Розділ ІХ Суб’єкт злочину PDF Печать
Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ ІХ Суб’єкт злочину

 

§ 1. Поняття і види суб’єктів злочинів

1. Питання про суб ’єкта злочину за своєю сутністю є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це прямо випливає із найменування розділу IV Загальної частини КК: «Осо­ба, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)».

У ч. 1 ст. 18 встановлено, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може на­ставати кримінальна відповідальність. Отже, суб’єкт злочину як еле­мент складу злочину характеризується трьома обов ’язковими озна­ками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

2.  Перш за все суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6-8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть гро­мадяни України, іноземці та особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, устано­ви, громадські організації тощо). Якщо на якому-небудь підприємстві в результаті порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальну відповідальність несе не підприєм­ство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це прямо передбачено в багатьох статтях КК, наприклад у статтях 172, 223, 271 та ін.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК України кримінальної відповідальності юридичних осіб не знайшли підтримки законодавця.

3.  Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є осудність особи. У ч. 1 ст. 19 КК вказано, що осудною ви­знається особа, яка під час учинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Отже, осудність — це здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить з того, що тільки осудна особа може вчинити злочин і тому може нести кримінальну відповідальність. Це обумовлено тим, що злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’ єктивних ознак злочину (об’ єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних на­слідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’ язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємопов’язані і тільки в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку зі вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з’ ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер учиненого ді­яння, його суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, ха­рактерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюму- ється, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за на­явності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила перед­бачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Зі станом осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Від­повідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тільки осудна осо­ба здатна правильно усвідомлювати сутність учиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного по­карання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчиню­вати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи визначено перш за все тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

4.  Згідно з ч. 1 ст. 18 КК суб ’єктом злочину може бути лише особа, яка до вчинення злочину досягла встановленого кримінальним законом віку. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому при розслідуванні і розгляді кримінальної справи дуже важливо встанови­ти точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випад­ках, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне про­ведення судово-медичної експертизи.

Учинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла до вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсут­ність суб’єкта злочину, а отже, про відсутність складу злочину, вна­слідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

У ч. 1 ст. 22 прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Цей вік прийнято називати загальним віком кримінальної відпо­відальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримі­нальної відповідальності — чотирнадцять років — за окремі, прямо перелічені в законі, злочини. Серед цих злочинів, наприклад, такі: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 частини 3 статей 357, 358, 360, 390, і частини 3, 6, 7 ст. 412 КК), диверсія (ст. 111 КК), бандитизм (ст. 265 КК), зґвалту­вання (ст. 155 КК), крадіжка, грабіж та розбій (статті 185-187 КК) та деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 21 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку про те, що законо­давець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів:

а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладено такі критерії:

1)  рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість вже в чотирнадцять років усвідомлювати фактичні об’ єк- тивні ознаки та суспільну небезпечність злочинів, перелічених у ч. 2 ст. 21 КК;

2)  значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3)  значна суспільна небезпечність (тяжкість) більшості з цих зло­чинів.

Особа віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відпо­відальність тільки тоді, коли в її конкретних діях містяться ознаки ін­шого злочину, за який законом встановлено відповідальність з чотир­надцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній віком до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнадцяти років, у такому злочині, як примушування до виконання чи невико­нання цивільно-правових зобов’язань шляхом насильства, небезпеч­ного для життя і здоров’я (ч. 3 ст. 355 КК), то він може відповідати тільки за спричинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК.

У деяких випадках кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть учинити неповнолітні. До таких злочинів належать, напри­клад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 304 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 335 КК).

Суб’єкта злочину, що володіє такими загальними ознаками, як фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримі­нальної відповідальності, прийнято називати загальним суб’єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкта як елемента складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відпо­відальність.

5. Поряд з поняттям загального суб’єкта КК передбачає і поняття спеціального суб’єкта. У ч. 2 ст. 18 КК визначено, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб’єкт — це особа, яка, крім обов’ язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку), має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб’єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть стосуватися, наприклад, службового становища, фаху (лікар), характеру певної діяльності (підприємець), родинних стосунків (мати новонародженої дитини) тощо.

У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо зазна­чено в законі. Так, у ст. 375 КК прямо встановлено, що спеціальним суб’єктом цього злочину є суддя, який постановив завідомо неправо­судний вирок, рішення, ухвалу або постанову.

В інших же випадках хоча в самому законі прямо і не названо спе­ціального суб’єкта, але сам злочин вимагає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не зазначено, хто може бути суб’єктом завідомо незаконно­го затримання, приводу, арешту або тримання під вартою. Однак оче­видно, що ці злочини можуть бути вчинені тільки працівниками право­охоронних органів, що наділені правом застосовувати затримання, привід, арешт або тримання під вартою.

11 червня 2009 р. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення»[1] статтю 18 КК було доповнено частинами 3 та 4, у яких наводиться поняття службової особи як спеціального суб’єкту цілого ряду злочинів. Відповідно до ч.3 ст.18 КК службовими є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, на підпри­ємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адмі­ністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Частина 4 ст.18 КК до спеціальних суб’єктів відносить посадових осіб іноземних держав, які: 1) обіймають посади в законодавчому, ви­конавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави;

2)  будь-яких інших осіб, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема, для державного органу або державного підприєм­ства; 3)посадові особи міжнародних організацій (працівники міжна­родної організації чи інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені).

Аналізуючи поняття спеціального суб’єкта, слід ураховувати, що в ч. 2 ст. 18 КК наведено лише загальне поняття спеціального суб’єкта злочину. Тоді як у нормах Особливої частини КК з урахуванням спе­цифіки об’єкта та об’єктивної сторони певних складів злочинів по­няття спеціального суб’єкта знаходить свою подальшу конкретизацію. Так, якщо в частинах 3 та 4 ст.18 КК подано загальне поняття такого спеціального суб’єкта, як службова особа, то в розділі VII-А Особливої частини КК встановлюється відповідальність за злочини, суб’єктами яких можуть бути лише службові особи юридичних осіб приватного права (статті 2351, 2352, 2354 КК), а в розділі XVII — службові особи юридичних осіб публічного права (статті 364, 365, 368, 3681 КК).

Найчастіше ознаки спеціального суб’єкта законодавець вказує при опису основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 КК передбачено, що суб’єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за ді­товбивство несе тільки матір новонародженої дитини.

Проте нерідкими є випадки, коли ознаки спеціального суб’єкта використовуються законодавцем і при визначенні кваліфікуючих (осо­бливо кваліфікуючих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 387 КК як ква­ліфікуючу ознаку розголошення даних досудового слідства або дізна­ння передбачено вчинення цього злочину суддею, прокурором, слідчим, працівником органу дізнання та оперативно-розшукового органу.

Таким чином, ознаки спеціального суб’єкта певною мірою є об­межувальними, оскільки вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки та особа, яка має такі ознаки. Тому інші особи, що не мають цих ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому передбачений спеці­альний суб’єкт. Так, якщо в дітовбивстві разом з матір’ю новонаро­дженої дитини брали участь й інші особи, вони несуть відповідаль­ність не за ст. 117 КК, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).