Печать
PDF

Розділ 5 Захист прав. Позови

Posted in Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 5 Захист прав. Позови

 

§ 1. Форми захисту прав

Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. У разі порушен­ня суб’єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових заходів впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади, становлять процесуальне право.

У давньоримській практиці склалися два типи процесу, які були спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі за­хищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу — цивільний — мав на меті захист при­ватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право. Саме цивільний процес буде розглянуто далі в трьох його формах, що історично змі­нювали одна одну.

У Давньому Римі до появи державного суду первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Конфлікти приватних інтересів вирішувались їх учасниками самостійно власними силами. Потерпілий або його сім’я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вва­жають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбу­валося поступово[1]. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника[2], і таким чином самозахист був уведений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації саморозправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривд­нику таке саме зло, яке він завдав потерпілому (лат. talio — відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф[3]. Пізніше була введена система викупів, а за­вершальним етапом було становлення державного суду[4].

У розвинутому праві залишки самоуправної форми захисту із за­стосуванням сили збереглися як винятки і дозволялися законом тільки в окремих ситуаціях. Так, самозахист був дозволений у випадках не­правомірного нападу на особу або його майно. У такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою (D. 43. 16. 1. 27). При цьому засоби самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти (D. 9. 2. 45. 4). Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях про­ти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загаль­ною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не лише заборонялося, а й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самовільно захопив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав пра­во вимоги до боржника.

У Давньому Римі становлення системи державного захисту прав відбувалося із посиленням держави і розширенням сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою. Форми цього захисту історично змінювалися і знайшли свій вияв у еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи: 1) легісакційний процес (legis actiones); 2) формулярний процес (per formulas), 3) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).