Арешт

Включення арешту до системи чинного законодавства як виду кримінального покарання зумовлено історичними процесами розвитку українського суспільства та відповідає тенденціям розвитку міжнародного законодавства про покарання. Відправною точкою призначення арешту можна вважати його появу у Військових артикулах Петра І. Арешту, як і іншим видам покарань притаманні певні загальні ознаки:

- арешт є заходом державного примусу і призначається від імені держави і виключно вироком суду;

- арешт призначається тій особі, яка визнана судом винною у вчиненні злочину;

- мета арешту полягає у передбаченому КК обмеженні прав і свобод засудженого і тягне за собою судимість.

Поряд з тим, арешту властиві також і специфічні ознаки, серед яких важливо виділити: особливий зміст виконання і відбування; спеціально встановлене місце (арештний дім); режим підвищеної суворості; короткочасність відбування покарання тощо. Цей вид кримінального покарання містить у собі елементи ізоляції від суспільства, але Розділ II КВК України відносить його до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Як вид кримінального покарання арешт передбачено ст. 60 КК України. Він являє собою короткострокове позбавлення особистої свободи в умовах ізоляції від суспільства. Це своєрідний елемент так званої шокової терапії, що застосовується до осіб, які вперше вчинили злочин. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають покарання на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до 7 років. Арешт є новим видом покарання, раніше невідомим кримінальному праву України. Сутність арешту як виду покарання полягає в тому, що засуджений піддається протягом короткого терміну концентрованому жорсткому виправному впливу, пов'язаному з перебуванням в умовах суворої ізоляції. Це покликано досягти таких цілей покарання, як виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52) і застосовується у тих випадках, коли його зазначено у санкції статті Особливої частини КК України. Ця міра покарання згадується в п'ятій частині статей (21,6%) та в десятій частині норм (11,7% ) Особливої частини КК України. В санкціях арешт, як правило, вказується як альтернатива іншим основним покараннями - штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадським роботам, виправним роботам, обмеженню волі і триманню в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк. Лише в одному випадку, а саме при вчиненні злочину, передбаченого ст. 395 "Порушення правил адміністративного нагляду", ареште єдиною мірою покарання.

Арешт як міра покарання передбачений лише за злочини невеликої (їх визначення дає ч. 2 ст. 12) та середньої тяжкості (ч. З ст. 12). Як правило, це умисні злочини, хоча є й винятки (наприклад, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 286). Не виключається застосування арешту при заміні невідбутної частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82).

Як уже наголошувалося, строк арешту визначає суд відповідно до санкції статті у межах від 1 до (не більше) 6 місяців (ч. 1 ст. 60), а при засудженні до цього покарання неповнолітніх - від 15 до 45 п'яти діб (ст. 101). У двох статтях КК (ч. 1 ст. 406, ч. 1 і 2 ст. 413) арешт передбачено за вчинення військових злочинів. Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК України, ч. 1 ст. 55 КВК України).

На гауптвахті роздільно тримаються:

- засуджені з числа офіцерського складу окремо від інших категорій військовослужбовців;

- засуджені, які мають звання прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядового складу;

- засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом, окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

Час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не зараховуються. Під час відбування арешту засуджений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я.

Однак за сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення, зокрема, у виді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби повністю або частково.

Арешт не застосовується лише до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років. Стосовно інших категорій осіб, які вчинили злочини, що караються арештом, КК України обмежень не містить. Отже, цю міру покарання може бути застосовано до непрацездатних, осіб похилого віку та ін.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, застосовуються положення ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі відповідає один день арешту (п. 1 ч. 1), одному дню арешту відповідають 2 дні обмеження волі; 3 дні службового обмеження для військовослужбовців, 3 дні виправних робіт (п. 2 ч. 1) або 8 годин громадських робіт (п. 4 ч. 1).

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ст. 50 КВК України). Засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі.

На засуджених до арешту розповсюджуються право обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, зокрема їм забороняється:

- побачення з родичами та іншими особами, за винятком адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;

- одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном.

Важливо наголосити, що такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89), а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту (п. 4 ст. 89).

Арешт як кримінальне покарання треба відрізняти від арешту як стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (ст. 32 КАП) та арешт з триманням на гауптвахті, який застосовується як стягнення за порушення військової дисципліни до рядових (матросів) та сержантів (старшин) військової служби та тих, хто проходить службу за контрактом, крім військовослужбовців-жінок.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що арешт — це встановлений законом порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує тимчасову ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, контроль з боку персоналу за виконанням покладених на них обов'язків.

 

Обмеження волі

Інтеграція України у світове співтовариство, рекомендації міжнародних організацій та вимоги Ради Європи щодо вдосконалення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, внутрішня суперечливість, притаманна кримінальному покаранню у виді позбавлення волі, соціально-негативні наслідки відбування такого покарання обумовили необхідність перегляду кримінально-правових засобів виправлення засуджених. Ці фактори обумовлюють актуальність вивчення, аналізу і застосування засобів виправлення осіб, що скоїли злочин, по можливості без ізоляції від суспільства.

Людина, яка живе ізольовано, не є цілком завершеною, її призначення - жити у суспільстві. Назріла потреба застосування заходів кримінально-правового впливу, які є альтернативою позбавленню волі. У новому КК України, що вступив в дію з 1 вересня 2001 р., знайшов відображення принцип економії каральних засобів. Переважна більшість санкцій кодексу не містить елементів позбавлення волі. Новий КВК України, який був введений в дію з 1 січня 2004 р., передбачає реалізацію і розвиток цього принципу.

Чинний КК України закріпив нові види кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, серед яких особливе місце належить кримінальному покаранню у виді обмеження волі (далі - ОВ). ОВ є новим видом кримінального покарання, тому відповідна практика його застосування на сьогодні є недостатньою.

Слід зазначити, що ОВ, хоча і є новим покаранням у системі кримінальних покарань, водночас має деякі спільні риси з відомим попередньому кримінальному та виправно-трудовому законодавству кримінально-правовим інститутом - умовним засудженням до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Згідно зі ст. 61 КК України покарання у виді ОВ полягає утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі - виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як під час відбування покарання у виді позбавлення волі, а лише обмежуються у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не мають права залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках.

За своїми основними характеристиками виправні центри схожі зі спецкомендатурами, які існували в органах внутрішніх справ до 1992 р. ОВ як міра кримінального покарання призначається на строк від 1 до 5 років і передбачає тримання засудженого у кримінально-виконавчій установі та обов'язкове залучення засудженого до праці. ОВ застосовується тільки як основне покарання, як додаткові до нього можуть бути призначені штраф, позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, позбавлення спеціального, військового звання, чину або рангу, конфіскація майна.

У разі призначення судом засудженому до покарання у виді обмеження волі додаткового виду покарання, каральний і виховний вплив на них посилюється. Важливо наголосити, що ОВ не застосовується до:

- неповнолітніх;

- вагітних жінок;

- жінок, що мають дітей віком до 14 років;

- осіб пенсійного віку;

- військовослужбовців строкової служби;

- до інвалідів 1 і II груп.

Разом з тим, ОВ може бути застосовано і в порядку заміни не відбутої частини покарання його іншим видом. Так, особі, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, суд з урахуванням її поведінки в період відбування покарання може замінити не відбуту частину покарання більш м'яким його видом - обмеженням волі в порядку ст. 82 КК України.

Заміна не відбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на більш м'яке (ОВ) можлива після фактичного відбуття засудженим:

- не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

- не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

- не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яку раніше було звільнено умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом не відбутої частини покарання.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді ОВ регламентуються ст. 56-70 КВК України та Інструкцією "Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", затвердженою наказом ДДУПВП від 04.09.01 № 165. Відповідно до ст. 56 КВК України, органами, які виконують покарання у виді ОВ, є кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри).

З метою створення сприятливих передумов для виправлення засуджених, позитивного впливу на їх поведінку членів сім'ї, трудових колективів, де вони раніше працювали, особи, засуджені до ОВ, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Однак особи, яким такий вид покарання застосовано в порядку заміни іншого покарання, а також засуджені, за місцем постійного проживання яких відсутні виправні центри, можуть бути направлені для відбування покарання у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених. Управління (відділи) ДДУПВП в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування визначають межі виправних центрів.

 

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців

На жаль, наявність глибоких наукових розробок щодо такого виду покарання, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців нами не встановлена, однак необхідно констатувати, що серед дванадцяти видів покарань, передбачених КК України, тільки покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні застосовується відносно військовослужбовців.

Правовою підставою та умовами виконання вищезазначеного покарання є Кримінально-виконавчий кодекс України (Гл. 14, ст. 71-85), Положення "Про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України" та інші нормативні акти України. Керівництво Дисциплінарного батальйону (далі - ДБ) здійснює командуючий військами військового округу (оперативного командування), який забезпечує призначення кадрів офіцерського складу, контролює режим та умови тримання, охоплення постійною роботою, організацію праці, бойову підготовку та виховання засуджених.

У зв'язку з тим, що із засудженими, які відбувають покарання у дисциплінарних частинах, повинна проводитися робота, спрямована на їх виправлення і ресоціалізацію, до особового складу цих підрозділів пред'являються підвищені вимоги. Так, посади офіцерського складу та прапорщиків ДБ можуть займати на конкурсній основі дисципліновані, вольові, добре підготовлені військовослужбовці, які мають досвід практичної діяльності у військах не менш як 2 роки.

На посади сержантів і солдатів постійного складу дисциплінарних рот і підрозділів охорони та забезпечення приймають військовослужбовців строкової служби, навчених і відібраних у військових комісаріатах посадовими особами ДБ, або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

Тривалість служби офіцерів у ДБ не повинна перевищувати; на посаді командира батальйону — 5-6 років, на інших посадах — 3-4 роки. За бажанням офіцерів, за умови їх позитивної атестації, строк служби як виняток може бути продовжено до 8 років.

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру", нагляд за додержанням законів у ДБ здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому військові прокурори. Сутність кримінального покарання у виді тримання в ДБ військовослужбовців полягає в тому, що особи, які відбувають у ньому покарання, у примусовому порядку ізолюються від суспільства (у даному разі - від іншої маси військовослужбовців).

Ізоляція військовослужбовців, зумовлена утримуванням в ДБ, деякою мірою пов'язана з обмеженням їхніх духовних зв'язків із суспільством, цивільних прав, свободи пересування. Відбування військовослужбовцем покарання у ДБ має свої правові наслідки -час перебування в ньому не зараховується до строку служби, за винятком випадків, передбачених у законі.

Для відбування засудженими цього покарання в Збройних Силах України засновані спеціальні військово-виправні установи -дисциплінарні батальйони й окремі дисциплінарні роти. Застосування цього покарання до військовослужбовців строкової служби можливе лише за злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки, у випадках, передбачених законом, а також у тих випадках, коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме доцільним замість застосування позбавлення волі на термін до двох років направляти до дисциплінарного батальйону на той же строк.

Отже, направлення військовослужбовців, що скоїли злочини, для відбування покарання до спеціальних військово-виправних установ досить обмежене і можливе тільки по відносно рядового і сержантського складу строкової служби. Що стосується офіцерів, прапорщиків, мічманів і то до них за вчинені злочини застосовуються ті самі покарання, що і до цивільних осіб, а виконання всіх кримінальних покарань щодо цієї категорії військовослужбовців здійснюється установами та органами, які входять до кримінально-виконавчої служби України.

Військова організація — особливий державний механізм. Вона вимагає виняткової централізації в керуванні, організованості і дисциплінованості всіх її ланок, твердого статутного порядку, який би забезпечував постійну боєготовність і боєздатність військ.

Тому кримінальним законодавством визнаються злочинними діяння, які, через спрямованість винятково проти порядку несення військової служби, заподіюють збиток військовим правовідносинам і загрожують тяжкими наслідками для Збройних Сил України.

Такі злочини, що називаються військовими, вимагають у деяких випадках і специфічного впливу на осіб, що їх вчинили: виникає необхідність виховання таких правопорушників не тільки як громадян, але і як воїнів. Це визначає наявність в українському кримінальному законодавстві специфічного військового покарання - направлення до дисциплінарного батальйону і створення в Збройних Силах спеціальної військово-виправної установи, призначеної для його виконання.