§5. Правові відносини між батьками і дітьми

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазна­чалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було забороне­но вж£ імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Ра­зом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька. В імператорський період стали можливі скарги дітей магістратам на дії батька._ Завдяки всім цим обмеженням влада батька над особою дітей в період пізньої Римської держави втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шля­хами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії сина в межах пекулія - тут можна повторити все те, що було сказано раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджа­тись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у ви­падку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі - так званий службо­вий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном сина і батько ніяких прав на нього не мав.'

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імпера­тора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку. Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії у майновому відношенні від старої без­застережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а ра­зом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була само­стійним суб'єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада вини­кає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконен­ня з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для libernaturales - так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1)     з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала по­датки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2)     за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом ро­дичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3)     за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.

Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох зацікавле­них сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла уси­новляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкц­іонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована заборона усиновлення неповнолітніх, а саме усинов­лення офорлялось імператорським рескриптом.

A d о р t і о. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес вступає усиновитель, який для форми пред'являє віндикаційний позов проти довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор передавав уси­новлюваного усиновителю. A d о р t і о , на відміну від arrogatio - це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усинов­лення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової  mancipatio.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у най­пізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської вла­ди. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штуч­ним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового прода­жу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було ануль­овано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомо­гою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап с і р a t і о досить заяви, зробленої перед судом.