Розділ ХХІІ Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

1.  Як уже зазначалося, суб’єкт злочину — це особа, яка досягла до вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чо­тирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не тіль­ки роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, тобто осіб, що не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років.

2.  Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кри­мінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються:

-    звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97) та у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 1 ст. 107);

-   видів і строків покарань, що застосовуються до неповнолітнього (статті 98-102);

-    призначення покарання (ст. 103);

-    звільнення від покарання та його відбування (статті 104-106, ч. 2 ст. 107);

-    погашення та зняття судимості (ст. 108).

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив із психоло­гічної характеристики осіб цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи неповнолітнього призводить до їх нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку повнолітньої особи) усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність такого складного соціаль­ного явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

 

§ 1. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від криміналь­ної відповідальності:

1)  із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК);

2)  у зв’язку із закінченням строків давності.

Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив зло­чин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від держав­ного осуду, певних обмежень, позбавлень, передбачених кримінальним законом за цей злочин (частини 1 та 2 ст. 106 КК).

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Цей вид звільнення є най­більш важливою особливістю відповідальності неповнолітніх, що відбиває принципову позицію законодавця — кримінальне покарання стосовно неповнолітніх є крайнім заходом, який може застосовувати­ся тільки у випадках, коли іншими заходами впливу не можна досягти мети їх виправлення, попередження вчинення нових злочинів.

Частина 1 ст. 97 КК передбачає, що неповнолітній, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до неповнолітніх застосовують примусові заходи виховного характеру, передбачені у ч. 2 ст. 105, які не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою вони є заходами виховання, переко­нання і спрямовані на забезпечення правильного формування особи неповнолітніх, попередження вчинення ними правопорушень. Отже, обов’ язковими ознаками цих заходів є:

1) передбаченість їх криміналь­ним законом — ч. 2 ст. 105 КК;

2) застосування їх тільки судом;

3)   тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин^[1];

4) відсутність у цих заходах ознак кримінального покарання.

Підставою звільнення неповнолітніх від кримінальної відпові­дальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру виступає можливість їх виправлення без призначення покарання. Мож­ливість такого виправлення має випливати з оцінки поведінки неповно­літнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Необхідними правовими умовами застосування таких заходів є:

а) вчинення злочину вперше;

б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК).

У ч. 2 ст. 105 КК міститься вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру: а) застереження; б) обмеження дозвілля і вста­новлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання; г) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’ язку відшкодування заподіяних майнових збитків; д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення ви­значаються законом.

Застереження полягає в осуді суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, вимозі припинити таку поведінку під загрозою за­стосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо пове­дінки неповнолітнього відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду суда­ми справ про застосування примусових заходів виховного характеру»¹ полягає в обмеженні перебування поза домівкою в певний час доби; забороні відвідувати певні місця; змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи; ви­їжджати в іншу місцевість; продовжити навчання тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замі­няють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю сутністю виявляється у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, що зобов’язані внаслідок сімейних, виробничих або інших відносин справляти позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися лише тоді, коли батьки чи колек­тив мають реальну можливість справити такий вплив, створити нор­мальну обстановку для неповнолітнього. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. рекомендовано пере­давати неповнолітніх під нагляд батьків чи осіб, що їх заміняють (усиновителів, опікунів та піклувальників), лише за наявності даних про їх здатність забезпечити постійний виховний вплив на них та по­стійний контроль за їх поведінкою. Певні вимоги ставляться і до ко­лективу чи інших громадян: обов’язково повинна бути згода колекти­ву на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а від громадян — їх прохання (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК). Як і при обмежен­ні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкрет­них обставин справи та мети виправлення неповнолітнього.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладання на неповнолітнього обов ’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки. Закон обмежує можливість застосування цього заходу як віком неповнолітнього, так і його матеріальним станом: він може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п’ятнадцяти років і мають власне майно, кошти або заробіток.

Найсуворішим з аналізованих заходів є направлення неповноліт­нього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»¹ є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації — для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими менш суворими заходами. Строк перебування в таких установах ви­значається судом, але не може перевищувати трьох років.

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних учи­лищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання та виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здіб­ностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх право­вого виховання та соціального захисту. З огляду на це закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п’ятнадцяти років, а у професійних училищах соціальної реабілітації — до дев’ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фахо­вої підготовки.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК залежно від конкретних обставин вчиненого злочину й особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру. Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 КК надає суду право, якщо він вважає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

У ч. 3 ст. 97 КК встановлено, що у разі ухилення неповнолітнього від виконання призначених йому примусових заходів виховного харак­теру ці заходи скасовуються судом і він притягається до кримінальної відповідальності, тобто звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру є умовним: неповнолітній не повинен ухилятися від примусових заходів виховно­го характеру.

2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Стаття 106 КК передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відповідальності. Згідно з ч. 1 ст. 106 КК для застосування такого звільнення слід перш за все враховувати загальні умови застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені у ст. 49 КК:

а) закінчення встановлених законом строків з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили;

б)  відсутність факту ухилення особи від слідства або суду;

в) невчинення під час цих строків нового злочину.

За наявності сукупності цих загальних умов суд повинен ураховувати особливості застосування цього виду давності до неповнолітніх. Такими особливостями, перед­баченими у ст. 106 КК, є: по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення; по-друге, вста­новлення для цих осіб менш тривалих строків давності. У ч. 2 ст. 106 КК передбачено такі строки давності: 1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину; 4)  десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.