Третє навчальне заняття. ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ PDF Печать
Уголовное право - І.Г.Богатирьов Кримінально-виконавче право України

 

Загальна характеристика виконання покарань у виді довічного позбавлення волі

Введення в Україні в 1998 р. мораторію на смертну кару та її подальше скасування цілком відповідає демократичним цінностям, які проголошені у Конституції України, та зобов'язанням, що були взяті нашою державою при вступі до Ради Європи.

Відразу ж після відміни смертної кари ДДУПВП був поставлений перед необхідністю організації тримання нової, специфічної категорії — засуджених до довічного позбавлення волі.

Покарання у виді довічного позбавлення волі введене Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. остаточне нормативне закріплення цей вид покарання отримав у Кримінальному кодексі України 2001 р.

Згаданим вище Законом України передбачалося, що для засуджених до довічного позбавлення волі встановлюються умови тримання, які відповідають суворому режиму тюремного ув'язнення. Чинні на той час норми Виправно-трудового кодексу України передбачали для такого режиму достатньо жорсткі обмеження, зокрема відсутність права на побачення і отримання посилок (передач), обмеження в листуванні та тривалості щоденної прогулянки на свіжому повітрі (лише ЗО хвилин).

Такий режим певним чином був прийнятний як міра дисциплінарного впливу, що встановлюється на нетривалий час, проте подібні жорсткі обмеження не відповідали гуманному характеру рішення про відміну смертної кари.

З огляду на це ДДУПВП було ініційовано внесення до Виправно-трудового кодексу України змін, спрямованих на пом'якшення умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Такі зміни були прийняті Законом України від 11 січня 2001 р. "Про внесення змін і доповнень до Виправно-трудового кодексу України".

На підставі норм цього Закону було розроблене Положення про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи, яким визначено основні права і обов'язки засуджених до довічного позбавлення волі з обмеженнями, передбаченими для цієї категорії засуджених. Це Положення було закріплене наказом ДДУПВП від 14 квітня 2001 р. № 65.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 986, а також з метою приведення умов тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, у відповідність до вимог КВК України, впродовж 2001-2004 рр. введено в дію близько 1000 місць для тримання цих засуджених. У 2005 р. у секторах максимального рівня безпеки для тримання засуджених до довічного позбавлення волі додатково створено понад 200 місць.

ДДУПВП організовано переведення засуджених до довічного позбавлення волі зі слідчих ізоляторів до установ, в яких створені сектори максимального рівня безпеки для тримання вказаної категорії засуджених.

Характер і особливості виконання покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні визначаються передбаченим законом режимом утримання і відповідним правовим статусом засудженого. Засуджуючи злочинця на життя в умовах ізоляції від суспільства не на один десяток років, держава повинна гарантувати, щоб покарання було не катуванням і засуджений не втратив людське обличчя.

Кримінально-виконавчий кодекс України передбачає порядок виконання покарання на принципах диференціації і індивідуального підходу до перевиховання засуджених. Для цього перебудовується класифікація засуджених за ступенем безпеки за системою, прийнятою в Європі: мінімального, середнього та максимального рівня безпеки.

Згідно з ч. 1 ст. 150 діючого КВК, засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у кримінально-виконавчих колоніях максимального рівня безпеки. Термін тримання засуджених до довічного позбавлення волі у вказаних колоніях законом не обмежується. Це дозволяє дійти висновку, що єдиним місцем відбування покарання для вказаних осіб є тільки колонії максимального рівня безпеки і що чинним законодавством не передбачає можливості переведення засуджених навіть у колонії середнього рівня безпеки як заохочення з метою здійснення виховного впливу.

Необхідно погодитись з Л. О. Мостепанюк, що відбування довічного позбавлення волі має складатися з декількох стадій. На першій стадія засуджена до довічного позбавлення волі особа направлятися до кримінально-виконавчої установи максимального рівня безпеки. В установах даного типу розпочинається перший етап відбування довічного позбавлення волі, який полягає в оцінці ступеня суспільної небезпечності засуджених, вивченні їхнього стану здоров'я освітніх та професійних потреби, трудовим навичок, здійсненні початкової оцінки особи та розробка плану відбування першої стадії довічного позбавлення волі.

Персонал кримінально-виконавчої установи максимального рівня безпеки повинен допомагати засудженим у пристосуванні до відбування покарання на його першій стадії. Вважаємо, що ця стадія є початком складання на засудженого до довічного позбавлення волі кримінально-виконавчої характеристики.

Друга стадія наступає через рік відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Персонал кримінально-виконавчої установи максимального рівня безпеки повинен зробити контрольний зріз стосовно кожного засудженого: як він влаштувався у відділенні, які у нього є скарги, побажання, прояви інтересів, чи розуміє шкідливість вчиненого злочину та зміст довічного позбавлення волі і як ставиться до його відбування, стосунки з адміністрацією та іншими засудженими.

Подальший моніторинг поведінки засудженого до довічного позбавлення волі має відбуватися щороку, а наприкінці п'ятирічного періоду — проводитися детальне, поглиблене оцінювання ступеня небезпеки кожного засудженого, на основі чого підводиться підсумок, в якому відзначаються прогресивні зміни у стані та поведінці особи, фактори ризику та можливі подальші перспективи. Вся отримана інформація переноситься у кримінально-виконавчу характеристику.

Третя стадія передбачає відбуття засудженим не менше 15 років позбавлення волі в приміщеннях камерного типу. Засуджені, які виконували розроблений для них індивідуальний план відбування довічного позбавлення волі та мали позитивні перспективи, можуть бути переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки.

Ті особи, які характеризуються негативно і продовжують становити небезпеку для суспільства, залишаються відбувати покарання у кримінально-виконавчій установі максимального рівня безпеки.

Четверта стадія визначає, що при сумлінній поведінці та ставленні до праці особи, засуджені до довічного позбавлення волі, після відбуття не менше 20 років позбавлення волі, мають право на поліпшення умов тримання і можуть бути переведені до установ середнього рівня безпеки, допоможе персоналу установи. Застосувати четверту стадію допоможе персоналу установи інформація з кримінально-виконавчої характеристики.

Засуджені, які визнані злісними порушниками встановленого порядку відбування покарання, можуть бути переведені з колонії середнього рівня безпеки до колонії максимального рівня безпеки. З метою заохочення слід передбачити повторне переведення у кримінально-виконавчі установи середнього рівня безпеки.

П'ята стадія може забезпечити після відбуття 25 років позбавлення волі особі, засудженій до довічного позбавлення волі, можливість для умовно-дострокового звільнення при виконанні нею певних умов. Якщо ці умови виконані, слід призначити обмеження волі терміном від 3 до 5 років і вже після цього допустити повне звільнення. Перевагою такої пропозиції є полегшення соціальної адаптації після звільнення.

Наведена схема відбування довічного позбавлення волі дозволить засудженим завдяки своїй поведінці певним чином регулювати місця відбування покарання: Такими можуть бути як: кримінально-виконавчі установи максимального чи середнього рівня безпеки, так і дільниці соціальної адаптації.

Але норми кримінально-виконавчого права України майже не торкаються питання реалізації конституційних права і обов'язків осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Обсяг прав і обов'язків засуджених не може повністю збігатися з обсягом прав і обов'язків усіх громадян, оскільки засуджений відбуває примусовий захід, і тому стосовно нього права та обов'язки громадянина обмежуються.

Так, засуджені до позбавлення волі в порядку кримінального покарання обмежуються в свободі користування громадянськими правами, але це не означає нерівнозначне позбавлення цих прав взагалі, адже в'язні продовжують користуватися багатьма з них, хоча і з деякими обмеженнями.

Таким чином, на даний момент умови та порядок відбування довічного позбавлення волі певним чином не відповідають міжнародним стандартам утримання таких засуджених. Тому при розробці законодавчих положень щодо удосконалення відбування довічного позбавлення волі, можливості пом'якшення умов відбування покарання, необхідно звернутися до практики пенітенціарних систем зарубіжних країн.

Узагальнюючи вищевикладене, визначаємо, що покарання у виді довічного позбавлення волі—це міра державного примусу, яка застосовується виключно судом і передбачає певні обмеження прав і свобод засуджених.