§ 3. Соціологічна школа кримінального права

1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років ХІХ ст. До цього часу ідеї антропологів встигли дискредитувати себе, злочинність зростала, особливо рецидивна, ширилася й юнацька злочинність. Роз­робки Кетле у сфері моральної статистики ставили перед наукою кримінального права нові проблеми. Теза Кетле про те, що «суспільство має тих злочинців, на яких воно заслуговує», прямо пов’язує злочин­ність із соціальними та іншими чинниками. Необхідно було сформу­лювати нову наукову концепцію кримінального права, яка б більшою мірою відповідала потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. До цього часу набув значного поширення позитивізм — філософська течія, яка не виходить із метафізичних умоглядів, а за­кладає в їх основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допо­могою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера як метод аналізу окремих соціальних чинників є філософською підставою со­ціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, котра існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, є застарілою. Проте незабаром соціологічна школа зазнала певної трансформації. У 1889 р. соціологи створили Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до Першої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з’їздів. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл стали зближатися. Зрештою, соціологи, не від­мовляючись від власних позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття «не­безпечного стану», заходів безпеки та інші свої погляди.

2.  Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919, Німеччина), Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946, Бельгія), Ван-Гамель (1842-1917, Голландія), Тард (1843-1904, Фран­ція), Фойницький (1844-1910, Росія), Чубинський (1870-1944), який багато років працював в Україні. Звичайно, погляди кожного із соціо­логів мають свої особливості, але для всіх них характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небез­печний стан і вчення про покарання та заходи безпеки.

3.  Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом сво- бодної волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії різноманітних чинників, з одного боку — індивідуальних (у тому числі біологічних), а з другого — фізичних та соціальних.

Фізичні чинники — географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби та ін.

Індивідуальні чинники — стать, вік, хвороби, походження і вихо­вання, освіта, родинний стан, фізичні та психічні властивості.

Соціальні чинники — безробіття, рівень цін на продукти харчуван­ня, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення тощо.

Соціологи запропонували низку рекомендацій щодо усунення чин­ників злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям та ін. Вони услід за антропологами та класиками вважали злочинність вічним явищем. «Сама думка, — писав Ліст, — про можливість знищити злочинність належить до сфери утопії».

4.  Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів стосовно природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких чи осо­бливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не тільки ті, хто вчиняє злочин, а й ті, що не вчинили конкретно нічого злочинного, але внаслідок зазначених обставин повинні визнаватися такими, що перебувають у небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники громадських організацій, жебраки, бродяги, повії, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевнохворі тощо.

Підставою для репресії є не діяння, а діяч, не склад злочину, а не­безпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необґрунтованих репресій та свавілля. Від­мова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів кла­сичного кримінального права є характерною для соціологів.

5.  Вчення про покарання та заходи безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покарання»; віднос­но звичних злочинців (непоправних) Ліст пропонував елімінацію (тобто знищення) — страту або довічне ув’язнення; до хронічних, звичних злочинців треба застосовувати і заходи безпеки: превентивне ув’язнення, поміщення в спеціальні установи, відправлення в заслання, поліцейський нагляд тощо.

Представники соціологічної школи рекомендували систему невизна- чених вироків, передаючи вирішення питання про строк покарання тю­ремній адміністрації. Водночас вони запропонували увести в законодав­ство умовне засудження та умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створити спеціаль­ні суди та особливі місця позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.

6.  Ідеї соціологів справили істотний вплив на законодавство. Так, у Франції в 1885 р. було видано закон про невиправних рецидивістів.

Заходи безпеки вперше було введено кримінальним кодексом Норвегії 1902 р. В Англії у 1908 р. було прийнято закон про попередження зло­чинності. Взагалі-то, майже всі кодекси ХХ ст. відтворювали дуалістич­ну систему заходів репресії — покарання та заходів безпеки, причому не тільки в Європі, а й, наприклад, країнах Латинської Америки.

7.  Ідеї соціологів одержали новий імпульс після закінчення Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, яка об’ єднує юристів, медиків та соціологів понад 70 країн. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Ірніса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист Марко Ансель, який є представником демократичного напряму цієї течії. Школа нового соціального захисту відстоює збереження основних концепцій класиків, закріплених у кримінальних кодексах цивілізова­них країн (принципи відповідальності за вину, застосування покаран­ня відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише вилучення із наукового обігу різноманітного роду фікцій, пов’язаних із «пануванням юридичного апріорізму» класичної школи (наприклад, вчення про не­гідний замах). Водночас головним завданням кримінального права ця школа вважає «ресоціалізацію» особи, з тим щоб повернути злочинця у «велику родину людей». Ансель та його прихильники виступають за збереження суду та кримінального судочинства, але пропонують увес­ти спеціальне «досьє злочинця», в якому б фіксувалася «біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне уведення посади спеціаль­ного «судді з покарання», який би контролював поведінку засуджено­го. У той же час школа нового соціального захисту пропонує застосо­вувати заходи безпеки, у тому числі до деяких «передделіктних ста­нів» — бродяг, жебраків. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту закріплено в новому КК Франції 1992 р.

 

Контрольні запитання

1. Що розуміється під школами кримінального права?

2. Які основні представники класичної школи кримінального права?

3. Які основні погляди представників класичної школи кримі­нального права?

4. Антропологічна школа кримінального права: її представни­ки, їх основні погляди на злочин та покарання.

5. Соціологічна школа кримінального права: її представники, їх основні погляди на злочин та покарання.

 

---

^[1] Докладніше про це див.: Решетников, Ф. М. Беккариа [Текст] / Ф. М. Решетников. - М., 1987.