§ 7. Захист права власності

Способи захисту права власності в римському праві змінювалися згідно з тими видами власності, що виникли впродовж розвитку Рим­ської держави і були дуже різноманітними за своїми джерелами регу­лювання. Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогібі- торний (actio prohibitoria) позови, які спершу застосовувалися тільки для захисту квіритської власності.

Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є власником майна, яке перебуває в незаконному володінні іншої особи, і на цій підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від найбільш брутального порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка незаконно утримувала його річ (майно). Позивач мав довести ті обставини, які підтверджували б його право власності на спірну річ (майно). Якщо ж доказати право власності не вдавалося, тоді позов відхилявся. При доведенні права власності на річ позов у легісакційному процесі підлягав задоволенню. У формулярному процесі праву власності по­зивача можна було протиставити правомірну підставу володіння (iusta causa possidenti), наприклад узуфрукт, оренду, заставу і т. ін. У таких ситуаціях віндикаційний позов задовольнити було неможливо. Але якщо особа, яка отримала майно з волі власника на підставі будь- якого цивільного договору, згодом відмовилася його повернути, вона ставала неправомірним володільцем і відповідала за віндикаційним позовом. При розгляді позову в умовах формулярного процесу розріз­няли добросовісних і недобросовісних володільців. Загалом і в тих і в інших набувачів володіння мали місце юридичні недоліки, a res vindicantio було спрямоване на те, щоб повернути не тільки річ влас­нику, але і всі пов’язані з нею вигоди. Добросовісний володілець зобов’язаний був повернути разом із річчю ті плоди, які він отримав з моменту пред’явлення до нього віндикаційного позову. Недобросовіс­ний володілець повертав усі плоди та вигоди, які річ принесла йому впродовж всього часу недобросовісного володіння. Таким чином, він- дикаційний позов захищав право власності й відповідно до римського права майно поверталося власнику в будь-якому випадку, незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був набувач майна. За­стосовувалась так звана необмежена віндикація.

Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право не піддавалося сумніву, але інші особи зазі­хали на те, щоб користуватись цією власністю, начебто маючи яке- небудь право на чужу річ (іш in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Пору­шення права власності могли мати подвійний характер: позитивний або негативний, з огляду на те, чи здійснює третя особа всупереч волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає вільно користуватися річчю^[3]. У такому разі виникали підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare — заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був спрямований проти будь-яких серйозних і реальних зазіхань від будь-кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни спо­руд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно з позовом надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов’язання уникати в майбутньому дій, які спричинятимуть перешкоди для власника. Задоволення позову означало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке перебуває у власника-позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.

Прогібіторний позов (actio prohibitoria) — позов про заборону (лат. prohibere — забороняти), застосовувався в разі, якщо треті особи, які не зазіхали на чуже майно ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, проте своєю поведінкою заважали власнику нормально користуватися майном. Суд зобов’язував порушника в таких випадках усунути на­слідки вчинених дій і не здійснювати такі дії в майбутньому.

До різновидів прогібіторних позовів, які були ще відомі із Законів ХІІ таблиць, слід віднести позови по захисту нерухомої власності (май­на) у відносинах сусідства. Наприклад: 1) про удосконалення межі зе­мельних ділянок, які межують одна з одною (actio finium regundorum), у разі непорозуміння або незгоди щодо розташування межових знаків та належності відповідних земельних ділянок на їх межах; 2) про за­тримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) у разі зміни при­родного режиму стоку води або штучного позбавлення води; 3) про збір плодів (interdictum de glande legenda) — у разі якщо власник земельної ділянки забороняв своєму сусідові заходити на його територію, щоб збирати свої плоди; 4) гарантія на випадок загрозливої шкоди (cautio damni infecti) у разі якщо одна із двох розташованих по сусідству будівель унаслідок природних або залежних від людини причин виявлялась у загрозливому стані, — надання сусідом обіцянки відшкодувати шкоду, яка може бути спричинена об’єктами права власності; 5) про обрізування дерев (interdictum de arboribus caedendis) мав місце в тому разі, якщо претор давав розпорядження власникові нерухомості особисто обрізати гілки дерев, які схилялися над сусідньою ділянкою.

^[1] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 78.

^[2] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 344.

^[3] Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Том­синова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 260-261.