Глава 17 Представництво PDF Печать
Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України

 

1. Поняття представництва

1. Стаття 237 ЦК визначає представництво як правовідношення,в якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженням вчинити правочин від Імені другої сторони, яку вона представляє.

Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, яка включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, шо складаються між особою, яку представляють, і представником: 1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер; 2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер; 3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення Інтересу особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди: 1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, котру представляє, і про намір укласти договір в Інтересах цієї особи; 2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

2.   Внутрішні   і   зовнішні   відносини   представництва   взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК). Власне у цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки в особи, котру представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.

 

2. Повноваження представника

1. Для того, щоб дії представника створили юридичні права І обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження — немай-нове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні ДІЇ. Проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку — це право вимагати від особи, яку представляють, взяття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, шо його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

 

3. Підстави представництва

1. Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження (ч.З ст.237 ЦК). Такими юридичними фактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій), інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається — за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють представництво добровільне (договірне), представництво на підставі безпосереднього припису закону (обов'язкове) та представництво добровільно-обов'язкове (на підставі акту управління, наприклад органу юридичної особи тощо).

Із них найбільш поширеним є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм гл.17 "Представництво" та значна кількість норм гл.68 "Доручення".

 

4. Представництво за законом

1. Представництву на підставі безпосереднього припису закону(представництву за законом) спеціально присвячена ст.242  ЦК,котра до нього відносить: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які через малолітство, недоумство або душевну хворобу не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст.39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст.31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб Для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

2. Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у ЦК,але й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заяви про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, .котрі за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. їхнє право на представництво грунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників (чч.2, 3 ст.32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч.5 ст.32 ЦК).

3. Виникнення повноваження в опікуна грунтується на положеннях ч.2 ст.242 ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішенні про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки та піклування не мають права здійснювати від імені підопічних пра-вочиии, що Істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки та піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

 

5. Суб'єкти представництва

1. Представником І особою, яку представляють, можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична — з народження, юридична — з моменту виникнення.

У випадках законного представництва особою, яку представляють, може бути лише дієздатна або частково дієздатна фізична особа.

При добровільному представництві, яке грунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи. Отже, особою, яку представляють, тут може бути лише повністю дієздатна особа (ст.ЗО ЦК) або особа з неповною цивільною дієздатністю (ст.32 ЦК).

Представниками можуть бути громадяни, котрі мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-літнього віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, яким відповідно до закону надана повна цивільна дієздатність (ст.35 ПК).

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Такс правило логічно пов'язане з положеннями ч.і ст.238, згідно з якою представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Вказані вимоги до представника дозволяють відрізняти його від посильного, посередника, комісіонера тощо. На відміну від представника, посильний лише передає контрагенту уже виражене волевиявлення тієї особи, яка його послала; посередник сам не укладає правочин, а лише веде переговори, сприяє укладенню правочину сторонами; комісіонер виступає як самостійний учасник цивільного обігу, сам набуваючи прав і обов'язків за договором.

 

6. Коло дій, які може вчиняти представник

1.   Представництво є поширеним засобом реалізації цивільних прав, що належать особі, і виконання нею її цивільних обов'язків. Однак коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.і ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітньому,може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

2.   Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних у законі. Наприклад,договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто або стосовно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Логічно, що зі згоди особи, яку представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ч.З ст.238 та ст.243 ЦК, присвяченою комерційному представництву.