§ 4. Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права становить строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку в процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право по­рушене, до активних дій щодо його відновлення за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових засобів впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосову­ються в разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього тер­міну і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже, й на захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в пору­шеному і невідновленому стані нескінченно довго.

В архаїчну епоху в давньоримському праві не існувало позовної давності, усі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені й розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подання позову знайдено в пре­торських едиктах. Це були однорічні строки, що пов’язувалися з часом перебування претора на посаді. У практиці курильних едилів, які роз­глядали спори, що виникли на ринках, також визначались обмеження часу для звернення за захистом. Так, для спорів про приховані недолі­ки речі встановлювався шестимісячний строк із дня купівлі для заяв- лення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік — для вимог про зменшення покупної ціни.

У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо увів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше термін було подовжено до 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов’язаних із церквою та державною скарбницею.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встано­вити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов’язувався з моментом, коли виникає позовна претензія. У конкретних випадках це визначалося по-різному та залежало від характеру поруше­ного права і відповідних вимог. Так, для вимог, пов’язаних із порушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбав­лення власника володіння річчю або від часу створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невико­нання чи неналежне виконання зобов’язань починала обчислюватися після спливу строку для виконання зобов’язання.

Для перебігу позовної давності є характерною можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після пере­ривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цьо­го вважалися визнання боржником боргу і подання позову. Зупинен­ня перебігу позовної давності наставало в разі, якщо об’єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасни­ками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування цих обставин перебіг позовної давності зупинявся, а після їх припинення продовжувався. Таким чином, строк, що минув до настання зазначених обставин, зараховувався до загального строку позовної давності.

У разі подання позову після спливу позовної давності відповідач мав право заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій під­ставі виграти процес. Оскільки сплив позовної давності погашав пра­во на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо борж­ник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов’язання та інше).

Слід зауважити, що позовна давність, яка виникла в давньорим­ському праві у V ст., суттєво відрізнялася від тих строків, які існували раніше, в класичному праві. Такі строки дістали назву законних. Вони також обмежували час, коли дозволялося подати позов до суду для захисту порушеного права. Але, на відміну від позовної давності, за­кінчення законного строку безумовно погашало право на позов та саме матеріальне право, що потребувало захисту. Причому настання таких наслідків не залежало від активності чи бездіяльності управомоченої особи протягом установленого строку, тому законні строки не перери­валися та не зупинялися.