Печать
PDF

Розділ IV Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі - § 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

§ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

1.  Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі таких принципів: а) територіального; б) гро­мадянства; в) космополітичного (універсального); г) реального. Перші два принципи вважають основними.

2. Територіальний принцип. Сутність цього принципу відбито в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на тери­торії України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Ко­дексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визна­ється вчиненим на території України, якщо його було почато, продо­вжено, закінчено або припинено на території України. Це положення охоплює випадки як учинення всього діяння, що являє собою злочин, на території України, так і вчинення частини такого діяння на терито­рії України, а іншої частини — на території іншої держави (держав). Тому злочин вважається вчиненим на території України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а продовжено, припинено чи за­кінчено на території України або, навпаки, почато в Україні, а продов­жено, припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається вчиненим також на території України, якщо він підготов­лений за її межами, а дії, що його утворюють, початі чи вчинені на її території або якщо суспільно небезпечне діяння було почато чи вчи­нено поза межами України, а закінчено чи суспільно небезпечні на­слідки настали на території України. Однак практично будь-яка із держав, на території якої вчинено певну частину злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні за­кони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена.

Частина 3 ст. 6 КК передбачає також випадки вчинення злочину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Тому відповідно до ст. 27 КК злочин слід вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підбурювання, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на терито­рії України, а також у протилежних випадках, коли той чи інший спі­вучасник діяв в Україні, а виконавець злочину — за кордоном.

3. Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з’ясування, що таке «територія України». Це поняття визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону Укра­їни від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України»[12]. У ст. 1 цього Закону зазначено: «Державний кордон України є лінія і верти­кальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі тери­торії України — суші, вод, надр, повітряного простору».

Поняттям «територія України» охоплюються:

а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним про­стором, у тому числі і над територіальним морем. До територіального моря України належать прибережні морські води завширшки12 мор­ських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок за­тверджуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а за відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принци­пів і норм міжнародного права[13];

б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі, в територіаль­ному морі або портах інших держав;

в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що перебувають у територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону «Про державний кордон України» прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено між­народними договорами України;

д) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України перебувають у від­критому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродро­мі іншої держави;

е) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і перебувають поза межами держави у відкритому пові­тряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Виділяють також об’єкти, які не є територією України, але на які за певних умов, передбачених нормами міжнародного права та зако­нодавством України, поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України. Це:

а) континентальний шельф — поверхня і надра морського дна під­водних районів, що прилягають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина вод, що покривають шельф, дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна западин, що розташовані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України. Важливо при цьому зазначити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків учинення злочинів, пов’язаних із розвідкою континен­тального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, про­вадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використан­ням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери, про­кладкою й експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом із тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюється між­народним правом;

б) виключна (морська) економічна зона України — морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України[14]. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов’ язаних із порушенням прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах; щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здій­снення морських наукових досліджень, захисту та збереження мор­ського середовища та ін.

До зазначених об’ єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; території диплома­тичних представництв і консульських установ України за кордоном; авто­машини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об’єкти.

4.  Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на те­риторії України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон має на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства[15], які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК.

Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України осо­би, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України. Це положення закріплене в ч. 4 ст. 6 КК.

Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них По­ложення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.[16] та інші нормативно- правові акти України надають дипломатичний імунітет і виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземців або частково, на за­садах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консуль­ських працівників та інших осіб.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипло­матичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного пред­ставництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові пред­ставники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є грома­дянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються диплома­тичні кур’єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в інших країнах, які прямують транзитом через територію України, та інші особи. Ці особи не підлягають кримінальній юрис­дикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов’язків.

Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипло­матичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішуєть­ся дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз. 3 ст. 13 Положення про дипло­матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імуніте­ту від кримінальної юрисдикції держави перебування.

5. Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу грома­дяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнарод­ними договорами України, згода на обов’ язковість яких надана Верхов­ною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадяна­ми України, а також особами без громадянства, що постійно прожива­ють в Україні, визначаються за КК України незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де воно було вчинено.

Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинені в іншій державі злочини зазнали кримі­нального покарання за межами України, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальнос­ті за ці злочини. Даний припис введено до КК 2001 р. відповідно до ч.  1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».

Проте засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. За ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення по­ширюється також на іноземців та осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.

6.  Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип ви­ходить з міжнародно-правових зобов’язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно зі ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її ме­жами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках, передбачених міжнародними договорами. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів декількох держав у боротьбі зі злочина­ми, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.

Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до кримінального законодавства України згідно з міжнародними догово­рами про боротьбу з деякими злочинами. Це, зокрема, дозволяє по­рушувати питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Наприклад, у ст. 199 КК «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, дер­жавних цінних паперів чи білетів державної лотереї» закріплено по­ложення Міжнародної конвенції про боротьбу з підробленням грошо­вих знаків, укладеної в Женеві 20 квітня 1929 р.[17] У ст. 284 КК «Нена- дання допомоги судну та особам, що зазнали лиха» закріплено поло­ження Брюссельської конвенції від 23 вересня 1910 р. «Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі»[18]. Ці статті включено в КК на підставі договорів, укладених ще колишнім СРСР, але оскіль­ки Україна після проголошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її націо­нальному законодавству і суверенітету, то і нині такі норми КК можуть застосовуватися на підставі космополітичного (універсального) прин­ципу не тільки до громадян України та осіб без громадянства, які по­стійно в ній проживають, а й до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають і вчинили злочин за її межами.

Після проголошення Україною незалежності такі норми вводяться в КК на підставі міжнародних договорів, учасницею яких стала наша держава. Наприклад, Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуван­ням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1989 р., було ратифіковано по­становою Верховної Ради України 14 липня 1993 р.[19] Відповідно до цієї Конвенції в КК 1960 р. було введено ст. 631 «Найманство». У КК 2001 р. положення Конвенції відтворено з деякими уточненнями в ст. 447.

7. Реальний принцип також закріплено в ст. 8 КК. Він полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні від­повідальності за КК України також у випадках, якщо вони вчинили пе­редбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Наприклад, за ст. 115 КК у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту за попередньою змовою групою осіб з метою провокації воєнного кон­флікту між Україною та іншою державою. Реальний принцип заснову­ється на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність котрих полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свобо­ди її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави.

Застосування реального принципу, як і космополітичного (універ­сального) до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в Украї­ні не проживають, можливе за умови, якщо такі особи не були засу­джені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідаль­ності на території України.

8. Кримінальне законодавство України у 2001 р. уперше ввело до системи норм Загальної частини КК інститут екстрадиції[20] — ви­дачі або передачі осіб, які вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно[21]. Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розу­міють видачу або передачу такої особи однією державою (яку запи­тують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (яка запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком.

Основні положення інституту екстрадиції закріплено у ст. 10 КК, де передбачено два різновиди здійснення екстрадиції: 1) видача особи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальнос­ті і віддання до суду (ч. 3) та 2) передача особи для відбування пока­рання (частини 2 та 3).

Підставою видачі є вчинення особою суспільно небезпечного ді­яння, яке відповідно до законодавства України та законодавства за­питуючої держави є кримінально караним. Обов’язковою умовою видачі (як і передачі) є міжнародний договір, учасниками якого мають бути Україна і держава, яка запитує. Наприклад, ч. 2 ст. 56 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ратифікована Законом України 10 листопада 1994 р.) передбачає видачу правопо­рушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням[22].

Принципове значення для вирішення питання щодо видачі особи, яка вчинила злочин, має її громадянство. Так, ст. 10 КК допускає ви­дачу лише іноземців та осіб без громадянства, що постійно не про­живають в Україні. Згідно з ч. 3 цієї статті іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили зло­чини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відпові­дальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнарод­ними договорами України. Так, видачу з метою проведення криміналь­ного переслідування передбачено у п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.[23]

У ч. 1 ст. 10 КК встановлено істотні обмеження щодо можливості застосування видачі громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні. Такі особи, якщо вони вчинили зло­чини поза межами України, не можуть бути видані іноземній держа­ві для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду[24]. Відповідно до норм конституційного права України не підляга­ють видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок у порядку, встановленому законом (ст. 26 Кон­ституції України)[25].

Підставою передачі іншій державі особи, яка вчинила злочин, є ви­рок, що набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасни­ками якого мають бути Україна і запитуюча держава. Так, відповідно до ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договора­ми України. Майже подібне положення встановлене і в ч. 3 ст. 10 КК, згідно з приписом якої іноземці та особи без громадянства, що постій­но не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами Укра­їни і перебувають на її території, можуть бути передані іноземній державі для відбування покарання. Разом з тим на відміну від ч. 2 ст. 10 КК у цій частині передача зазначених осіб іноземній державі не пов’язується з їх засудженням на підставі тільки КК[26].

 

Контрольні запитання

1. Яким чином оприлюднюється закон?

2. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність набирає чинності?

3. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність втрачає чинність?

4. Як у КК визначається час учинення злочину ?

5. У яких випадках закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію в часі?

6. Який закон про кримінальну відповідальність не може мати зворотної дії в часі?

7. Який закон про кримінальну відповідальність визнається більш м’яким?

8. Яким чином вирішується питання про дію у часі «проміж­ного закону»?

9. Що являє собою територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі?

10. Що охоплюється поняттям «територія України»?

11. Яким чином вирішується питання про кримінальну відпо­відальність осіб, що мають дипломатичний імунітет?

12. Що являє собою принцип громадянства чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі?

13. У чому полягає космополітичний (універсальний) принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у про­сторі?

14. Що являє собою реальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі?

15. Яким чином може здійснюватися екстрадиція осіб, які вчи­нили злочин, відповідно до ст. 10 КК?



[1] У редакції Закону України від 15 квітня 2008 р. № 270-VI // Відом. Верхов. Ради України. - 2008. - № 24. - Ст. 236.

[2] Із змінами від 4 грудня 1997 р., 10 листопада 1998 р., 8 квітня 2004 р., 28 травня 2004 р., 19 травня 2005 р., 12 лютого 2007 р. та 12 березня 2007 р.

[3] Уряд. кур’єр. - 2006. - 1 вер.

[4] Докладніше про це див. розділ ХІІІ даного підручника.

[5] Ідеться про так звані злочини із «матеріальним» складом. Докладніше про це див. розділ VIII даного підручника.

[6] Кримінальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - 4-те вид, допов. - Х., 2008. - С. 17.

[7] Там само. - С. 18.

[8] Бажанов, М. И. Уголовное право Украиньї. Общая часть / М. И. Бажанов. - Дне- пропетровск, 1992. - С. 17-18.

[9] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 29. - Ст. 216.

[10] Кримінальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. В. Сташиса,

[11] Відом. Верхов. Ради України. - 2008. - № 24. - Ст. 236.

[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 2. - Ст. 5.

[13] Стаття 5 Закону України «Про державний кордон України».

[14] Стаття 2 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) еконо­мічну зону України» // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 21. - Ст. 152.

[15] Особа без громадянства — це «особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином» (Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 4 лют. 1994 р. (із подальшими змінами) // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 161).

[16] Голос України. - 1993. - 26 черв.

[17] Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенньїх СССР с иностранньїми государствами. - М., 1933. - Вьіп. VII. - С. 40-53.

[18] СЗ СССР. - 1926. - Отд. ІІ. - № 31. - Статьи 188 и 189.

[19] Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. - К., 1995. - Кн. 1. - С. 293-301.

[20] Екстрадиція (фр. extradition, від лат. ex - з, поза і tradition - видача, передача) // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -   К. : Укр. енцикл., 1998. - С. 350.

[21] Міжнародне право : навч. посіб. / за ред. М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 214-215.

[22] Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. - Кн. 1. - С. 1041-1082. Держави-члени СНД 7 жовтня 2002 р. підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.

[23] Там само. - С. 981-1019.

[24] Слід зазначити, що таке обмеження стосується тільки національної, а не між­народної юрисдикції. Щодо видачі громадян України та осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, уповноваженому міжнародному суду, то вона можлива (Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. - Справа про Римський Статут).

[25] Конституція України : наук.-практ. комент. - Х., 2003. - С. 133.

[26] Відзначимо, що законодавство України на підставі міжнародних договорів до­пускає передачу також її громадян іншій державі для здійснення кримінального пере­слідування. Так, 15 листопада 2006 р. Верховна Рада України ратифікувала своїм за­коном Угоду про незаконний обіг на морі, укладену на виконання ст. 17 Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин. Законом було проголошено: «Україна заявляє, що, діючи як інтервенуюча Держава, вона здійснюватиме таку інтервенцію за умови, що особи, які мають її громадянство та були передані Державі прапору згідно із статтею 15 Угоди і там засуджені за відпо­відне правопорушення, матимуть можливість бути переданими назад в Україну для відбування призначеного покарання» (Відом. Верхов. Ради України. - 2007. - № 2. - Ст. 11).