Розділ XIX Злочини у сфері службової діяльності
Розділ XIX Злочини у сфері службової діяльності
§ 1. Поняття та ознаки злочинів у сфері службової діяльності
Службові особи під час здійснення службової діяльності повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України. Ці вимоги поширюються на всіх без винятку службових осіб незалежно від того, чи є вони представниками законодавчої, виконавчої або судової гілок влади, виконують свої службові обов’ язки в державному апараті чи в органах місцевого самоврядування, в юридичних особах публічного чи приватного права[1]. Саме з цього виходить закон, коли в частинах 3 та 4 ст. 18 КК дає загальне визначення одного з таких видів спеціального суб’єкта злочину, як службова особа. В Особливій частині КК поняття службової особи конкретизується, а відповідальність цих суб’єктів диференціюється залежно від того, яким саме суспільним відносинам спричиняється шкода вчинюваними ними злочинами у сфері службової діяльності (далі - службові злочини). Виходячи з цього, всі службові злочини закон розподіляє на три групи.
Перша з них об’ єднує службові злочини, вчинювані лише в юридичних особах приватного права (статті 2351, 235[2], 235[3] КК (див. розділ IX підручника).
До другої входять службові злочини, вчинювані тільки в органах державної влади, місцевого самоврядування та в юридичних особах публічного права (статті 364, 365, 368, 3681 розділу XVII Особливої частини КК)2.
До третьої групи належать службові злочини, вчинювані не тільки в органах державної влади, місцевого самоврядування чи юридичних особах публічного права, а й в юридичних особах приватного права (статті 366, 367, 370 КК).
Таким чином, у розділі XVII Особливої частини КК встановлена кримінальна відповідальність за злочини, родовим об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також в юридичних особах як публічного, так і приватного права. Ці діяння належать до так званих загальних видів службових злочинів, безпосереднім об’єктом кожного з яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках апарату управління органів державної влади, місцевого самоврядування, а також в окремих юридичних особах публічного та приватного права. Проте чимало норм КК встановлюють відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів (наприклад, ч. 2 ст. 162, статті 210, 238, 284, 351, 371-373, 375), вчинення яких також обумовлено службовим становищем суб’єкта, але їх основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини: конституційні права та свободи людини і громадянина, господарська діяльність, власність, нормальна діяльність у сфері правосуддя тощо. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» зазначається, що кваліфікація таких діянь ще й за статтями 364-370 КК можлива лише за наявності реальної сукупності загальних та спеціальних видів службових злочинів1.
Більшість з діянь, передбачених у розділі XVII Особливої частини КК, належать до так званих предметних злочинів: за ст. 366 КК предметом злочину є офіційний документ, за статтями 368, 369, 370 КК - хабар, а за статтями 3681, 3691 КК - неправомірна вигода.
Об ’єктивна сторона службових злочинів характеризується тим, що одні з них (статті 364 і 367 КК) можуть бути вчинені як шляхом дії, так і бездіяльності, тоді як інші (статті 365, 366, 368, 3681, 369, 3691, 370 КК) — лише шляхом активної поведінки — дії. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони більшості з цих злочинів (за винятком передбачених статтями 369 та 3691 КК) є наявність безпосереднього зв’язку між діянням особи та її службовою діяльністю, бо вони завжди обумовлені службовим становищем суб’єкта і вчинюються всупереч інтересам служби.
У частині 1 ст. 366, статтях 368, 3681, 369, 3691, 370 КК встановлена відповідальність за злочини з формальним складом, які є закінченими з моменту вчинення самого діяння, незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.
За статтями 364, 365, 367 та ч. 2 ст. 366 КК караються злочини з матеріальним складом, які є закінченими з моменту настання зазначених у цих статтях наслідків. За частинами 1 статей 364, 365 і 367 КК таким наслідком визнається істотна шкода, заподіяна охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадян, юридичних осіб, державним або громадським інтересам, яка може полягати у спричиненні: а) матеріальних (майнових) збитків; б) нематеріальної (фізичної, моральної, організаційної тощо) шкоди; в) матеріальних збитків у поєднанні з наслідками нематеріального характеру.
Згідно з приміткою 3 до ст. 364 КК матеріальна шкода вважається істотною, коли в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розмір якого визначається на момент вчинення злочину на підставі Закону України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб»1. При цьому така шкода може: а) бути реальною і полягати у заподіянні прямих майнових збитків; б) виявлятися в так званій упущеній вигоді — неодержаних доходах; в) складатися із суми реальних матеріальних збитків і упущеної вигоди.
Питання про істотність шкоди, яка полягає у заподіянні наслідків нематеріального характеру, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Зокрема, така шкода визнається істотною, якщо полягає у порушенні конституційних прав та свобод людини і громадянина (права на свободу й особисту недоторканність, виборчі, трудові, житлові права тощо); у підриві престижу та авторитету органів державної влади чи місцевого самоврядування; грубому порушенні громадської безпеки та громадського порядку; створенні обстановки, що суттєво утруднює чи перешкоджає юридичним особам виконувати свої основні функції (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р.). Істотною визнається і шкода, яка є результатом використання службового становища для:
а) сприяння чи потурання вчиненню злочину; б) вчинення поряд зі службовим іншого злочину; в) приховування раніше вчиненого злочину.
У разі сполучення збитків матеріального і нематеріального характеру шкода може бути визнана істотною навіть тоді, коли розмір матеріальних збитків сам по собі не перевищує ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Проте і матеріальні збитки, і супутні їм наслідки нематеріального характеру можуть оцінюватися у таких випадках як спричинення істотної шкоди лише за умови, якщо вони враховуються не окремо, ізольовано один від одного, а лише у цілому, в їх нерозривному зв’язку та єдності.
Спричинення істотної шкоди є одним із критеріїв відмежування службового злочину від дисциплінарного проступку, бо наявність такої шкоди як результат відповідних службових порушень свідчить (за інших необхідних умов) про вчинення службового злочину, тоді як її відсутність дає підстави розглядати вчинене або як незакінчений злочин (статті 14 або 15 КК), або як дисциплінарний (службовий) про- ступок[4].
Тяжкі наслідки, що відрізняються від істотної шкоди лише за кількісними показниками і спричинення яких передбачено у частинах 2 статей 364, 366, 367 та ч. 3 ст. 365 КК, також можуть полягати у заподіянні як матеріальної, так і нематеріальної шкоди. Коли наслідки виявляються в матеріальній шкоді (прямих реальних збитках чи упущеній вигоді), то згідно з приміткою 4 до ст. 364 КК вони вважаються тяжкими, якщо у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Тяжкими судова практика визнає й такі наслідки, як створення аварійної ситуації, що призвела до загибелі людей; тривалу зупинку роботи транспорту чи виробничих процесів; дезорганізацію діяльності органів влади чи місцевого самоврядування; розвал діяльності юридичних осіб та їх банкрутство; зрив виконання важливих державних замовлень; заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині; сприяння, потурання чи приховування тяжких чи особливо тяжких злочинів тощо.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони службових злочинів із матеріальним складом (статті 364, 365, 367, ч. 2 ст. 366 КК) є причинний зв’язок між порушенням особою службових обов’язків та наслідками, що через це настали.
Суб’єктивна сторона службових злочинів припускає як умисну, так і необережну форми вини. Злочини з формальним складом (ч. 1 ст. 366, статті 368, 368[5], 369, 3691, 370 КК) вчиняються лише з прямим умислом, а у злочинах із матеріальним складом (статті 364, 365, 367,
ч. 2 ст. 366 КК) вина визначається психічним ставленням особи до самого діяння і до його наслідків. У трьох із них (статті 364, 365, ч. 2 ст. 366 КК) діяння може бути тільки умисним. При вчиненні недбалості (ст. 367 КК) діяння може бути як умисним, так і необережним. Психічне ставлення службової особи до зазначених у законі наслідків вчиненого ним діяння може бути як умисним, так й необережним.
Суб’єкт службових злочинів, передбачених в розділі XVII Особливої частини КК (за винятком передбачених статтями 369 та 3691 КК), — спеціальний — тільки службова особа. Причому за статтями 364, 365, 368, 3681 КК такою є лише службова особа органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб публічного права (далі - службова особа публічного права), тоді як за статтями 366, 367 та 370 КК суб’єктом може бути службова особа не тільки публічного права, а й та, що здійснює свою службову діяльність в юридичних особах приватного права (далі - службова особа приватного права) [про поняття останньої див. розділ IX підручника]. Згідно з приміткою 1 до ст. 364 КК службовими особами публічного права є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням: 1) здійснюють функції а) представників влади чи б) представників місцевого самоврядування; 2) обіймають в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних чи комунальних унітарних підприємствах1, в установах чи організаціях посади, пов’язані із виконанням а) організаційно-розпорядчих чи б) адміністративно-господарських функцій.
Представниками влади та місцевого самоврядування є передусім працівники державних органів чи органів місцевого самоврядування та їх апарату, які діють від їх імені (за їх дорученням) і у межах своєї компетенції здійснює функції цих органів. Вони наділяються владними повноваженнями, згідно з якими мають право висувати вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх підлеглості або відомчої приналежності, а іноді — застосовувати примусові заходи для забезпечення виконання цих вимог і притягнення до відповідальності осіб, які ухиляються від їх виконання. До них, зокрема, належать, народні депутати України та депутати місцевих рад, керівники державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, працівники кримінальної та податкової міліції, державні інспектори та контролери тощо.
Організаційно-розпорядчими є функції щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях. Такі функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, комунальних підприємств, установ і організацій, громадських об’ єднань, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділами, лабораторіями), особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири) тощо.
Адміністративно-господарськими є функції щодо управління або розпорядження державним чи комунальним майном, що припускає встановлення порядку його збереження, використання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо. Такі функції в тому чи іншому обсязі виконують начальники планово- господарських, постачальницьких, фінансових відділів та служб, завідуючі складами, магазинами, майстернями, ательє, керівники відділів підприємств, відомчі ревізори та контролери тощо.
Закон (примітка 1 до ст. 364 КК) передбачає, що особа визнається службовою не тільки тоді, коли здійснює відповідні функції постійно, а й тоді, коли виконує їх тимчасово чи за спеціальним повноваженням. Останнім в установленому законом порядку особа може бути наділена:
1) повноважним органом державної влади чи місцевого самоврядування; 2) центральним органом державного управління із спеціальним статусом[6] (наприклад, Державна судова адміністрація); 3) повноважним органом чи повноважною (службовою) особою підприємства, установи, організації; 4) судом; 5) законом.
Для визнання особи службовою не має також значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призначенням або на підставі виборів; чи одержує за виконання службових обов’язків винагороду або здійснює їх на громадських засадах. Однак не є службовими особами працівники, які виконують суто професійні (лікар, педагог, адвокат тощо), виробничі (водій, провідник вагону тощо) або технічні (друкарка, вантажник, сторож тощо) функції. Проте, якщо особа здійснює професійну діяльність, пов’ язану з наданням публічних послуг і вчиняє злочин саме у цій сфері (наприклад, лікар отримує незаконну винагороду за видачу листа непрацездатності, викладач - за виставлену на іспиті оцінку), відповідальність настає за відповідними статтями розділу VII-А Особливої частини КК (див. розділ IX підручника).
Стаття 26 Конституції України закріплює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. Тому згідно з приміткою 2 до ст. 364 КК службовими визнаються: а) посадові особи іноземних держав, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави; б) інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема, для державного органу або державного підприємства; в) посадові особи міжнародних організацій, а саме працівники міжнародних організацій чи інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені.
Військові службові особи за службові злочини, що посягають на встановлений порядок несення військової служби, несуть відповідальність за статтями 423-426 КК.