Печать
PDF

Розділ V УЧЕННЯ ПРО ПОЗОВ (ПРОЦЕС) - Страница 2

Posted in Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§2. Судочинство і судді

Розгляд справ на стадії jus проводився з самого почату республіки консу­лами. У середині ІУ ст. до н.е. ці функції перейшли до новоствореного магістрату - претора. Розширення Римської держави, розвиток обміну, при­їзди до Риму покупців, які не були римськими громадянами, - все це дривело до того, що спори між римськими громадянами і перегринами, а також між перегринами з середини III ст. до н.е. були віднесені до компетенції перегринського претора. Деякі спори розглядалися компетентними курильними едила-ми, які здійснювали нагляд За ринками.

На стадії judicium розгляд спору, по суті, проводився одноособовим суд­дею. У Римській державі принципово важливим вважалося, що ніхто не може бути суддею у своїх власних справах, тому для розгляду справи призначався .суддя. Сторонам не заборонялося заявляти клопотання про відхилення при­значеного судді або просити претора права вибору судці з числа призначених ним кандидатур. Спершу судцями могли бути лише сенатори, згодом участі у відправленні суддівської посади домоглися й вершники та інші громадяни, які володіли майном на 300 сестерцій. До списку суддів у кінці республіки було внесено 900 осіб. За несправедливе рішення суддя відповідав усім своїм май­ном, якщо таке рішення завдавало шкоди тій чи іншій стороні.

Поряд з одноособовими судцями цивільно-правові спори в Римі вирішу­валися і деякими іншими органами. Ще в стародавній період були так звані арбітри, які розглядали спори між сусідами та родичами (наприклад, про роз­поділ спадщини) і проводили суд за місцем знаходження майна, про яке йшов спір. Можливо, що на розгляд арбітра передавали й інші справи, в яких розмір присудженого залежав від власного розсуду і оцінки судді. Арбітр відрізняєть­ся від звичайного судді тим, що велику роль під час вирішення справи відіграв його власний розсуд. За словами римського письменника Феста, справа, яку передавали на розгляд арбітру, цілком залежала від його власного розсуду і особистих здібностей. У період монархії арбітром називали особу, якій пере­давали на вирішення спір за згодою сторін без звернення їх до державного суду.

Деякі спори між римськими громадянами і між перегринами, а також спра­ви, пов'язані із шкодою, заподіяною невиконанням міжнародних договорів та деякими іншими подібними обставинами, розглядалися колегіальними суда­ми (у складі 3, 5, 7 осіб), так званими рекуператорними судами. Часто суд рекуператорів встановлювався договорами Риму з іншими державами.

Особлива роль суду рекуператорів у системі римських судів визначалася дозволом судити в будь-який час. Крім того, якщо в ході судового слідства з'ясовувалось, що та чи інша сторона винна в кримінальному діянні (наприк­лад, підкуп свідка), рекуператорний суд міг застосувати і кримінальне покарання, що було неможливо для одноособового судді.

До відання рекуператорного суду були віднесені також справи про свобо­ду, бо саме в цьому суді, напів публічному, позивач-раб міг сподіватися на захист від влади в своєму справедливому позові стосовно відповідача-рабов-ласника.

Відома ще колегія centumviri, яка складалася з 105 членів, що обиралися по три особи від кожної триби. Ця колегія ділилася на кілька секцій. До її компетенції входив розгляд справ про право власності, спадкування та інші справи, які на той час були найважливішими.

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що вся римська сис­тема передбачала виховання поваги до суду. Неповага до суду тягнула за собою кримінальне та цивільне покарання. Наприклад, неявка до суду без поважних причин вважалася неповагою до суду і спричиняла негативні майнові наслідки.

 

§ 3. Види цивільного процесу в Римі

Легісакційний процес. Стародавній Рим нам не залишив прямих відомос­тей про цю галузь в епоху царів. Дослідження пам'яток дещо пізніших часів дає змогу зробити висновки щодо попередньої епохи і таким чином становити загальний напрям історичної еволюції.

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивіль­ний процес у Римі є римський юрист II ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio - легісакційний процес (лат, - законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посила­ються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.

Як нам здається, ні перше, ні друге пояснення Гая не може бути прийняте, бо в час зародження цих форм суду ще не було такої великої кількості законів, які регулювали б і хід процесу і саме цивільне право з належними подробиця­ми. Очевидно, leges actio в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.

Гай описує п'ять основних форм leges actio, встановлених у різний час. Але перш ніж приступити до опису цих форм, слід вказати, що для початку процесу була необхідна особиста присутність як позивача, так і відповідача. При цьому суттєвим питанням було, як примусити відповідача з'явитися до суду, інакше своєю відсутністю він міг загальмувати можливість проведення самого процесу.

Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду, і якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XII таблиць. За цими постановами позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися в приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач може опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою й доставити в суд.

Якщо відповідач відразу з'явитися в суд не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися в будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої осо­би.

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді за­лежав від дій позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної моди­фікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.

Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.

Процес розпочинається з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошує формулу, в якій є твердження, що річ належить йому. Наприклад: "Я кажу, що ця річ на підставі права квіритів моя, так я сказав, і ось я накладаю віндикту". Цей акт позивача носить техніч­ну назву vindicatio.

Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то поцес на цьому закінчувався і позивач міг забирати з собою спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошу­вав майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвіндиткою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач за­питує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю"? Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав пали­цю". Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу - sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме. Розмір закладу був визначений Законами XII таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася в касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад вносився сторонами реально, а згодом сторони давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програ­но. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Можна вважати, що мета закладу - це попередження необгрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.

Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене, вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.

Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio - сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим звернен­ням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не вино­ситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - Judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. За­яви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно.

Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спо­ру була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач пови­нен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.

Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Поря­док процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, на­кладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його вику­пив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикува­ла тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то борж­ник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.

Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнен­ня по боргах легко переходило в помсту за несплату.

Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призначити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, ви­конаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.

Leges actio, як бачимо, - це урочиста заява римського громадянина магіст­рату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьо­му процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзна­чається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в гос­подарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзви­чайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.

Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія і дво­ма законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли були прийняті закони Юлія - невідомо. У результаті цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний. Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати пред­мет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх вста­новленими законом словесними формулами. У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї спра­ви. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний. Замість попередньої точної словесної форму­ли позивач перед претором висловлює свої претензії в довільній формі, а претор з юридичного погляду оцінює ствердження позивача і все це викладає в за­писці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actio, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judicium.

Так у Римі виник процес, який, удосконалюючись, діяв не тільки в часи республіки, але й в наступний період, протягом якого римське право перерод­жувалось з вузько національного у світове. Звільнений від пут суворого формалізму, формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати в себе найрізноманітніші відносини, які зароджувалися, і вникнути в найпри-хованіші нюанси кожного конкретного випадку.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгля­ду на стадії judicium і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не пови­нен строго додержуватись вимог старого цивільного права стосовно викладу суті позову в точних словах закону. Користуючись своєю владою (imperium), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки, позбавити за­хисту відносини, які формально відповідали закону, проте, по суті, відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв у видачі позива­чу формули позову. Тепер право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а із свого уявлення про справедливість.

Отже, судовий позовний захист став не просто засобом визнання і захис­том матеріальних цивільних прав, а основним моментом, за яким можна судити про наявність матеріального цивільного права. Ось чому часто характеризу­ють римське приватне право як систему позовів, а не навпаки.

Як уже заначалося, одержання преторської формули є метою розгляду спра­ви на стадії jus і юридичною підставою для переведення на стадію judicium. Відповідно до цього свого призначення вона складається з чотирьох обов'яз­кових і двох додаткових частин. Перша частина преторської формули розпочинається з назви імені судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judicis nominatio. У другій частині формули, яка має назву intentio, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині фор­мули коротко викладаються факти і обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимо­га підтвердиться - comdemnatio.

Дещо детальніше розглянемо intentio і comdemnatio.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного харак­теру. Насамперед розрізняють intentio in rem і intentio in personam. Інтенція речова має місце завжди там, де спір йде про якесь речове право, наприклад про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли спір йде про зобов'язання між позивачем і відповідачем.

Ще розрізняють intentio stricti juris і intentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Але бувають випадки, коли пре­тор приписує судді розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.

Важливою частиною преторської формули була condemnatio - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволе­ний і за браком яких обставин слід у позові відмовити.

Римляни, однак, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною приналежністю кож­ної формули має бути тільки intentio - звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatio - засудження: є випад­ки, коли позивач домагається в даний момент тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку по­зовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються позовами преюдиціальними і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача.

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (exceptio), друга - прескрипція (praescriptio).

Exceptio - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може ви­сунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен пози­вачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція. Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визна­вав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприк­лад посилається на дану йому позивачем відстрочку або на насильство чи обман під час укладення угоди. Приміром, відповідач підтверджує взятий на себе обо­в'язок заплатити 100 асів, однак заявляє,, що зробив це внаслідок застосування сили. Таке заперечення і є ексцепція, яка може бути заявлена в будь-який час пред'явлення позову.

Praescriptio - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлен­ня підстав вимоги, для уточненні вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипція використовувалась для того, щоб підкреслити, що в даному ви­падку позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цього правовідношення до наступного разу. Наприклад, позивач указував, що боржник винен йому 100 асів, однак у дано­му випадку він вимагає від нього лише 25. Таке застереження було зумовлене особливостями римського цивільного процесу, який зводився до принципу: "Один раз пред'явлений позов не міг бути повторений". Якщо ж позивач вво­див у формулу прескрипцію, то тим самим він забезпечував собі можливість подавати позов удруге.

Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, кот­рий розглядатиме справу по суті на стадії judicium. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони вихо­дити невправі. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася в необхідному напрямі.

Отже, з введенням формулярного процесу формалізм не зник остаточно. Сторони вільні робити будь-які заяви перед претором (in jus), але для судді (in judicium) вирішальне значення має те, що написано в приписаній одержаній формулі. Тому помилки у формулі, допущені за необачністю самого претора або самих сторін, могли мати негативні наслідки.

Можлива, зокрема, помилка в intentio. Позивач, приміром, може заявити більшу, ніж йому належала, суму: замість 90, він вимагатиме від відповідача 100 асів (позивач забув, що відповідач 10 асів уже сплатив). Таке перебільшен­ня мало назву plus peticio. Воно приводило до відмови у задоволенні позову в повній сумі, а оскільки по одній і тій же справі не можна було позивати двічі, то позивач втрачав можливість поновити позов і насправді належну суму.

Якщо, навпаки, позивач просить менше, ніж йому належить, то він одер­жить те, що вимагає, проте для того, щоб одержати решту, потрібен новий позов. Однак позивач повинен чекати вступу на посаду нового претора.

Нарешті, в кондемнації може бути виставлена інша сума, ніж в інтенції, і суддя присудить суму, позначену в кондемнації. Якщо це більша сума, то збитків зазнає відповідач, а коли менша - позивач. Але в разі важливої причи­ни (наприклад, помилка стала з вини претора) і відповідачу, і позивачу давалася претором restitutio in integrum, тобто відновлення в попередньому становищі -ніби попередньої справи й не було.

Як бачимо, формулярний процес був ще пронизаний процесуальним фор­малізмом. Поступово цей формалізм слабшає, однак ще довгий час для судового процесу формула залишається суттєвим моментом.

Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ на дві стадії - jus і judicium. Це звичайний порядок, тому і сам процес як ординарний протиставляється всякому адміністративно-судо­вому розглядові, де немає такого поділу, як, наприклад, екстраординарний.

Органом суду на стадії jus у Римі був претор. Як і в попередньому процесі, так і в формулярному для початку будь-якого процесу необхідна явка^обох сторін до магістрата: розгляд справ заочно формулярний процес не знає. Так само в епоху формулярного процесу не існує офіційного виклику відповідача до суду : позивач сам повинен потурбуватися про його явку. Для досягнення цієї мети зберігаються попередні засоби виклику відповідача з тією лише різни­цею, що преторський едикт на випадок відмови відповідача скасував примусовий привід його до суду, замінивши подвійним штрафом.

За загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху форму­лярного процесу з'являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників - cognitares і procurators. Cognitares - це представник формальний він призначався у присутності протилежної сторони з проголо­шенням необхідних формул і повністю заміняв особу, яку він представляв. Procuratores, навпаки, призначався неформально і навіть без повідомлення протилежної сторони. Він виступає сам в інтересах довірителя без усякого до­ручення.

Коли сторони з'являлися до претора, процес розпочинався з пред'явлення претензії позивачем. Цю заяву позивач адресував як претору, так і відповіда­чеві. Стосовно претора ця заява мала на меті здобути формулу; щодо відповідача, то завдання заяви - з'ясувати, яку позицію він займатиме.

Відповідач може відразу ж визнати претензію позивача правильною і по­дальший процес стає непотрібним. Позивач відразу одержує позов про виконання - як нібито це було винесене рішення. Але такі випадки траплялися зрідка - як правило, відповідач вступав у спір, і тоді розгляд справи на стадії jus ставив за мету формулювати зустрічні заяви сторін і складати формули за описаним вище порядком.

Якщо процес не закінчений на- стадії jus за допомогою визнання позива­чем позову, то з встановленням- формули розгляд справи перед магістром закінчується. Цей момент зберіг попередню назву - litis contestatio - позов з запрошенням свідків, хоча звернення до свідків у формулярному процесі відпа­ло. Litis contestatio і тепер зберігає характер деякого процесуального договору між сторонами: передаючи і приймаючи складену за їх участю претором фор­мулу, позивач і відповідач тим самим погоджуються між собою про передачу їх спору на вирішення судці.

У день, вибраний за взаємною згодою, сторони повинні з'явитися до при­значеного судді для розгляду справи на другій стадії judicium. Розгляд справи на стадії judicium відбувається зовсім вільно, без будь-яких формальностей. У випадку неявки позивача відповідач мав право вимагати свого виправдання. Якщо не з'являвся відповідач, то позивач, довівши свій позов, міг домогтися й,ого звинувачення.

Якщо обидві сторони були присутні, то розгляд справи починався з розг­ляду заяв сторін, потім наводилися і перевірялися докази, причому в оцінці доказів суддя ніякими приписами не був зв'язаний: римський процес формаль­ної теорії доказів не знає. Своє рішення сторонам суддя оголошує усно, без будь-яких формальностей і нічим не мотивуючи. Оголошенням рішення роль судді закінчується.