§ 4. Способи набуття права власності

У систематичному визначенні способи набуття права власності згід­но з джерелами римського права поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття права власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ. Це, перш за все, такі способи, за допомогою яких на- бувається річ, яка нікому до цього не належала (захоплення безгоспо­дарної речі або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право від­чужувати та набувати майно згідно з договорами та на підставі від­повідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).

До договірного набуття власності застосовувалися три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in rnre cessio), традиція (лат. traditio — передача).

Манципація, як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігався фактично протягом всього часу існування Римської держа­ви і зник лише за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягала в тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання ман- ципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажу земельної ділянки) до місця, де перебували 5 свід­ків та вагар (libripens) із терезами й міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб — мій», — і передавав при цьому про­давцю як символ вручення покупної ціни зливок металу (міді), попе­редньо вдаривши ним по терезах. З цього моменту угода вважалася завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

Спосіб набуття власності шляхом уступки права являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності. У такий спосіб особа, яка мала право брати участь у римсь­кому судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка начебто належала їй. А справжній власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності по­зивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на пе­редачу речі від відповідача позивачеві.

Традиція як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (іш gentium) і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. Спочатку традиція застосовувалась до неманцип- них речей і до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (testa causa possessionis), за якою відбувалася передача. Таки­ми підставами були договори купівлі-продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не давала права власності.

У Кодексі Юстиніана традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку права, перетворившись у єдиний спосіб набуття права власності.

До інших способів набуття права власності, які не дістали поши­рення в Римській державі і використовувалися тільки в окремих ви­падках, належать: окупація (лат. occupatio — захоплення речі), переробка речі (specificatio), з’єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).

Під окупацією (occupatio) розуміли привласнення та заволодіння майном із наміром утримувати його в себе. Вона поширювалася на всі безгосподарні речі відповідно до принципу, зазначеного в Законах ХІІ таблиць — нічия річ слідує за першим загарбником. До таких належа­ли речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник від­мовився (res derelictae — покинуті речі), речі воєнного противника (res hostiles), що підлягали загарбуванню в стародавні часи розвитку Рим­ської держави. Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об’єктом для такого захоплення шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права на полювання на ній, що перешкоджало б захопленню іншими особами. Виняток із цього правила становив лише скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали вели­ку цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка його знайшла, а друга половина — власникові земельної ділянки, на якій було знай­дено цей скарб.

Переробка (specificatio) як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, з якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежно від того, чи можливо було цей виріб, що виник унаслідок переробки, повернути в первісний стан. У разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, виготовлена річ належала йому в будь- якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов’язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.

Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Цей спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності й виникала спільна власність двох і більше суб’єктів на все злите (з’єднане) або змішане майно в частках, пропор­ційних вартості цих речей. Виняток становив тільки випадок змішу­вання чужих монет (nummi)¹. Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником також і в тому разі, якщо вона їх викрала. При цьому особа була зобов’язана відшкодувати по­терпілому еквівалентну суму грошей.

Набувальна давність (usucapio). Якщо особа не будучи власником володіла річчю впродовж певного часу за наявності відомих умов, то вона набувала права власності. Так, на початку розвитку Римської держави набувальна давність застосовувалася тільки до італійських земель і між римськими громадянами. Як засіб набуття права власності вона використовувалася для рухомих речей (ceterae res) — при володін­ні ними протягом року, а нерухомих речей (земельної ділянки — fundus) — упродовж двох років. При цьому відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалося ні законної підстави володіння річчю, ні доб­росовісності володільця, за винятком украдених речей. Набуття влас­ності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н. е.). Законом Плавтія (70 р. до н. е.) було заборонено застосовувати набувальну давність щодо рухомих та нерухомих речей, які були захоплені силою (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа мала бути «добросовісною», тобто такою, що не порушує нічиїх прав.

У післякласичний період розвитку Римської держави відбулося злиття usucapio та longi temporis praescriptio (припис давності, анало­гічний інституту набувальної давності, який використовувався в про­вінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв’язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегри- нами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підбило підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачалися відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (fides), володіння (possessio), строк (tempus).

Під придатністю речі (res habilis) розуміли, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чи­ном, із речей виключалися всі ті, які були викрадені або насильно ут­римувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обігу¹.

Під законністю підстави (titulus) володіння слід розуміти такі підстави набуття речі, які вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповід­но до деяких причин.

Під доброю совістю ( fides) слід розуміти добросовісність володільця, який, набуваючи річ, не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу.

Під володінням (possessio) розуміли матеріальне утримання і забез­печення речі, яке супроводжувалося наміром зберегти річ за собою. Це також було пов’язано із безперервністю володіння майном.

Під строком (tempus) розуміли тривалість безперервного володін­ня річчю: три роки — для рухомого майна, десять років — для неру­хомих речей відповідно для осіб, які проживали в одній провінції, і 20 років — для тих, які проживали в різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і за відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і стосовно недобросовісного володільця.

Також у римському праві діяв інститут правонаступництва у дав­ності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадко­ємець мав право об’єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.