Розділ VII ВОЛОДІННЯ - Страница 3 PDF Печать
Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§3. Захист володіння

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як такий користуєть­ся захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати за­хист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні. По-перше, надання фак­тичному володільцю речі такого спрощеного правового захисту зумовлене тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. У такому випадку діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава Для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист. По-друге, спрощений порядок був введений з метою не допускати самоуправства. Рим­ляни стверджували, що необхідно додержуватись встановленого порядку захисту прав і категорично забороняли здійснювати захист своїх прав само­стійно, тобто самоуправно, Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для поновлення права у подібних випадках використовуються існуючі законні шляхи - звернення до суду. Цього вимагає розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї людини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відра­зу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений тільки претором і випливав з його початкових суто поліцейських функцій - з обов'язку охороняти грома­дянський мир і порядок. Природно, що цей принцип захисту, ідея громадянського миру в галузі речових відносин повинна була привести прето­ра до необхідності захищати факт володіння від всяких посягань. Будь-які прояви самоуправства, які виходили від особи, котра навіть має право на річ, породжували суспільне безладдя. Найпершим завданням претора було забез­печити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необх­ідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю; називався посесорним.

У тих випадках, коли хтось сумнівався в цьому або знав, що дана річ не є власністю фактичного володільця, необхідно було довести зворотне, тобто, що право на дану річ належить не володільцю, а йому. Захист прав, який по­требував доказів про наявність у даної особи прав на цю річ, називався петиторним.

Звичайно, довести своє право на річ було непросто. Найлегше довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому власники на випадок пору-. шення їх прав найчастіше вдавалися до посесорного захисту як до більш доступного. Однак посесорний захист володіння був лише попереднім захис­том. Власник речі, який втратив володіння нею і який пред'явив до фактичного володільця інтердикт, але програв при цьому посесорний процес, міг пред'я­вити позов власника (віндикацію) і повернути собі річ на основі свого права власності. Як видно, простий і легкий посесорний захист був не стійкий і не міцний порівняно з петиторним захистом.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно захищалося не позовами, а преторськими інтердиктами. Це був не судовий захист, а адмініст­ративно-правовий, який здійснював претор засобами своєї влади. За допомогою інтердикту претор наказував припинити самоуправство певній особі, а якщо його наказ не виконувався, то він мав достатньо прав, щоб зас­тосувати примус.

Посесорні інтердикти поділялися на окремі групи. Метою одних інтер­диктів був захист наявного володіння від посягань, збереження володіння.

Завдання інших інтердиктів - поновлення вже порушеного, відібраного волод­іння. Ще інша, третя, категорія - це так звані інтердикти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше (хоч і преторське) право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав розділяти спадщину між іншими двома такими ж спад­коємцями.

До числа інтедиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого во­лодіння, входили: a) uti possidentis - для захисту нерухомих речей; б) utrubi -для захисту рухомих речей. Інтердикти uti possidentis названі так за початко-вимим словами преторського формулювання інтердикту: як Ви тепер володієте, так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою змінити наявне володіння. Інтердикт utrubi також дістав назву від по­чаткового слова інтердикту: де, у кого із сторін річ. Обидва інтердикти мали на меті: а) визнання володіння за однією із сторін; б) присудження до виправ­лення порушень володіння; в) відшкодування збитків. Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. У разі повторного порушення володіння винна сторона каралася штрафом. У праві Юстиніана різниця між uti possedentis і utrubi зникла. Для захисту як рухомого, так і неру­хомого майна застосовувався інтердикт uti possidentis.

Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння - так звані рекуператорні інтердикти. До них відносяться unde vi, або просто vi. Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння нерухомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до однієї сторони - до відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому. Відповідальність за цим інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач пови­нен був відшкодувати позивачу всі збитки, які він зазнав. Для пред'явлення вимоги про збитки був встановлений однорічний строк давності. За Юстиніа­на інтердикт unde vi був поширений і на випадки таємного захоплення нерухомості у відсутності володільця.

Серед інтердиктів, спрямованих на поновлення володіння, відомий ще interdictum de precario, який скеровували проти того, хто, одержавши за влас­ним проханням володіння від іншої особи в користування до запиту, незважаючи на вимогу, не повертав його.

Відомо, що в Римі були випадки так званого похідного володіння, яке та­кож одержало самостійний інтердиктний захист. Це, зокрема, володіння кредитора заставленою йому річчю, володіння сексестарія, який одержав річ на збереження, емфітевтичного і суперфіціарного володіння.

Як бачимо, для захисту володіння використовувалися головно преторські інтердикти. Однак для захисту добросовісного володіння можна було використати спеціальний засіб - публіціанський позов. Його давали особі, володіння якого відповідало вимогам, що пред'являлися для набуття речі за давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому випадку допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом давноносний строк і, отже, на­був на неї права власності.

Нарешті, питання про володіння виникало і в тих випадках, коли хтось фактично здійснював вимоги якогось сервітуту. Чи можна у випадку пору­шення ким-небудь такого фактичного користування претендувати на інтердиктний захист? І римські юристи відповіли схвально, визнавши, що у таких випадках маємо "ніби володіння правом". Насправді це не "ніби волод­іння правом", а справжнє володіння річчю, тільки володіння не всебічне, а обмежене за своїм змістом. А втім ця теоретично неправильна конструкція відіграла велику роль у юриспруденції нових народів, яка поняття "ніби воло­діння правом" поширила далеко за римські межі - на права зобов'язальні, сімейні, навіть публічні.

Усе це свідчить про те, що інститут володіння як фактичного панування, незалежного від права на нього, утверджений преторським едиктом і розроб­лений класичними юристами, став з того часу міцним надбанням кожного скільки-небудь розвинутого цивільного права.

 

Контрольні за питання

1.       Поняття володіння. Види володіння. Практичне значення поділу воло­діння на незаконне добросовісне та незаконне і недобросовісне.

2.       Поняття володіння, держання та їх захист.

3.       Похідні володільці та їхній захист.

4.       Відповідальність добросовісного і недобросовісного володільця перед власником.

5.       Захист володіння. Поняття посесорного і петиторного захисту володін­ня. Види преторських інтердиктів, скерованих на захист володіння.

6.       В яких випадках володіння захищалося позовом і як називався цей по­зов?