І. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ PDF Печать
Уголовное право - Кваліфікація злочинів (М.Й. Коржанський)

І. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ

 

1. ВБИВСТВА

Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини[i].

До визначення поняття вбивства М. І. Загородников подає підстави відповідальності за вбивство як окрему ознаку цього злочину. Такий додаток зовсім зайвий, бо всякий злочин є підставою кримінальної відповідальності і без нього така відповідальність неможлива.

Вбивство — один з найтяжчих злочинів. Воно позбавляє потерпілого найбільш цінного блага — життя. Наслідки вбивства безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ніяк відшкодувати. Крім того, вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, а й його рідним і близьким. Це трагедія для всіх, хто знав потерпілого.

Разом з тим невинне (саsus) чи легальне (наприклад, у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство — це заподіяння смерті комусь, іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини. Але сприяння самогубству чи допомога самогубцеві вважається сприянням вбивству, бо в цьому випадку має місце сприяння заподіянню смерті іншій людині. Таке сприяння самогубству кваліфікується за статтями 19 і 94 чи ст. 93 КК.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути скоєне тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, суспільного становища чи властивостей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вбивстві, важливо розрізняти в людині її суспільну та біологічну властивості. Біологічна суть людини — в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, дії серця та мозку, рук і ніг, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.

Філософи завжди чітко і послідовно розрізняли особу і людину. "Особа, — зазначає А.Г. Спіркін, — це людина, яка береться в певному її аспекті, як член певної суспільної групи з її системою суспільно значущих рис і функцій; це суб'єкт діяльності, стосунків, свідомості, самосвідомості і світогляду. Біологічні її властивості не стосуються цього поняття"[ii]. Особа — це поняття тільки суспільне. Суспільну суть людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, фах, місце проживання та праці, сімейний стан, громадська поведінка та інші риси й ознаки. Біологічне в людині — це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільні — це ті, які бачить суддя.

У кримінально-правовому відношенні біологічне в людині — це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості — об'єкт. Такий висновок треба зробити, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини[iii]. Біологічне в людині (біологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не є суспільними відносинами. Суспільна суть людини полягає в тому, що вона є особою. Саме це і становить її суспільне становище, відносини між іншими людьми, тобто суспільні відносини, стосунки певного індивіду в їх сукупності.

Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина — частина природи і тому біологічно вона може бути визначена як природна, предметна істота. Це треба підкреслити тому, що у кримінально-правовій літературі на предметно-істотні властивості людини не звертаєтсья певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, нереальної суті людини. Живим цінним предметом вважають людину і філософи.[iv] Зрозуміло, що такий погляд на людину неповний, однобічний і тому ненауковий. Для права, як інструмента суспільного регулювання, дуже важливо розрізняти фізичну (біологічну) і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоч залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищення майна.

Якщо не розрізняти в людині її біологічну і суспільну суть, це призводить до невдалого і необгрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини. Зокрема М.К. Аніянц пише: "Разом з особою людини об'єктом цих злочинів є суспільні відносини соціалістичного суспільства в цілому"[v]. Таке визначення об'єкта злочинів проти особи невдале, бо особа і є сукупністю суспільних відносин. Ще одна вказівка на суспільні відносини, хоч і "в цілому" нічого не додає до цього поняття.

При вчиненні злочину впливом на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в значенні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття "людина" і "особа". Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони — біофізичну (жива біологічна особистість) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. Насправді ці дві сторони людини непорушно поєднані і становлять одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, так само і сукупність суспільних відносин, існуючих з приводу цих благ людини і спрямованих на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини, як живої біологічної особистості, суспільні відносини не можуть існувати, тоді як у деяких (хоч і поодиноких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені за особливих, надзвичайних обставин (виконання вироку про смертну кару, стан необхідної оборони і т. ін.). В таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.

Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить у собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбивстві — не тільки біологічна особистість, а й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному випадку ця сукупність буває найрізноманітнішою і особливою), кримінальний закон містить цілу низку норм, які охороняють ці відносини — статті 93—98 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, що охоплюють заподіяння смерті потерпілому, зокрема статті 58, 59, 69, 190', 215, 217 та 218—220' КК.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то тоді зовсім неможливо з'ясувати правомірність заподіяння смерті у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки чи ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористичним актом за ст. 58 КК, при порушенні правил охорони праці за ст. 135 чи при порушенні правил безпеки руху за ст. 215 КК?

Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на сторону особи, на особливу сторону її суті — окрему групу суспільних відносин, які утворюють якусь окрему складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т. ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто становить окремий самостійний злочин.

Не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незале-жно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є[vi]. Заподіяння смерті одній і тій же людині (наприклад, працівникові міліції) може бути різним злочином саме залежно від того, на які суспільні відносини було спрямоване посягання — на державну владу (ст. 58 КК), на особу (статті 93—100 КК), на державне управління (ст. 190' КК) чи на громадську безпеку <ст. 215 КК), або й зовсім не бути злочином (ст. 15 КК).

Не можна також визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі виникаюче твердження, що кримінальний закон охороняє людину з боку її фізичної цілості. Сама по собі фізична цілість кримінальним законом не охороняється. Досить згадати суспільно корисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені і існують у суспільстві для забезпечення фізичної цілості людини, неможливо обгрунтувати кримінальну відповідальність, зокрема за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію.

У дійсності кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному розумінні, як сукупність суспільних відносин. Поняття "людина" не відповідає за своїм змістом поняттю " об'єкт злочину". Тому в кримінальному законі поняття "людина" в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово "особа", зокрема статті 69, 8б2, 93, 99 та 108 КК, а глава III Кримінального кодексу так і називається "Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи". Будь-який вплив на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, якщо цей вплив порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках такий вплив не є злочином.

Звідси треба зробити висновок, що людина, як біологічна одиниця, її існування, фізичний стан, тілесна недоторканність охороняються кримінальним законом не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо у деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то людина, як біологічна одиниця, її тілесна недоторканність кримінально-пра-вовій охороні не підлягають. З цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди у стані необхідної оборони чи при затриманні злочинця (ст. 15 КК) або у стані крайньої необхідності (ст. 16 КК). Отже вплив на тіло людини лише тоді є злочином, коли вона е суб'єктом певних відносин, які охороняються кримінальним законом, а цей вплив спрямований на пошкодження цих суспільних відносин.

Життя кожної людини як об'єкт кримінально-правової охорони не має ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи старого, який доживає свій вік, видатної особи, героя чи негідника або завзятого злочинця.

Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці в потерпілому. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямоване на життя іншої людини.

В одній справі було доведено, що брати Шиганови змовилися вбити Кочеткова. З цією метою Олександр узяв сокиру, а Микола — рушницю, і вони пішли до Кочеткова. Олександр увійшов до хати, а Микола з рушницею став біля вікна. В хаті Олександр почав сваритися з дружиною Кочеткова і близько підійшов до вікна. Миколі здалося, що це Кочетков, він вистрілив з рушниці і вбив свого брата Олександра. Обласний суд обгрунтовано засудив його за навмисне вбивство.

У деяких випадках при кваліфікації таких злочинів трапляються помилки. Наприклад, неправильно було кваліфіковано дії К., який у стані сп'яніння почав бійку із С., а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, там схопив долото і почав шукати С., щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М. і, вважаючи що це С., ударив лезом долота М. в голову, від чого М. помер. Обласний суд засудив К. за навмисне вбивство. Судова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за статтями 17 і 94 КК і необережне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безпідставна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Ця помилка не виключає умисної вини у вчиненому вбивстві, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть людини, і намагався досягти цього наслідку[vii].

Але за наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний діяч, представник влади, працівник міліції, вагітність, неповнолітня тощо) і помилки винного відносно цих ознак, злочин кваліфікується залежно від наміру суб'єкта. Якщо винний, помиляючись щодо цих властивостей потерпілого, не знав і тому не враховував їх, то злочин не можна кваліфікувати за тими статтями КК, які передбачають наявність у потерпілого цих особливостей. У таких випадках повинні затосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливостей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного діяча, представника влади, працівника міліції та інших, якщо винний не знав, що потерпілий є такою особою, належить кваліфікувати як злочин проти особи.

Пропозиція Л. Андреєвої кваліфікувати злочин при помилці в особі потерпілого, який має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів нам здається необгрунтованою[viii].

Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. В медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів. В юридичній літературі щодо цього є й інші міркування. Дехто початком життя вважає початок дихання[ix].

Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджений у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його з тілом матері. Тому немає жодних підстав залишати новонародженого на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоч цей час і нетривалий, але він має важливе значення для охорони життя.

Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або не має юридичного значення, або має зовсім іншу юридичну природу) — це саме той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється нове життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону. Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт. Заподіяння смерті під час пологів, кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).

Для кваліфікації вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки навмисні дії, що могли заподіяти смерть, відносно померлого (трупа) кваліфікуються як замах на вбивство.

Донедавна в медичній науці і судовій практиці настання смерті пов'язувалось з діяльністю серця. Але розвиток медичної науки і техніки дав можливість поновлювати дихання і роботу серця навіть через тривалий час (були випадки через 2—3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з необоротними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі[x].

З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить усі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був вчинений з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного[xi]. Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передбачав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, якщо немає умислу заподіяти смерть, не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.

Про намір винного вчинити вбивство за прямим умислом можуть свідчити:

1) погрози, висловлювані винним до посягання;

2) неприязні взаємовідносини між винним і потерпілим, поведінка винного і потерпілого, яка передувала вчиненню злочину;

3) спрямованість дій винного і характер заподіяних потерпілому ушкоджень (поранення голови, лівого боку грудей, печінки, лівого і правого пахів тощо);

4) застосування таких знарядь чи засобів, якими безсумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючої отрути, високої чи занадто низької температури тощо);

5) інтенсивність дій винного (нанесення багатьох ударів, ран, які свідчать про намір заподіяти смерть);

6) причини припинення злочинних дій.

Якщо потерпілому були заподіяні такі тілесні ушкодження, які не поєднуються з життям, то час настання смерті не впливає на кваліфікацію злочину.

В англійському праві діє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому ушкодження[xii]. Кримінальне законодавство України не знає якихось строків, по закінченні яких настання смерті не може кваліфікуватися як вбивство. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі в справі П. зазначила, що за наявності умислу на вбивство час настання смерті потерпілого не може впливати на кваліфікацію злочину[xiii].

Для кваліфікації вбивства треба досить старанно дослідити інтелектуальний момент умислу: передбачав чи не передбачав винний, що його дії можуть призвести до смерті потерпілого. Треба мати на увазі, що в таких випадках, коли винний передбачав такі наслідки, вбивство має кваліфікуватися як навмисне. Для цього потрібно ретельно дослідити докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні стосунки.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. В разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності[xiv].

Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охоплює інший, утворюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визначення форми і виду вини має бути послідовним, щоб запобігти помилкам. Найбільш повні ознаки має прямий умисел, а тому він охоплює і непрямий. Оскільки їхні інтелектуальні моменти тотожні (усвідомленість і передбачення), і відрізняються вони тільки вольовим моментом, то не важко помітити, що бажання охоплює допущення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно і допускає настання їх, бо неможливо бажати чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу непрямий умисел охоплює злочинну самовпевненість, бо той, хто має намір і сподівається відвернути настання певних наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.

Отже, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований у цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд:

1) прямий умисел;

2) непрямий умисел;

3) злочинна самовпевненість;

4) злочинна недбалість.

Практичне значення такої системи форм і видів вини в тому, що визначати їх у певній справі треба, починаючи зверху і йти донизу. На черговій нижній ступінь можна переходити лише тоді, коли буде одержано відповідь на надійну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про непрямий умисел можна ставити питання лише тоді, коли переконаємось, що діяння було вчинене не з прямим умислом і т.д.

Для правильної кваліфікації вбивства важливе значення має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки невідомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цим діям. Пленум Верховного Суду України зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджувати мотиви злочину, що невиконання цих вимог призводить до судових помилок[xv].

Кримінальна відповідальність за вбивство настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК). Суб'єктом злочинів, передабчених статтями 93—98, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства вже виповнилося 14 років. Настання віку визначається з наступної доби після дня народження. При відсутності у особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках і для призначення її осудності.

Оскільки ст. 10 КК не встановлює відповідальності осіб, які не досягай 16-річного віку, за злочини, передбачені статтями 58, 59, ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ст. 69, ч. 2 ст. 71. ч. З ст. 822, ч. 4 ст. 1876 та ч. 2 ст. 1895 КК, такі дії винного, поєднані з вбивством, необхідно кваліфікувати відповідно за статтями 93—98 КК.

Якщо вбивство було заподіяно у співучасті кількома особами (двома або більше), то всі вони підлягають кримінальній відповідальності за вбивство, вчинене у співучасті. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С. визнала, що у випадках навмисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди треба з'ясувати характер дій кожного із співучасників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу[xvi].

Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно, з наміром заподіяти смерть і безпосередньою брали участь у самому процесі заподіяння смерті. Виконавцями вбивства визнається кожен із співучасників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому рани життєво важливих органів незалежно від того, яка з цих ран стала безпосередньою причиною смерті.

Пособник вбивства від виконавця відрізняється тим, що свої дії він чинить до вбивства або після нього і в іншому місці; під час вбивства і на місці вбивства пособник не буває. Пособник лише допомагає виконавцеві заподіяти смерть потерпілому наданням йому знарядь чи порад, чи усуненням перешкод або обіцянкою сховати виконавця чи знищити сліди вбивства. Це можуть бути активні дії і бездіяльність. Бездіяльність пособника може бути злочином тоді, коли особа була зобов'язана запобігти вбивству (працівники міліції, лікарі, охоронці особи). Дії пособників і підбурювачів не містять усіх ознак складу злочину, оскільки не вони безпосередньо заподіяли смерть, і тому їхні дії квалiфікуються за статтями 19 і 93 чи ст. 94 КК.

Дії організатора вбивства (ч. 4 ст. 19 КК) кваліфікуються прямо за статтями, які передбачають відповідальність за вбивство, бо організатор відповідає за всі злочини, які він організував або вчиненням яких керував. Винятком є лише ексцес виконавця — вихід виконавця за межі змови між співучасниками, за який інші співучасники не несуть відповідальності[xvii].

Для кваліфікації вбивства необхідно врахувати всі ознаки складу злочину, а також усі дані, що характеризують особу підсудного (побутова поведінка, ставлення до праці чи навчання, його минуле, наявність судимості тощо).

Пленум Верховного Суду України зазначив, що вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин вчиненого злочину, обов'язкові при розгляді всякої справи, повинні особливо враховуватися у справах про навмисне вбивство, оскільки для винного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин закон допускає застосування смертної кари[xviii].

Залежно від тяжкості злочину кримінальний закон поділяє умисні вбивства на:

а) умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ст. 93 КК);;

б) умисне вбивство без обтяжуючих і без пом'якшуючих обставин (ст. 94 КК);

в) умисне вбивство за пом'якшуючих обставин (статті 95—97 КК).

Загальний (або простий) склад злочину вбивства містить ст. 94 КК. Ця стаття передбачає відповідальність за вбивство, яке характеризується відсутністю як обтяжуючих обставин, що перелічені в ст. 93 КК, так і пом'якшуючих обставин, передбачених статтями 95—97 КК.

Наявність у злочині інших пом'якшуючих чи обтяжуючих вбивство обставин, які не містяться у статтях 93, 95, 96 та 97 КК, теж підпадає під ознаки ст. 94 КК. Як показує досвід таке вбивство вчиняється під час бійки, сварки або з помсти, чи ревнощів та в інших подібних випадках.

За ст. 94 КК, наприклад, були кваліфіковані дії X., яка вбила свого чоловіка. Було доведено, що її чоловік прийшов додому у стані сп'яніння і почав лаятися та ганятися за нею. X. побігла сховатися до сусідів. Вночі вона повернулася додому, побачила, що чоловік спить, взяла сокиру і вдарила його по голові, від чого він помер[xix].

Вбивство із спонукань помсти кваліфікується за ст. 94 КК лише в тих випадках, коли мета помститися виникла з особистих неприязних відносин між винним і потерпілим. Якщо ж помста виникла в зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку, то вбивство кваліфікується за п. "в" ст. 93 КК.

За ст. 94 КК кваліфікується вбивство з помсти за неправомірні чи аморальні дії потерпілого, які проте не були нападом, не утворювали стану необхідної оборони чи крайньої необхідності і не були спроможні спричинити фізіологічний афект (ст. 95 КК). Таким же чином кваліфікується вбивство і в тих випадках, коли мета помсти виникла внаслідок правомірних дій потерпілого (наприклад, докорів за пияцтво). Різновидом вбивства з помсти є вбивство з ревнощів. Таке вбивство кваліфікується теж за ст. 94 КК незалежно від того, чи були підстави до ревнощів чи ні.

Ще раз підкреслимо, що в усіх випадках, коли умисне вбивство було вчинене без перелічених у статтях 93 і 95— 97 КК обтяжуючих і пом'якшуючих обставин, дії винного кваліфікуються за ст. 94 КК (вбивство за несплату боргу, з почуття жалю до потерпілого, з використанням безпорадного стану потерпілого, в обопільній сварці або з помсти, ревнощів тощо)[xx].

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин кваліфікується за ст. 93 КК. Кваліфікуючими ознаками цієї статті є:

1. Вбивство з корисливих мотивів (п. "а" ст. 93 КК) — це вбивство з метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також намір звільнитися від майнових витрат. До цього різновиду можна віднести вбивство за винагороду чи з метою отримати гроші, права на житло, або з метою звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини чи позбутися когось іншого з утриманців. Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що єдиною перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з настанням його смерті ця перешкода усувається.

Для застосування п. "а" ст. 93 КК не має значення, чи вдалося винному одержати майнову або іншу вигоду чи ні. Але п. "а" ст. 93 КК не може застосовуватися в тих випадках, коли вбивця не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним вбивства (наприклад, звільнитися від сплати боргу).

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 також вбивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.

Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент вбивства (що дуже сумнівно) або зразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнення після вбивства майна — як крадіжка за сукупністю статей 94 і 140 КК.

За п. "а" ст. 93 КК слід кваліфікувати умисне вбивство, яке вчинене з корисливих мотивів, коли винний, позбав-ляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв'язку з цим і матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), діста-ти чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди.

Дії організатора чи підмовника такого вбивства необхідно кваліфікувати за ст. 19 і п. "а" ст. 93 незалежно від того, що він мав на меті.

Для умисного вбивства з корисливих мотивів немає значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув.

У разі вчинення умисного вбивства під час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіти або утримати індивідуальне майно громадян, колективне чи державне майно дії винного слід кваліфікувати за п. "а" ст. 93 КК і ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 КК.

Сукупність злочинів має місце і в тому разі, коли вбивство було вчинене з метою заволодіти вогнепальною зброєю або наркотичними засобами. У таких випадках дії винного підлягають кваліфікації за п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 223 чи ч. З ст. 2292 КК за ознакою вчинення злочину шляхом розбійного нападу.

У випадках, коли умисел заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, його дії слід кваліфікувати за ст. 93 (при наявності обтяжуючих обставин) або за ст. 94 та відповідною статтею КК, яка передбачає відповідальність за крадіжку чи грабіж[xxi].

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 КК вбивство при охороні власного майна, бо від цього винний не може одержати ніякої вигоди, так само як і у випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони, ні крайньої необхідності).

Корисливе вбивство за багатьма ознаками схоже з вбивством під час розбою, яке утворює сукупність злочинів (п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК).

Відрізняються ці злочини тим, що при корисливому вбивстві:

а) намір отримати майнову вигоду внаслідок вбивства виникає до вчинення вбивства, тоді як при розбої винний нападає з метою заволодіти майном потерпілого, який буває випадковою, незнайомою особою. Вбивство з корисливих мотивів частіше вчинюється щодо знайомих осіб;

б) корисливе вбивство вчинюється також з метою отримати майнові права або майно в майбутньому (наприклад, право на житло чи спадщину), тоді як при розбої це зовсім неможливо. При розбої винний прагне заволодіти майном негайно і тільки тим, яке є тут же у потерпілого чи при ньому.

Таким чином, вбивство, вчинене шляхом нападу з метою заволодіти майном у момент цього злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. "а" ст. 93 та статтями 86 чи 142 КК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без нападу), належить кваліфікувати тільки за п. "а" ст. 93 КК.

За наявності у винного кількох спонукань до вбивства (наприклад, користь і помста) кваліфікація злочину за п. "а" ст. 93 КК не виключається, якщо хоч би один з мотивів був корисливий.

2. Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. "б" ст. 93 КК) характерне тим, що воно вчинюється як може здатися без наявних істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний вчинює дії винятково цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертим викликом громадському порядку і зумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати всім свою зневагу до них.

Вбивство з хуліганських мотивів зовнішньо скоюється часто без приводу чи з використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути вчинене і як відповідні дії на зауваження потерпілого чи іншу незначну подію (відмову дати палити, відповісти на запитання чи пропозицію стати в чергу тощо).

У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були відокремлені місцем чи часом від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і їх кваліфікують за п. "б" ст. 93 і відповідною частиною ст. 206 КК. При ідеальній сукупності цих злочинів усе скоєне охоплюється п. "б" ст. 93 КК, і додаткова кваліфікація їх за ст. 206 КК буде зайвою.

Щоб кваліфікувати злочин за п. "б" ст. 93 КК, треба довести, що винний діяв саме з хуліганських мотивів. Недослідженість мотиву вбивства не значить, що воно було вчинене з хуліганських спонукань. У практиці застосування п. "б" ст. 93 КК це найпоширеніша помилка — слідство чи суд, не з'ясувавши мотиву вбивства, кваліфікують його як вчинене з хуліганських мотивів. Пленум Верховного Суду України з цього приводу в постанові від 25 грудня 1981 р. зазначив, що в судовій практиці трапляються помилки, коли суди, не встановивши дійсні мотиви вбивства, називають такими без достатніх підстав хуліганські спонукання[xxii].

Хуліганські спонукання, як зазначають дослідники, характеризуються прагненням до самоствердження, самовиразу особи з дуже низьким рівнем культури і виховання. Це прагнення до самоствердження хама, варвара, дикуна. В основі хуліганських спонукань лежить нестримний егоїзм, оз-лобленість і незадоволеність, які доходять до безвідповідальної злості і тупого відчаю, зумовлених явною розбіжністю між рівнем бажань особи і можливостями здійснення їх.

Важливо зазначити, що прагнення особи до самоствердження і самовизначення — це нормальна і природна потреба всякої людини[xxiii], але різні люди для цього використовують різні засоби. Суспільна і юридична оцінка всякого такого прагнення цілком залежить від того, якими засобами ця потреба задовольняєтсья. Одні задовольняють її творчою працею, науковими чи спортивними досягненнями, старанним виконанням громадських обов'язків тощо, інші — біганиною за речами, модою, "красивим життям", а треті — лайками, пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабим чи старим. Дикі думки і вчинки народжуються дикими звичаями і звичками[xxiv].

Таким чином, хуліганський мотив — це прояв крайнього егоїзму, хамства, неповаги до оточуючих, найбільш грубі форми нівечення загальновизнаних норм моралі.

Оскільки злочин може бути вчинений з різних мотивів (конкуренція мотивів), то за п. "б" ст. 93 КК вбивство належить кваліфікувати лише тоді, коли хуліганський мотив був переважним.

У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство не може бути кваліфіковане за п. "б" ст. 93 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти. Умисне вбивство, вчинене з мотиву ревнощів, помсти чи інших спонукань, які виникли на грунті особистих неприязних взаємовідносин, незалежно від місця його вчинення не кваліфікується за п. "б" ст. 93 КК.

Так, неправильно були кваліфіковані за п. "б" ст. 93 КК дії Г., який почав сварку з І. у знайомих і там же побив І. Коли вони разом через деякий час повертались додому, Г. вдарив ножем І. в живіт і потерпілий через кілька годин від цього помер у лікарні. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду визнала таку кваліфікацію помилковою і зазначила, що висновок суду про вчинення вбивства І. з хуліганських мотивів нічим не підтверджений, а тому дії К. треба кваліфікувати за ст. 94 КК[xxv].

Як пояснив Пленум Верховного Суду України, за п. "б" ст. 93 КК України слід кваліфікувати умисне вбивство з хуліганських мотивів, якщо його вчинено на грунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.

Не можна розглядати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство в сварці чи бійці, яку почав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на грунті особистих відносин, хоч при цьому і було порушено громадський порядок. Якщо, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), скоєне потрібно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 та статтею КК, яка передбачає відповідальність за вбивство[xxvi].

3. Умисне вбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. "в" ст. 93 КК) — це вбивство, коли намір винного був зумовлений службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство громадянина, який став на заваді порушенню громадського порядку, чи свідка за те, що він дав правдиві свідчення, і т. ін. Приводом для вбивства в таких випадках є службова чи громадська діяльність потерпілого. Власне кажучи, таке вбивство вчинюється з мотиву помсти за суспільно корисну діяльність. Воно може бути вчинене і щодо потерпілого, який перешкоджав здійснити антисуспільні наміри винного (вбивство охоронця, слідчого чи прокурора і т. ін.).

За п. "в" ст. 93 КК кваліфікується умисне вбивство, вчинене з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним свого службового або громадського обов'язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність. При цьому відповідальність за цією нормою настає незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до його вбивства.

Під виконанням службового обов'язку слід розуміти діяльність особи, що входить у коло її повноважень, а громадського обов'язку — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього тощо)[xxvii].

У разі умисного вбивства громадянина, який вживав заходи щодо припинення хуліганства, дії винного охоплюються п. "в" ст. 93 КК і додаткової кваліфікації за п. "б" цієї статті не потребують. Хуліганство і наступне вбивство особи, яка припиняла ці дії, кваліфікуються за відповідною частиною ст. 206 і п. "в" ст. 93 КК.

Коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв'язку з виконанням ним службового або громадського обов'язку, помилково позбавив життя іншу людину, яка такого обов'язку не виконувала, його дії кваліфікуються за ст. 17 і п. "в" ст. 93 КК як замах на злочин, який він намагався вчинити, та за ст. 94 КК (якщо немає обтяжуючих обставин) .

За п. "в" ст. 93 КК вбивство кваліфікується лише в тих випадках, коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин діяли неправомірно, то вбивство їх за таку діяльність не підпадає під ознаки п. "в" ст. 93 КК. Таке вбивство кваліфікують за ст. 94 КК.

Оскільки п. "в" ст. 93 КК передбачає відповідальність за вбивство у зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку, то для кваліфікації злочину за цією нормою немає значення де і коли потерпілий виконував ці обов'язки, як і те, чи продовжує він їх виконувати, чи вже перестав; немає значення і те, чиї інтереси порушувались службовою чи громадською діяльністю потерпілого — самого винного, його рідних чи друзів.

Окремими видами вбивства за службову чи громадську діяльність потерпілого є посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК), вбивство або посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК) чи на життя представника іноземної держави (ст. 59 КК). Ці норми виділені законом в окремі склади злочинів лише за ознаками потерпілого. Оскільки це спеціальні норми, то вони мають перевагу перед загальною нормою п. "в" ст. 93 КК, тому при конкуренції цих норм застосовуються спеціальні норми.

4. Умисне вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93 КК) характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний мав намір і мету вбити двох чи більше осіб.

Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в різний час. Ця обставина вирішального значення не має. Головне, що поєднує вбивство двох чи більше осіб у п. "г" ст. 93 КК — це єдність умислу щодо таких дій. За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство за п. "з" ст. 93 КК.

За п. "г" ст. 93 КК кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство іншої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом.

Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство одного з них і замах на життя іншого (другого) не може вважатися закінченим злочином — вбивством двох чи більше осіб, бо злочинний намір вбити двох чи більше осіб не був здійснений через причини, які не залежали від волі винного. Такі дії кваліфікуються за ст. 94 чи ст. 93 і ст. 17 та п. "г" ст. 93 КК.

Так, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду кваліфікувала за статтями 94 і 17 та п. "г" ст. 93 КК дії Ж., який з наміром вбити Т. і Ш. (коли потерпілі спали) наніс їм удари ножем у груди і вбив Т., а ПІ. заподіяв тілесні ушкодження[xxviii].

При цьому послідовність дій винного при одночасному вбивстві однієї і замахові на життя іншої особи на кваліфікацію злочину не впливає.

Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом, то перерва в часі між вбивством одного і вбивством другого (інших) потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину не впливає.

Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК. Додатково кваліфікувати ці дії ще й за п. "е" ст. 93 КК немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих.

Вбивство двох або більше осіб відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. "е" ст. 93 КК), суб'єктивною стороною: за п. "г" ст. 93 КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. "е" ст. 93 КК тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть одному, а відносно інших потерпілих винний діяв необережно — вчинив необережне вбивство (ст. 98 КК) чи поставив потерпілих, крім жертви, в небезпечне для життя людини становище (ст. 111 КК).

Вбивство двох осіб не може кваліфікуватися за п. "г" ст. 93 КК, якщо одно з них було необережним (ст. 98 КК), або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК), чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК).

5. Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності (п. "д" ст. 93 КК).

Для кваліфікації вбивства за п. "д" ст. 93 КК не мають значення:

в) взаємовідносини винного і потерпілої (чоловік і жінка, знайомі, друзі, закохані чи зовсім незнайомі);

б) звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;

в) строк вагітності;

г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).

Відповідальність за п. "д" ст. 93 КК настає в разі умисного вбивства жінки, яка завідомо для винного дійсно перебувала у стані вагітності.

Вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 17 і п. "д" ст. 93 та ст. 94 чи ст. 93 КК (за наявності інших обтяжуючих обставин)[xxix].

Якщо немає доказів того, що винний безсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не можуть бути кваліфіковані за п. "д" ст. 93 КК. У таких випадках застосовують ст. 94 КК.

6. Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох людей (п. "е" ст. 93 КК).

В п. "е" ст. 93 КК йдеться не про всіляку жорстокість, бо вбивство — це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були заподіяні особливі муки (безпосередньо перед вбивством чи під час його), особливі страждання або коли винний застосовував тортури, мордування, отруту, що спричинює нестерпний біль, чи завдав потерпілому безліч поранень.

Особлива жорстокість може виявлятися в нещадності до жертви, глумі над мерцем, заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи рідним потерпілого. За п. "е" ст. 93 КК були кваліфіковані, наприклад, дії осіб, які вчинили вбивство і під час цього, протягом тривалого (більше як годину) били потерпілого ногами і руками в живіт, в груди, в голову, внаслідок чого потерпілий відчував особливі страждання[xxx].

У судовій практиці визнається, що ознака особливої жорстокості вбивства є у випадках, коли напередодні чи в процесі вбивства до потерпілого застосовувались тортури, мордування або винний глумився над жертвою і при цьому мав намір заподіяти потерпілому особливі муки та страждання. За п. "е" ст. 93 КК були кваліфіковані дії М., який під час сварки облив свою коханку бензином, підпалив і замкнув її в хаті. У потерпілої було обпечено 95% тіла, від чого вона померла у лікарні[xxxi].

Кваліфікуючи умисне вбивство за п. "е" ст. 93 КК, необхідно мати на увазі, що закон пов'язує особливу жорстокість із способом позбавлення людини життя та іншими обставинами, які свідчать про виявлення винним особливої жорстокості.

Як вказав Пленум Верховного Суду України, умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливих страждань шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використапнням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестрепного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводилося глумлінням над трупом, а так само у присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Знищення або розтин трупа з метою приховати вбивство не можуть вважатися вбивством з особливою жорстокістю.

Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потепрпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони, хоч би його було вчинено з ознаками особливої жорстокості шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень або у присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно за ст. 95 чи ст. 97 КК[xxxii].

Не може вважатися особливою жорстокістю знищення мерця (трупа), а також сама по собі велика кількість (безліч) заподіяних потерпілому поранень.

Вбивство способом, небезпечним для багатьох осіб (п. "е" ст. 93 КК), має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство певної особи і при цьому розумів, що він застосовує такий спосіб, який небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть бути постріл у натовп або застосування для вбивства вогню (пожежі), води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.

За п. "е" ст. 93 КК вбивство кваліфікується в тих випадках, коли небезпека для інших, крім жертви, осіб була реальною, тобто дії винного могли заподіяти шкоду їхньому здоров'ю чи життю. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох осіб, були заподіяні тілесні ушкодження або смерть іншим особам, то воно кваліфікується, крім п. "е" ст. 93 КК, також і за п. "г" цієї статті чи за статтями, які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження[xxxiii].

7. Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а також поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 КК).

У п. "ж" ст. 93 КК поєднано три самостійні мотиви, які закон визначає як кваліфікуючі обставини вбивства. В деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно. Наприклад, вбивство потерпілої після її зґвалтування.

Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на злочин. При цьому для кваліфікації вбивства за п. "ж" ст. 93 КК не має значення, який злочин був попереднім і хто став потерпілим — чи той же потерпілий або свідок попереднього злочину, чи інші особи, які, на думку винного, могли його викрити.

За п. "ж" ст. 93 КК вбивство кваліфікується незалежно від того, чи вдалося винному досягти мети — приховати попередній злочин, а також незалежно і від того, чи можна було таким чином злочин приховати.

Вбивство з метою приховати інший злочин утворює з цим попереднім злочином сукупність, і вони кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 КК і статтею КК, яка передбачає відповідальність за приховуваний злочин. Наприклад, умисне вбивство з метою приховати вчинений перед цим розбій кваліфікують за п. "д" ст. 93 та за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК[xxxiv].

Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину — це один із засобів усунути ту особу, яка, на думку винного, дійсно може перешкодити здійсненню його наміру. Наприклад, вбивство охоронця майна.

Кваліфікація не змінюється залежно від того, чи вдалося винному вчинити той злочин, вчинення якого він хотів полегшити вбивством. Вчинення зазначеного злочину чи замах на нього утворюють сукупність із вбивством.

Вбивство, поєднане із зґвалтуванням, містить у собі два різні самостійні злочини — вбивство і зґвалтування. Поєднує їх лише те, що один з них (зґвалтування) є кваліфікованою ознакою другого (вбивство).

Вбивство, поєднане із зґвалтуванням, вчиняється як під час зґвалтування чи замаху на нього, так і після зґвалтування. У всіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 та за ч. 4 ст. 117 КК. Необережно заподіяна смерть при зґвалтуванні також кваліфікується за сукупністю злочинів за ст. 98 та ч. 4 ст. 117 КК.

Якщо зґвалтування було вчинене групою осіб, то за вбивство, поєднане з ним, відповідають всі співучасники незалежно від того, чи всі вони мали статевий зв'язок з потерпілою.

За п. "ж" ст. 93 КК мають кваліфікуватися також випадки вбивства потерпілої (потерпілого), поєднаного із задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 118 КК) чи мужолозтвом (с. 122 КК), які були вчинені із застосуванням фізичного насильства.

8. Умисне вбивство, вчинене особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 95—97 КК (п. "з" ст. 93 КК).

За п. "з" ст. 93 КК кваліфікується вбивство, що має ознаки ст. 93 КК чи ст. 94 КК, яке було вчинене особливо небезпечим рецидивістом (ст. 26 КК), тобто особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана судом особливо небезпечним рецидивістом. Просте вбивство (ст. 94 КК), вчинене особливо небезпечним рецидивістом, кваліфікується за п. "з" ст. 93 КК, а маючи кваліфікуючі ознаки, також за відповідними іншими пунктами ст. 93 КК (пункти "д", "е", "ж" і т. ін.). Не можуть кваліфікуватися за п. "з" ст. 93 КК випадки вчинення вбивства особливо небезпечним рецидивістом за пом'якшуючих обставин — при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК).

Пункт "з" ст. 93 КК передбачає також відповідальність за повторне вбивство, тобто за вбивство, вчинене два чи більше разів.

Повторним визнається вбивство, вчинене:

а) за відсутності єдиного умислу на вбивство двох чи більше осіб;

б) у різний час незалежно від тривалості перерви між ними.

Повторності не утворює:

а) вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК);

б) вбивство, за яким уже закінчились строки давності (ст. 48 КК) чи судимість знята або погашена (ст. 55 КК);

в) вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93 КК);

г) необережне вбивство (ст. 98 КК);

д) друга спроба замаху на вбивство тієї самої особи, якщо ці дії охоплював один умисел.

Для кваліфікації злочину за п. "з" ст. 93 КК не має значення:

а) чи був винний притягнутий до кримінальної відповідальності за перше вбивство;

б) чи відбував він покарання за перше вбивство чи ні, відбув таке покарання повністю чи частково.

Вбивство вважається повторним і тоді, коли вбивству чи замахові на нього передував замах на вбивство або готування до вбивства, а також заподіяння смерті при бандитизмі (ст. 69 КК), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), представника іноземної держави (ст. 59 КК), судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК).

Для кваліфікації вбивства як повторного за п. "з" ст. 93 КК не має значення, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві — був він виконавцем злочину чи іншим співучасником (організатором, підмовником чи пособ-ником). Повторність надає як співвиконавство, так і інша форма співучасті. Посягання особою, яка раніше вчинила навмисне вбивство, кваліфікується лише за ст. 190' КК. Оскільки ця норма не передбачає вчинення такого злочину за обтяжуючих обставин, додаткова кваліфікація цих дій ще й за п. "з" ст. 93 КК не потрібна.

Законом України від 2 жовтня 1996 р. до ст. 93 КК були включені два нові різновиди вбивства за обтяжуючих обставин: 1) умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. "и" ст. 93 КК) та 2) умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою (п. "і" ст. 93 КК).

Пункт "и" передбачає відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення. Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар'єризм тощо) і від того, хто був виконавцем і замовником вбивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за платню, кваліфікується за сукупністю пунктів "а" та "и" ст. 93 КК.

Пункт "і" ст. 93 КК охоплює дві обставини, що обтяжують відповідальність за вбивство: а) вчинення діяння за попереднім зговором групою осіб і б) вчинення вбивства організованою групою (ст. 19 КК).

За вбивство, вчинене групою осіб або організованою групою, відповідальності підлягають всі учасники групи незалежно від того, хто безпосередньо заподіяв смерть потерпілому.

Не може кваліфікуватися вбивство однієї особи за сукупністю пунктів "а", "б", "в" та "ж" ст. 93 КК у будь-якому їх поєднанні, оскільки неможливо вчинити вбивство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів, у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.

Відповідно до ст. 277 Кримінально-процесуального кодексу суд не може змінювати кваліфікацію дій винного в умисному вбивстві з одного пункту на інший пункт ст. 93 КК, якщо це тягне за собою зміну формулювання обвинувачення, що погіршує становище підсудного і порушує його право на захист.

Але міра покарання за ст. 93 КК призначається за сукупністю пунктів, а не окремо по кожному з них. Безпідставно, наприклад, було призначено покарання І. та К. за п. "а" ст. 93 КК — 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна та за п. "г" ст. 93 КК — 15 років позбавлення волі. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що суд безпідставно призначив засудженим І. та К. покарання окремо за кожним з названих пунктів ст. 93 КК. Санкція цієї статті є загальною як до будь-якого з пунктів, так і до будь-якої їх сукупності. Окремо по кожному пункту вона не визначена, а тому міра покарання по кожному з них, у разі наявності їх сукупності, призначатися не може[xxxv].

Стаття 93 КК містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за яких вбивство визнається кваліфікованим. Вбивство за інших обтяжуючих злочин обставин (наприклад, використання безпорадного стану потерпілого, своїх рідних — батька чи матір), які в ст. 93 КК не згадані, кваліфікується за ст. 94 КК.

Згідно з принципом повноти осудності при кваліфікації вбивства, яке містить кілька обтяжуючих обставин, злочин кваліфікується за всіма пунктами ст. 93 КК, що передбачають ці обставини. Так, вироком судової колегії обласного суду П., раніше судимого за ст. 17 та 94 КК, засуджено за пунктами "д", "е" та "з" ст. 93 КК до 15 років позбавлення волі за те, що він на грунті особистих неприязних стосунків з особливою жорстокістю вбив О., знаючи що вона вагітна[xxxvi].

Істотні особливості має кваліфікація вбивства, заподіяного у стані фізіологічного афекту чи в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи потерпілим (ст. 95 КК). В медичній літературі та фахівцями в галузі психології зазначається, що вираз "сильне душевне хвилювання" невдалий для визначення того психічного стану людини, який у психології називають фізіологічним афектом і який є обставиною, що пом'якшує кримінальну відповідальність.

За ст. 95 КК вбивство кваліфікується лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані фізіологічного афекту.

Афектом у психіатрії називають дуже сильні і різкі емоції та переживання — жах, лють, відчай і т. ін.

У стані фізіологічного афекту самооцінка і самоконтроль поведінки значно утруднюються, зменшуються, але зовсім не виключаються, як під час патологічого афекту. У стані патологічного афекту людина не здатна розуміти своїх дій, а значить ні контролювати їх, ні керувати ними. В такому стані людина визнається неосудною (ст. 12 КК).

Вбивство вважається вчиненим у стані фізіологічного афекту за наявності таких умов:

1) Якщо сильне душевне хвилювання (афект) виникло раптово, як відповідь на протизаконні дії потерпілого і викликало намір вбити його. Фізіологічний афект — це дуже сильний емоційний спалах, але наскільки він сильний, настільки і не тривалий. Тривалим він бути не може, такого психологічного навантаження людина довго не витримає.

Вбивство у стані фізіологічного афекту визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин лише тоді, коли умисел на вбивство виник і був здійснений у стані фізіологічного афекту, коли винний перебував у цьому стані.

2) Якщо фізіологічний афект виник:

а) внаслідок насильства потерпілого над винним чи його рідними і близькими (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, погроза застосувати насильство, знищити майно і т. ін.); якщо насильство було протизаконним, дійсним і значним, тобто здатним спричинити фізіологічний афект, але не створювало стан необхідної оборони чи крайньої необхідності;

б) внаслідок тяжкої образи потерпілим винного — брутального і цинічного приниження гідності особи;

в) внаслідок інших протизаконних або глибоко аморальних дій потерпілого, якщо ці дії потягли чи могли потягти за собою тяжкі наслідки для винного чи його близьких (знищення майна, приниження гідності тощо). Судова практика визнає, що фізіологічний афект можуть спричинити подружня зрада, зрада закоханих, а також багаторазові протизаконні дії, остання з яких і стала причиною афекту.

Таким чином, вбивство у стані фізіологічного афекту є відповідь на протиправні чи аморальні дії потерпілого, і тому воно визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин. Наприклад, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула справу Н., яка вбила свого чоловіка. Потерпілий систематично пиячив, бив свою дружину, приводив додому чужих жінок. У день вбивства він прийшов додому у нетверезому стані, почав вимагати, щоб жінка задовольнила його статеву пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась, ударив її ногою в живіт. Н. схопила ніж і вдарила ним чоловіка в груди, від чого він помер. Верховний Суд УРСР ухвалив, що дії Н. треба кваліфікувати за ст. 95 КК, оскільки вони були вчинені у стані сильного душевного хвилювання, спричиненого тяжкою образою і протизаконним насильством з боку потерпілого[xxxvii].

Вбивство не можна кваліфікувати за ст. 95 КК, якщо стан фізіологічного афекту був викликаний законними діями потерпілого, зокрема взяттям під варту (ст. 155 КПК), конфіскацією майна, затриманням злочинця (ст. 15 КК).

Для кваліфікації злочину за ст. 95 КК важливо визначити два часові інтервали:

а) між протиправними діями потерпілого і виникненням у винного фізіологічного афекту — тривалість цього інтервалу значення не має — він може бути як занадто коротким, так і занадто довгим. Ця обставина на кваліфікацію вбивства за ст. 95 КК не впливає;

б) між виникненням афекту і вбивством. Оскільки злочин можна кваліфікувати за ст. 95 КК лише у тому випадку, коли винний перебував у стані афекту, то для застосування цієї норми дуже важливо визначити тривалість такого стану. Вивчення судової практики свідчить, що стан фізіологічного афекту триває не більше як 3—4 хвилини. У різних людей ця тривалість буває різною. Більш темпераментні особи скоріше "спалахують", але довше "остигають", тому у них стан фізіологічного афекту може тривати 5—7 хвилин. Саме цей час і визначений у ст. 95 КК словосполученням "раптово виникло", тобто тривало не довго. Коли між виникненням афекту і вбивством минуло більше часу (близько 20—ЗО хвилин), то кваліфікувати вбивство за ст. 95 КК немає підстав, бо в таких випадках стан фізіологічного афекту вже минув, закінчився, і винний, вбиваючи, уже не перебуває у такому стані. Якщо винний, перебуваючи у стані фізіологічного афекту, вбив одного потерпілого і намагався вбити ще одну особу, то його дії кваліфікують за сукупністю злочинів за ст. 95 КК, ст. 17 та ст. 95 КК, оскільки ця норма не передбачає посилення відповідальності за повторний злочин.

Стаття 95 КК передбачає відповідальність лише за умисне вбивство у стані фізіологічного афекту. Випадки заподіяння умисних тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у стані фізіологічного афекту кваліфікуються за ст. 103 КК. Умисне вбивство у стані фізіологічного афекту одної особи і спричинення при цьому умисних тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень іншій особі кваліфікується за сукупністю злочинів за статтями 95 і 103 КК[xxxviii].

Вбивство у стані фізіологічного афекту за обтяжуючих обставин, перелічених у ст. 93 КК, кваліфікується тільки за ст. 95 КК, тому що обставини, які пом'якшують відповідальність, мають перевагу перед обставинами, які обтяжують відповідальність.

На цих же підставах вбивство у стані фізіологічного афекту і в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж кваліфікується лише за ст. 97 КК без застосування ст. 95 КК, оскільки ст. 97 КК містить більш пом'якшуючі відповідальність обставини[xxxix].

 

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 96 КК).

Даний вид вбивства, виділений законодавцем в особливий, окремий склад злочину, має лише йому притаманні специфічні властивості:

1) таке вбивство вчиняє матір, позбавляючи життя свою. дитину;

2) вбивство вчиняє матір під час пологів або відразу ж після них;

3) вбивство спрямоване на життя новонародженої дитини, яка ще тільки народжується чи щойно народилася.

Усі ці ознаки вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини враховані законодавцем, і тому воно вважається вчиненим за обставин дуже пом'якшуючих відповідальність.

Перелічені ознаки цього злочину мають вирішальне значення для його кваліфікації.

За ст. 96 КК кваліфікується вбивство дитини тільки матір'ю. Якщо подібне вбивство вчиняє батько чи хтось інший з родичів, то вони підлягають відповідальності на загальних підставах за ст. 94 чи ст. 93 КК. Інші особи, крім матері, можуть бути співучасниками вбивства, вчиненого матір'ю. У таких випадках їх дії кваліфікують за статтями 19 і 96 КК.

Убивство може кваліфікуватися за ст. 96 КК лише тоді, коли дитину вбила мати, яка цю дитину народила. Вбивство чужої дитини незалежно від будь-яких обставин не може кваліфікуватися за ст. 96 КК.

За ст. 96 КК кваліфікується вбивство, вчинене матір'ю під час пологів або відразу ж після них. Якщо після пологів минув деякий час, то заподіяне вбивство, хоч би і матір'ю своєї новонародженої дитини, не може кваліфікуватися за ст. 96 КК.

Не може кваліфікуватися за ст. 96 КК посягання на життя плода ще до пологів. Такі дії кваліфікуються як незаконне проведення аборту (ст. 109 КК) або примушування жінки до вчинення аборту (ст. 110 КК).

 

Кваліфікація вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) зумовлює труднощі у зв'язку з тим, що в законі не зовсім чітко визначені межі необхідної оборони і ознаки перевищення їх.

За ст. 97 КК може кваліфікуватися вбивство лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані необхідної оборони, але винний явно, безсумнівно перевищив її межі.

Злочинність вбивства у стані необхідної оборони полягає в тому, що заподіяння такої шкоди нападаючому не було необхідним. Винний міг у цьому разі захистити свої інтереси (чи іншої особи), не заподіюючи смерть. Але оскільки це було вчинено для захисту законних інтересів від нападу потерпілого, то вбивство у стані необхідної оборони з перевищенням її меж визнається законом вчиненим за обставин, пом'якшуючих відповідальність.

За законом, перевищення меж необхідної оборони — це явна, очевидна невідповідність захисту характерові і небезпеці нападу, коли при цьому нападаючому без необхідності навмисно заподіюється шкода — смерть.

Якщо нападаючому шкоду заподіяно з необережності (навіть смерть), то це не є перевищенням меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони може статися лише під час оборони, коли винний перебував у стані необхідної оборони і діяв з мотиву захисту. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. (п. 4) зазначається, що лише за наявності стану необхідної оборони треба робити висновок, перевищила особа межі необхідної оборони чи ні. Якщо ж цього стану ще не було, тобто напад ще не почався, і не було ніяких підстав вважати, що він негайно неминуче почнеться, або напад уже закінчився і не було з чого зробити висновок, що він продовжуватиметься, то заподіяна в таких випадках шкода не може кваліфікуватися за ст, 97 чи ст. 104 КК. Відповідальність у таких випадках настає на загальних підставах як за звичайний злочин проти особи (ст. 94 чи ст. 101 КК).

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, треба врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я тощо) та інші обставини[xl].

За ст. 97 КК кваліфікується також вбивство злочинця під час його затримання з метою доставлення до відповідних органів влади, якщо при цьому були перевищені межі необхідності і злочинцеві була заподіяна явно зайва шкода.

Якщо вбивство було вчинене у стані необхідної оборони з перевищенням її меж і той, хто захищався одночасно перебував у стані фізіологічного афекту, то його дії кваліфікуються за ст. 97 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 95 КК[xli].

Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя, кваліфікується за ст. 104 КК.

Замах на вбивство не може кваліфікуватися за ст. 97 КК, бо при цьому не може бути перевищення меж необхідної оборони.

Значні особливості має кваліфікація заподіяної шкоди у стані так званої уявної оборони, тобто тоді, коли в дійсності нападу не було, а винному лише здалося, що на нього нападають.

Вбивство у стані уявної оборони залежно від конкретних обставин кваліфікується:

а) за ст. 97 КК, якщо вся обстановка події давала підстави вважати, що це був справжній напад, але винний перевищив межі тієї шкоди, яка була б необхідною при відповідному реальному посяганні;

б) за ст. 94 чи ст. 93 КК, якщо обстановка не давала підстав для сумлінної помилки про напад і винний міг розібратися в обставинах подій, але не звернув на це достатньої уваги, був неуважний, байдужий;

в) позбавлення життя виключає кримінальну відповідальність, якщо обстановка події давала достатні підстави вважати, що відбувається реальне посягання, і винний не міг усвідомлювати своєї помилки[xlii].

Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується також за ст. 97 КК і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі ознаки, передбачені пунктами "г", "д", "е" та "з" ст. 93 КК[xliii].

Всі кримінально-правові норми (статті КК), які передбачають відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати за відповідною системою і визначити правило застосування їх (кваліфікації). Система названих статей КК України має такий вигляд — статті 94, 93, 95 та 97.

Кваліфікація передбачених ними злочинів (при їх конкуренції) підпорядковується правилу: при наявності у вчиненому злочинові ознак двох чи більше норм (статей) застосовується остання з конкуруючих норм (статей). Наприклад, якщо в діях винного є ознаки статей 94 і 93, застосовується ст. 93, якщо дії мають ознаки статей 94, 93 та 95, застосовується ст. 95 і т. ін. Але треба мати на увазі, що це правило поширюється тільки на випадки конкуренції норм (статей) при їх ідеальній сукупності. Воно непридатне для випадків реальної сукупності, коли ці злочини були вчинені в різний час, у різних місцях, щодо різних потерпілих.

Норми (статті), в яких передбачається відповідальність за вбивство, можна розташувати і в більшу низку, зокрема таку — статті 94, 93, 190', 69, 58, 59, 95 та 97 КК. Але ця низка вже не має такої логічності, хоч вона і підпорядковується вищезазначеному правилу кваліфікації цих злочинів.

У багатьох випадках вбивство утворює сукупність злочинів, зокрема з бандитизмом (ст. 69 КК), тероризуванням засуджених (ст. 69' КК), розбоєм (статті 86 і 142 КК), зґвалтуванням (ст. 117 КК), перевищенням влади чи службових повноважень (ст. 166 КК), а також з хуліганством (ст. 206 КК). Оскільки ці склади злочинів не охоплюють заподіяння смерті потерпілому, а статті про вбивство не охоплюють цих злочинів, то їх завжди кваліфікують за сукупністю відповідних норм (статей).

 

Вбивство з необережності (ст. 98 КК).

Склад злочину, передбачений ст. 98 КК, від усіх інших видів вбивства відрізняється лише ознаками суб'єктивної сторони.

При цьому важливі обидві форми необережності — злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість має місце тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, відвернути, вважаючи, що в даному випадку вона не настане. Винний розраховує на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негодящий, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає у тому, що вона не була більш уважною, що покладалася на ненадійне. Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил — використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.

У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоч би й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість (на "авось"), а не на щось реальне, то таке вбивство визнається умисним.

Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи безділяьності. Наприклад П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п'яного С. Від цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку від чого і помер[xliv].

Від необережного вбивства треба відрізняти невинне заподіяння смерті (саsus), коли особа не могла передбачити настання таких наслідків своїх дій чи бездіяльності.

 

Умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (за відсутності умислу на заподіяння смерті), кваліфікується за ст. 101 КК. В усіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до смерті потерпілого, вони кваліфікуються за ст. 98 КК.

Так, зокрема, були кваліфіковані дії Русова, який під час сварки двічі вдарив Сіренка по обличчю. Від цих ударів Сіренко впав і помер. Смерть настала внаслідок крововиливу в мозок. Миколаївський обласний суд кваліфікував дії Русова за ст. 94 КК. Касаційна інстанція перекваліфікувала дії Русоав за ч. З ст. 101 КК. Пленум Верховного Суду СРСР у постанові в цій справі визначив, що для звинувачення Русова за ч. З ст. 101 КК треба було довести, що він мав намір заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Доказів цього немає. В діях Русова не було нічого такого, щоб свідчило про наявність у нього наміру заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Він хоч і не передбачав, але повинен був і міг передбачити і такі наслідки, які фактично настали, тобто заподіяв смерть необережно[xlv].

Необережне вбивство має такі суб'єктивні властивості, що для визнання особи винною досить довести, що вона могла передбачити такі наслідки своїх дій, бо згідно зі ст. 10 КК кожна особа, яка до вчинення злочину вже досягла 14 років, повинна була (зобов'язана) такі наслідки передбачити.

Наслідком багатьох злочинів, крім передбаченого ст. 98 КК, може стати смерть потерпілого. Такі злочини передбачені ч. З ст. 89, ст. 90, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 135, ч. 2 ст. 145, частинами 2 і 3 ст. 215 КК та ін. Всі ці злочини кваліфікуються за відповідними статтями. Застосовувати ст. 98 КК у таких випадках немає потреби.

За ст. 98 КК кваліфікуються дії, якими необережно була заподіяна смерть потерпілому, при використанні винним різних машин, механізмів при виконанні ним певних робіт (ремонтних, будівельних і т. ін.)[xlvi].

Усі види вбивства, передбачені статтями 93—98 КК, слід відрізняти від інших злочинів, пов'язаних з позбавленням життя людини чи посяганням на нього. При цьому необхідно враховувати що:

а) посягання на життя державного діяча, вчинене у зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, є злочинами проти держави і повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 КК і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 КК не потребують. Посягання на життя державного діяча чи представника іноземної держави охоплює як умисне вбивство, так і замах на умисне вбивство;

б) бандитизм, поєднаний з умисним вбивством, є посяганням на основи державного управління у сфері громадської безпеки та на життя людини. Оскільки диспозицією ст. 69 КК не передбачені такі наслідки, як позбавлення життя людини, дії винного у таких випадках кваліфікуються за сукупністю злочинів як бандитизм і умисне вбивство;

в) посяганням на життя, відповідальність за яке передбачено ст. 190' КК, вважається умисне вбивство або замах на вбивство судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку. Такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ст. 190' та п. "в" ст. 93 чи ч. 2 ст. 17 і п. "в" ст. 93 КК;

г) у разі умисного вбивства, при вчиненні злочинів, в яких кваліфікуючою ознакою є загибель людей (ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ч. 2 ст. 71 та ч. 4 ст. 1876 КК), а також настання людських жертв (ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145 та ч. 2 ст. 1895 КК), дії винного кваліфікуються за відповідним пунктом ст. 93 чи за ст. 94 КК та статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за один із зазначених злочинів. Заподіяння під час вчинення таких злочинів смерті з необережності додаткової кваліфікації за ст. 98 КК не потребує;

д) дії винного по угону транспортних засобів, поєднані з позбавленням життя потерпілого, кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, то такі дії кваліфікуються за п. "а" ст. 93 і ч. З ст. 142 КК. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу кваліфікується за п. "ж" ст. 93 і ч. З ст. 2153 КК[xlvii].

 

Доведення до самогубства (ст. 99 КК).

Певні дії утворюють такий склад злочину, і їх кваліфікують за ч. 1 ст. 99 КК за таких умов:

1) якщо потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності від винного (був на утриманні, в шлюбі, підлеглий за службою, притягнутий до кримінальної відповідальності і т. ін.);

2) якщо винний довів потерпілого до самогубства жорстоким поводженням з ним чи систематичними приниженнями його людської гідності.

Якщо хоч би однієї з цих умов немає, складу злочину за ч. 1 ст. 99 КК не виникає.

Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням, здатними довести до самогубства, припинення статевих зв'язків, розірвання шлюбу, поодинокі випадки побоїв та інші незначні дії (відмова одружитися тощо).

Відповідальність за ч. 1 ст. 99 КК за доведення потерпілого до самогубства або до спроби вчинити самогубство може нести лише особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній чи іншій залежності, і тільки у випадку, коли це сталося внаслідок жорстокого поводження винного з потерпілим або систематичного приниження його особистої гідності.

Жорстоким поводженням визнаються безжалісні, грубі діяння особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (мордування, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми знущання з честі і гідності людини).

Перевищення особою влади або службових повноважень, що призвело до самогубства потерпілого чи спроби вчинити самогубство, утворює сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 166 і ст. 99 КК[xlviii].

За ч. 1 ст. 99 КК кваліфікується злочин як у тих випадках, коли потерпілий позбавив себе життя, так і в тих випадках, коли він намагався це зробити, але з незалежних від нього обставин залишився живий. Обов'язковими ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 99 КК, є певні наслідки жорстокого поводження винного — самогубство чи замах на нього і причинний зв'язок між діями винної особи і цими наслідками.

Не може бути жорстоким поводження з потерпілим, якщо щодо нього вчинюються правомірні дії — притягнення до відповідальності, погроза викрити його злочинні дії, вимагання не порушувати громадський порядок, поводити себе гідно тощо. Доведення до самогубства — злочин, як правило, необережний. Але він може бути і умисним (непрямий умисел).

За ч. 2 ст. 99 КК доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство внаслідок систематичного цькування чи наклепу кваліфікується в тих випадках, коли потерпілий не був у матеріальній або іншій залежності від винного.

 

Погроза вчинити вбивство (ст. 100 КК) є психічне насильство над особою. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості нормально жити.

Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно (віч-на-віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.

Стаття 100 КК передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством. Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає (погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, поширити ганебні вигадки тощо). Обов'язковою ознакою складу злочину ст. 100 КК є реальність погрози, якою вона буває у всіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить у реальність погрози, то вона складу злочину не становить. Наприклад, Ш. наказав потерпілій, яку зґвалтував, щоб вона про це не розповідала матері, бо інакше він її вб'є. Обласний суд визнав засудження Ш. за ст. 100 КК безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний нічим не підтверджував свій намір здійснити погрозу[xlix].

Погроза визнається реальною, якщо винний:

1) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вважати, що ця погроза буде здійснена;

2) своєю поведінкою, взаємовідносинами з потерпілим переконував — погроза не марна, вона буде здійснена.

Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою погроза визнається з моменту доведення її до потерпілого.

Погроза вбивством за деякими ознаками нагадує замах на вбивство. Різниця між цими злочинами полягає в наступному:

1) при погрозі вбивством винний не має на меті негайно заподіяти смерть. Він прагне налякати потерпілого, позбавити спокою, змусити його весь час нервуватися, страждати від страху за своє життя;

2) при замаху на вбивство винний має на меті зараз же, негайно заподіяти смерть потерпілому і робить усе залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.

Так, міський народний суд помилково кваліфікував за ст. 17 і ст. 94 КК дії Д., який, перебуваючи у стані сп'яніння, почав бити свою дружину. Погрожуючи скинути її з балкона другого поверху, він вимагав, щоб вона стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла, не витримавши напруження, стрибнула з балкона і дістала тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. Були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. Як показала потерпіла, чоловік постійно знущався з неї, не раз погрожував вбивством, і в неї були всі підстави вважати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з життям, вона стрибнула з балкона та свій умисел на самогубство до кінця не довела з незалежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести відповідальність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогубства, тобто за ст. 100 КК і ч. 1 ст. 99 КК[l].

При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває складовою частиною такого злочину, зокрема у статтях 862, 144, 180 та 190 КК. Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то тут застосовуються лише норми цих спеціальних статтей. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 100 КК не потрібно.