Розділ ХІІ Співучасть у злочині PDF Печать
Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ ХІІ Співучасть у злочині

 

§ 1. Поняття та ознаки співучасті

1.  Вчинення злочину однією особою (суб’єктом злочину) є типовою ситуацією. Але у практиці застосування кримінального закону досить часто трапляються випадки, коли у вчиненні одного злочину беруть участь дві або більше осіб, які діють сумісно (узгоджено) і спрямовують свої зусилля на вчинення одного й того самого злочину для досягнен­ня єдиного злочинного результату. В таких випадках йдеться про спів­участь у злочині. Тому невипадково у розділі VI КК встановлено низ­ку норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за співучасть у злочинні (статті 26-31). Ці норми визначають поняття співучасті у злочині, види співучасників, форми співучасті, а також кримінальну відповідальність співучасників і у своїй сукупності утво­рюють самостійний інститут кримінального права — співучасть у злочині, що має важливе як практичне, так і теоретичне значення.

Інститут співучасті дозволяє обґрунтувати кримінальну відпові­дальність не тільки осіб, які безпосередньо вчинили злочин (виконав­ців), а й осіб, які тією чи іншою мірою брали участь у вчиненні зло­чину, і хоча не були його виконавцями, але були організаторами, під­бурювачами чи пособниками вчинення злочину. Саме за допомогою норм даного інституту і вирішуються питання про кримінальну відпо­відальність цих співучасників злочину. Причому в такому разі засто­совуються як норми Особливої частини КК, так і норми, передбачені статтями 26-31 КК. За допомогою цього інституту вирішуються також питання і про відповідальність (підстави, межі та ступінь) осіб, які беруть участь у вчиненні злочинів організованими злочинними група­ми або злочинними організаціями. Отже, норми розділу VI Загальної частини КК є правовою базою боротьби з організованою злочинністю, що останнім часом набула значного поширення.

Вчинення злочину об’єднаними зусиллями двох чи більше осіб — за співучасті — завжди свідчить про підвищену суспільну небезпечність учиненого, оскільки співучасть завжди полегшує вчинення злочину або його приховування, створює можливість багаторазової злочинної діяльності (множинність злочинів). Як правило, вона поєднується із заподіянням значної чи тяжкої (особливо тяжкої) шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам або ж створює можли­вість заподіяння такої шкоди. Злочинці при цьому діють більш зухвало й рішуче, у них з’являється ілюзія безкарності, можливості уникнути відповідальності.

У нормах Особливої частини КК учинення злочину у співучасті закріплюється у різний спосіб. В одних випадках воно є обов’язковою ознакою основного складу злочину, коли діяння визнається злочинним і підлягає покаранню за умови, що воно вчинене у співучасті, напри­клад, бандитизм (ст. 257 КК), створення злочинної організації (ст. 255 КК), групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК), масові заворушення (ст. 294 КК). В інших — виступає як кваліфікуюча, об­тяжуюча відповідальність обставина, наприклад, крадіжка, грабіж, шахрайство, вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 статей 185, 186, 190 КК), чи як співучасть у вчиненні злочину організованою групою осіб, що утворює особливо кваліфікований склад злочину (ч. 5 статей 185, 186, ч. 4 статей 187, 189 КК та ін.). В усіх зазначених ви­падках є підвищена суспільна небезпечність діянь, учинених у спів­участі, що відображено в санкціях статей Особливої частини КК, які передбачають більш сувору відповідальність. Причому положення Загальної частини КК, які регламентують інститут співучасті (статті 26-31 КК), поширюються на всі норми Особливої частини КК, що встановлюють відповідальність за конкретні злочини, вчинені в спів­участі (незалежно від її форм).

2. У ст. 26 КК сформульовано поняття співучасті у злочині — це умисна спільна участь декількох суб ’єктів злочину у вчиненні умис­ного злочину. Аналіз законодавчого визначення співучасті як особли­вої форми злочинної діяльності дозволяє виділити такі основні її риси: а) участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину; б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину; в) умисна участь у здійснен­ні умисного злочину. Всі вони можуть бути згруповані та віднесені до ознак більш загального порядку — до ознак об’єктивного й суб’єктивного характеру співучасті у злочині.

Об’єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що декілька суб’єктів злочину спільно вчиняють умисний злочин. Із цього визна­чення випливає, що:

а) співучасть у злочині — це вчинення групою осіб конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином. Цей злочин може бути простим або ускладненим: триваю­чим, продовжуваним або складеним. При цьому злочин завжди повинен мати конкретний характер і містити всі необхідні об’єктивні та суб’єктивні ознаки певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, і відповідати вимогам злочину, які сформульовані у ст. 11 КК. Не може розглядатися як співучасть у зло­чині сприяння з різних мотивів особам, які ведуть антигромадській спосіб життя, наприклад, наркоманам, алкоголікам (у застосуванні алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин) і навіть тим, хто має нахил до злочинної діяльності, але дії яких не ви­явилися у формі конкретного діяння, яке містило б ознаки складу конкретного злочину. Не є співучастю у злочині також причетність у вчиненні діянь, що підпадають під ч. 2 ст. 11 КК, оскільки злочину (ч. 1 ст. 11 КК) через малозначність діяння тут немає і тому не може бути й співучасті у ньому;

б) за співучасті у вчиненні злочину беруть безпосередню участь декілька осіб (дві чи більше), які задовольняють вимогам, що ставлять­ся до суб’єкта злочину — кількісна ознака співучасті. Тобто кожний із них повинен бути особою фізичною, осудною, яка досягла віку кри­мінальної відповідальності (статті 18, 19, 22 КК). Це означає, що вчи­нення злочину особою (суб’єктом злочину) з участю неосудного або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (шістнадця­ти років, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 КК, — чотирнадцяти), не утворює співучасті у злочині. Не утворює співучасті у злочині також залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб’єкта злочину, але вчиняє суспільно небезпечне діяння вна­слідок фізичного або психічного примусу, виконання наказу чи розпо­рядження за наявності підстав, що виключають злочинність діяння (див. статті 40, 41 КК), а також обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії;

в) за співучасті всі співучасники злочину повинні діяти спільно — якісна ознака співучасті. Спільність дій співучасників означає, що злочин учиняється їхніми загальними й об’єднаними зусиллями. Кожен із них робить свій внесок (докладає відповідних зусиль) у вчинення злочину, при цьому спирається на допомогу та сприяння іншого (ін­ших) співучасника або розраховує на це. Таким чином, спільність ді­яльності співучасників полягає в тому, що вона має взаємодоповнюю­чий і взаємообумовлюючий характер — діяльність кожного із спів­учасників взаємопов’ язана з діяльністю виконавця чи інших співучас­ників (організатора, підбурювача, пособника) і спрямована на вчинен­ня одного й того самого злочину, досягнення єдиного злочинного ре­зультату. Причому роль і функції кожного із співучасників можуть бути однаковими (наприклад, у процесі вчинення групових хуліганських дій (ч. 2 ст. 296 КК) винні завдають ударів потерпілому кулаками по голо­ві й грудях, чим спричиняють тілесні ушкодження) або істотно різни­тися між собою (наприклад, при заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 366 КК) особа вчиняє службове підроблення, що виступає засобом заволо- діння чужим майном, а бухгалтер і касир за змовою з цією посадовою особою незаконно заволодівають цим майном і привласнюють його — ст. 191 КК). Ще більше відрізняються функції співучасників у таких формах співучасті, як організована група і злочинна організація. Однак головне для співучасті інше: злочин повинен бути результатом спільної діяльності всіх співучасників і при цьому кожен із них докладає (біль­шою чи меншою мірою) своїх зусиль, тобто робить свій внесок у вчинення злочину виконавцем.

Ознака «спільність» за співучасті передбачає також, що і злочин, і суспільно небезпечні наслідки (у злочинах з матеріальним складом) є єдиними і неподільними для всіх співучасників. Виходячи з цього, усі співучасники, незалежно від ролі, яку кожен із них виконував, мають відповідати за вчинений злочин у цілому. Так, при вбивстві на замов­лення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК) відповідати за заподіяння смерті потерпі­лому буде і виконавець (убивця), і замовник убивства — організатор або підбурювач, і особи, які сприяли виконавцеві в інший спосіб (на­приклад, наданням знаряддя вбивства, збиранням і наданням інфор­мації про потерпілого: маршрути пересування, місце проживання, роботи, наявність охорони тощо). У кінцевому результаті всі співучас­ники відповідатимуть за злочин, який вчинив виконавець.

Спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і зло­чином, учинюваним виконавцем, є причинний зв’язок. Це означає, що: 1) дії кожного із співучасників у часі повинні передувати злочину, який вчиняє виконавець; 2) даний причинний зв’язок має генетичний харак­тер (зв’язок породження), оскільки кожен із співучасників (незалежно від ролі та ступеня участі) докладає відповідних зусиль, робить свій внесок у злочин, створює для нього необхідні умови, чим сприяє вчи­ненню його виконавцем; 3) причинний зв’язок за співучасті має опо­середкований характер, оскільки свідома діяльність виконавця, який вчиняє злочин, залежить від попередньої діяльності інших співучас­ників. Останні своїми діями (активними або пасивними) створюють реальну можливість учинення злочину виконавцем, який перетворює цю можливість на дійсність виконанням складу злочину. У свою чергу діяльність співучасників (організатора, підбурювача, пособника) на­буває злочинного характеру і перетворюється на співучасть у злочині шляхом вчинення злочину виконавцем. Відсутність причинного зв’язку свідчитиме про відсутність ознаки спільності в участі декількох суб’єктів у вчиненні злочину і про відсутність співучасті у злочині в цілому;

г) співучасть можлива на стадії незакінченого злочину — при під­готовці до злочину і замаху на злочин (див. ст. 14 КК). Неможлива співучасть при закінченому злочині, коли умисел доведено до кінця і у вчиненому є всі ознаки складу злочину. За цією ознакою співучасть слід відрізняти від причетності до злочину, зокрема таких його видів, як заздалегідь не обіцяне приховування злочину, знарядь і засобів учинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання або збут таких предметів (див. статті 198 і 396 КК).

Суб’єктивні ознаки співучасті полягають в умисній спільній участі у вчиненні умисного злочину. Вони зводяться до такого: спів­участь можлива тільки в умисному злочині; усі співучасники злочину діють умисно. Це означає, що:

а) співучасть можлива тільки в умисному злочині, тобто тільки тоді, коли виконавець діє умисно. Умисел при цьому може бути як прямим, так і непрямим. Можливі також інші різновиди умислу: визначений і невизначений; заздалегідь обдуманий і такий, що раптово виник. З ура­хуванням тексту ст. 26 КК співучасть у необережних злочинах, тобто злочинах, учинених виконавцем унаслідок злочинної самовпевненос­ті або злочинної недбалості (див. ст. 25 КК), неможлива;

б) за співучасті не тільки виконавець, а й організатор, підбурювач, пособник, тобто всі співучасники, повинні діяти умисно. Це означає, що всі співучасники, безвідносно до їх ролі (виконавець, організатор, підбурювач, пособник) і ступеня участі в злочині, який вчиняє вико­навець, діють умисно, їх групова суспільно небезпечна поведінка ха­рактеризується єдністю намірів (єдність умислу).

Інтелектуальна ознака умисної вини за співучасті полягає в тому, що співучасники (організатор, підбурювач, пособник) усвідомлюють суспіль­но небезпечний характер дій, що вчиняються ними особисто, а також суспільно небезпечний і злочинний характер дій виконавця. Водночас виконавець повинен розуміти, що він діє разом і сумісно з іншими спів­учасниками, спирається на їх активні або пасивні дії, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому в учиненні злочину, тобто усвідомлює, що діє з ними спільно. Отже, умисна форма вини за співучасті передбачає наявність взаємної поінформованості співучасників про спільний характер своїх дій і роль кожного з них у вчиненому злочині. Спільність умислу за співучасті найчастіше (але не обов’язково завжди, наприклад, при спів­участі без попередньої змови) об’єктивно виражається в угоді (змові) між співучасниками на спільне вчинення злочину. Така домовленість може бути словесною (вербальною), усною чи письмовою, висловлена за допо­могою технічних систем (по телефону, телетайпу, Інтернету та ін.), а також конклюдентними діями (мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсне волевиявлення особи: це жести, міміка, змістовні рухи, внаслідок яких співучасники досягають узгодженості думок і дій). За співучасті співучасники розуміють, що вони ставлять у причинний зв’язок свої дії із злочинними діями виконавця, передбачають, що внаслідок їх активних чи пасивних дій виконавець вчинить злочин.

Особливості інтелектуальної ознаки за співучасті такі: а) викона­вець не обов’язково повинен усвідомлювати злочинну діяльність усіх і окремо кожного із співучасників у повному обсязі. Це у низці випад­ків об’єктивно неможливе, особливо за таких форм співучасті, як вчинення злочину організованою групою чи злочинною організацією, де діяльність співучасників може мати досить таємний і законспірова­ний характер. Однак він повинен усвідомлювати хоча б найближчу «ланку» діяльності співучасників, які йому сприяють у вчиненні зло­чину; б) для співучасті не потрібно обов’ язкового усвідомлення спів­учасниками всіх (у повному обсязі) індивідуально визначених рис злочину, вчинюваного виконавцем (місце, час, обстановка, засоби вчинення тощо). Достатньо того, щоб вони усвідомлювали хоча б у родових рисах властивості злочину, вчинюваного виконавцем, і розу­міли, що сприяють йому в цьому. Своєю чергою виконавець має хоча б у загальних (родових) рисах усвідомлювати діяльність інших співу­часників - організатора, підбурювача, пособника і розуміти, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому в учиненні злочину.

Вольова ознака умисної вини за співучасті характеризується на­явністю бажання у всіх співучасників учинення злочину виконавцем чи свідомим допущенням цього. За загальним правилом співучасть у злочині характеризується прямим умислом, коли спільна злочинна ді­яльність співучасників об’єднана єдиним умислом, спрямованим на досягнення єдиного для всіх них злочинного результату. Разом з тим за співучасті може бути й непрямий умисел (наприклад, при злочинній діяльності організатора і пособника, коли вони, свідомо сприяючи ви­конавцеві вчинення злочину з матеріальним складом, можуть не бажа­ти, але свідомо допускати настання суспільно небезпечних наслідків злочинного діяння (дії чи бездіяльності) виконавця). З непрямим умис­лом може бути співучасть у злочині шляхом пособництва чи організа- торства, коли вказані співучасники не бажали, але свідомо допускали вчинення виконавцем внаслідок їх діяльності злочину з матеріальним складом. У злочинах же з формальним складом умисел може бути тільки прямим, оскільки всі співучасники, докладаючи зусиль до вчи­нення злочину виконавцем, не можуть не бажати вчинення ним діяння, яке є обов’язковою ознакою цього складу злочину.

Отже, для наявності співучасті з огляду на її суб’єктивні ознаки необхідні: а) усвідомлення кожним із співучасників факту спільного з іншими співучасниками вчинення злочину; б) передбачення, що в ре­зультаті їх спільних зусиль виконавцем буде вчинено злочин; в) бажання чи свідоме припущення настання єдиного і неподільного для всіх спів­учасників злочинного результату. Мотив і мета діяльності співучасників (виконавця, організатора, підбурювача, пособника) можуть збігатися або не збігатися, що для вирішення питання про наявність чи відсутність співучасті у злочині значення не має (хоча впливає на кваліфікацію).

Враховуючи викладене та зміст ст. 26 КК, слід констатувати, що «необережна співучасть» в умисному злочині так само, як і «умисна співучасть» у необережному злочині неможливі.

З огляду на це має вирішуватися й питання про відповідальність за необережне спільне спричинення злочинних наслідків двома або більше особами — співвиконавцями, особливо у сфері відносин «людина — техніка». Якщо вони, об’єктивно діючи, спільно заподіюють суспіль­но небезпечні наслідки з необережності, то в такому разі немає ні об’ єднання злочинної волі цих осіб, ні єдності умислу, ні співучасті у вчиненні злочину. Кожен із заподіювачів шкоди з необережності пови­нен відповідати за свої дії окремо і самостійно.