід може бути придатним за умови, що вчинене діяння не підпадає під дію двох кримінально-правових норм — загальної та спеціальної. Для цих випадків наведені вище визначення не спрацьовують, адже, хоча діяння і містить у собі ознаки складів злочинів, описаних у двох кримінально-правових нормах, воно все одно визнається одиничним злочином. Зазначалося і те, що не зовсім придатним є таке визначення одиничного злочину для випадків, коли в поведінці особи має місце сукупність дій, які хоча і кваліфікуються за однією нормою (статтею) КК, але при цьому не виключають наявності множинності злочинів, оскільки являють собою повторність тотожних злочинних діянь.

Більш точними є визначення, які побудовані з урахуванням не тільки суто юридичних, а й соціальних критеріїв. Так, В.Ф. Дьомін під одиничним (єдиним) злочином розуміє такі передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні дії, що посягають на суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, і які, будучи внутрішньо тісно пов'язані між собою єдністю вини, мотивів та мети суб'єкта достатньо часто, саме в такому сполученні вчиняються в житті і через цю типовість об'єктивного і суб'єктивного взаємозв'язку виділяються законом в один склад злочину[60].

На думку Р.Р. Галіакбарова і Є.О. Фролова, «одиничні злочини — це такі суспільно небезпечні діяння, які будучи внутрішньо пов'язані між собою мотивами та метою поведінки суб'єктів порівняно часто, саме в такому сполученні зустрічаються в реальній дійсності і в силу типового об'єктивного і суб'єктивного зв'язку між ними виділяються законом в один склад злочину»[61].

Т.Г. Черненко пропонує визначати одиничний злочин як «...одноактне чи багатоактне суспільно небезпечне діяння, яке характеризується єдністю об’єктивних ознак, внутрішнім взаємозв’язком дій (в багатоактному діянні), єдністю вини, єдністю мети (в умисних злочинах), типовими соціальними властивостями, і передбачене кримінально-правовою нормою в якості одного складу злочину»[62].

Ю.М. Юшков вважає, що одиничним є такий злочин, який відображаючи типову суспільно небезпечну поведінку, має специфічні для нього ознаки і співпадає із ознаками конкретного складу злочину[63].

Б.В. Леонтьев виходить з того, що єдиним (одиничним) злочином у законодавстві визнається таке діяння, що утворюється із однієї дії, наслідку, форми вини, охоплює один склад злочину і кваліфікується за однією статтею Особливої частини КК[64].

Н.К. Семерньова, Г.П. Новосьолов, З.А. Ніколаєва стверджують, що одиничний злочин відрізняється спільністю об’єктивних і суб’єктивних ознак і відповідає одному складу злочину, описаному в статтях Особливої частини КК[65].

Ю.Є. Пудовочкин вважає, що соціальною сутністю одиничного злочину «... є єдиний, окремий акт людської поведінки, а юридичною — наявність у ньому єдиного складу злочину»[66].

Із урахуванням соціально-юридичних ознак сформульоване визначення одиничного злочину і в кримінальному законодавстві деяких держав. Так, у ч. 1 ст. 25 КК Латвійської Республіки «окремим (єдиним) злочинним діянням визнається одне діяння (дія чи бездіяльність), яке має ознаки складу одного злочинного діяння, або двох, або кількох, пов’язаних між собою злочинних діянь, які охоплені єдиним умислом винної особи і які відповідають ознакам складу тільки одного злочинного діяння»[67].

Очевидно, що всі наведені вище визначення одиничного злочину багато в чому подібні між собою, адже враховують не тільки юридичні критерії, а й соціальну обумовленість таких діянь.

На нашу думку, формулюючи поняття одиничного злочину, передусім, слід розуміти, що воно не є тотожним із загальним поняттям злочину. Поняття злочину, передбачене в ч. 1 ст. 11 КК, є законодавчою абстракцією. Воно визначає за наявності яких ознак суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Утім, в реальній дійсності вчиняються не абстрактні, а конкретні злочинні діяння. Залежно від особливостей законодавчого опису, характеру злочинної поведінки суб'єкта та інших чинників ці конкретні злочини можуть бути простими або ускладненими. Безумовно, їм притаманні всі загальні ознаки злочину, однак соціально-правовий зміст одиничних злочинів нерозривно пов’язаний із множинністю злочинів, структурними елементами якої вони і є. Ось чому поза поняттям «множинність злочинів» існування поняття «одиничний злочин» втрачає будь-який сенс.

Ураховуючи точки зору, викладені в літературі, а також на підставі власного аналізу окремих видів одиничних злочинів, спробуємо визначити ознаки, які характерні для цих діянь, а. отже, можуть скласти загальне поняття одиничного злочину.

1. Одиничний злочин завжди є соціально обумовленим. Як справедливо зауважив В.П. Малков, закріплюючи ту чи іншу дію (бездіяльність) або комплекс дій як злочинні, законодавець не довільно розглядає їх як окремий одиничний злочин, а виходить із їх соціальної значущості в суспільстві, враховуючи, зокрема, їх повторюваність, типовість, суспільну небезпечність саме такого сполучення діянь[68].

2. Одиничний злочин може бути: а) як однооб'ектним, так і багатооб'ектним (поліоб'єктним); б) складатися як із однієї дії (бездіяльності)так і з декількох дій (наприклад, тотожних — у продовжуваному злочині, різнорідних чи однорідних — у складеному); в) залежно від того, чи є наслідки ознакою об’єктивної сторони. одиничний злочин може бути злочином із формальним або матеріальним складом (з одним чи декількома наслідками). Тобто, залежно від юридичної форми (законодавчого опису) або від особливостей злочинної поведінки суб'єкта, одиничний злочин може бути простим або ускладненим діянням.

3. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки одиничного злочину завжди тісно пов’язані між собою, тобто дії (бездіяльність), що його утворюють, охоплюються єдиною виною суб'єкта, причому, вина може бути як умисною, так й необережною і, навіть, змішаною[69]. У випадках із продовжуваними одиничними злочинами констатується також єдина мета, що пов'язує окремі тотожні дії суб’єкта в єдине ціле.

4. Одиничний злочин містить у собі ознаки одного складу злочину і кваліфікується за однією і тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. У нормі Особливої частини КК закріплюються об’єктивні та суб’єктивні ознаки одиничного злочину, визначаються його обсяг і межі.

Таким чином, оскільки на єдність злочину впливає не тільки соціальна сутність вчиненого діяння, але також і межі диспозиції кримінально-правової норми Особливої частини КК, то у визначенні поняття одиничного злочину мають бути враховані як юридичні, так і соціальні критерії, використовуючи які вказані діяння можна буде відмежувати від множинності злочинів

Виходячи із викладеного, під одиничним злочином, як структурним елементам множинності злочинів, слід розуміти просте чи ускладнене суспільно небезпечне діяння, яке має взаємопов’язані об’єктивні та суб’єктивні ознаки, що повторюються в об’єктивній дійсності саме в такому сполученні, містить ознаки одного складу злочину і кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

У Розділі VII Загальної частини КК України 2001 р. інститут множинності набув, як відомо, свого безпосереднього законодавчого закріплення. Вочевидь, що структурним елементом будь-якого виду множинності злочинів є одиничний (окремий, єдиний) злочин. Саме з таких одиничних злочинів і складається їх множинність і саме від ускладнених їх різновидів її необхідно відрізняти. Тому, на наш погляд, цілком логічним наступним кроком законодавця було б нормативне визначення і закріплення безпосередньо в законі окремих видів одиничних злочинів[70].