§ 15. Компенсація моральної шкоди

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля визнаються найвищою соціаль­ною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття "нематеріальне благо" є збірним, воно стосується як самого "блага", так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав. До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немайнових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які порушують право, відшкодування збитків (ст. 6 ЦК). За­коном України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. передбачений новий спосіб захисту цивільних особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей 6, 7 та 440¹ ЦК України. Проект нового ЦК України (1996 р.)не тільки зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з'явилася в українському законодавстві порівняно нещодавно. Тривалий час вважалося, що моральна шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На обгрунтування цього висновку наводилися лице­мірні, святенницькі аргументи нібито особистість радянської людини перебуває на такій недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репутації не може бути оцінено у гро­шах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому СРСР в юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення  інституту компенсації моральної шкоди   внесли своїми творами М. С. Малеїн¹ і Г. М. Бєлякова². Судова прак­тика також чимало зробила для становлення категорії мо­ральної шкоди. Відомі справи по відшкодуванню позадоговір­ної шкоди у зв'язку з загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував, наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами — це присуд­ження компенсації моральної шкоди в прихованій формі дитині за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на позитивний підхід зако­нодавця до формування норм про компенсацію моральної шкоди в цивільному законодавстві України.

Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшко­дування моральної шкоди, стала ст. 131 Основ цивільного за­конодавства 1991 р.³. В українській юридичній літературі пра­вило ст. 131 Основ про компенсацію моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно⁴, застосування якої було можливим і в Україні до введення в дію Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. . У цій нормі зроблено спробу визначити поняття моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації. Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювана. Також встанов­лено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і при цьому незалежно від відшкодування май­нової шкоди. За ст. 131 Основ компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за пору­шення майнових прав.

З моменту введення в дію на території України Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. правила ст. 131 Основ не застосовуються. Замість них слід застосовувати статті 7 і 440¹ (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) ЦК України та статті інших кодексів і законів України.

Серед названих законів перш за все привертає увагу ст. 440 ЦК України (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) про відшкодування моральної шкоди.

Виходячи із систематичного тлумачення ст. 440¹ і врахо­вуючи ступінь її обов'язковості можна дійти висновку, що норма статті 440¹ є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої на­лежності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудо-правові, адміністративно-пра­вові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була заподіяна моральна шкода. У всіх цих випадках мораль­на шкода повинна компенсуватися за ст. 440¹ ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони, на наш погляд, мають право на існування, якщо мають виключно відсильний характер або заповнюють прогалини загальної норми ст. 440¹ в розумінні встановлення й інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Так, наприклад, ст. 7 ЦК України (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) передбачає право потерпі­лого вимагати від суду спростування відомостей, що не відпо­відають дійсності і принижують його честь, гідність чи ділову репутацію. З цих позицій за наявності колізій між ст. 440¹ і відповідною спеціальною нормою повинна застосовуватися ст. 440¹, а не спеціальна норма.

Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з компенсації моральної шкоди є цивіль­но-правовими, недоговірними відносними, що виникають із порушення   абсолютних  прав:   права   на  життя,   права   на здоров'я і його охорону, права власності та ін. Саме тому за­значені відносини не можуть регулюватися адміністратив­ним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права. Уявляється непереконливою позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про су­дову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" (п. 2), згідно з якою статті 7 і 440¹ ЦК України є спеціальними.¹ Між тим спеціальні норми не відповідають змістові ст. 440¹. Наприклад, п. 11 Правил відшкодування від 23 червня 1993 р.² передбачає, на відміну від ст. 440 ЦК України, визначення розміру відшкодування на підставі згоди потерпілого і заподіювача моральної шкоди, рішення комісії з трудових спорів, а також максимальний розмір відшкодуван­ня моральної шкоди, який не може перевищувати 200 міні­мальних розмірів заробітної плати. Щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди на підставі згоди потерпілого і заподіювача шкоди, то це положення Правил суперечить Конституції України (нормам розділу II) та ЦК України (ст. 440¹), бо захист порушених абсолютних прав на життя, здоров'я здійснюється на підставі імперативних норм закону, а не зазначеної згоди. Не можна, щоб заподіювач моральної шкоди, тобто правопорушник, хай і разом із потерпілим визначав розмір власної відповідальності перед ним. Це не тільки помилково з точки зору формально-юридичної, а й аб­сурдно, виходячи із здорового глузду. Щодо можливості визначення розміру компенсації моральної шкоди на підставі рішення комісії з трудових спорів, то це фактична помилка. Визначення розміру компенсації моральної шкоди — це еле­мент цивільно-правового cnopyj розв'язання цього питання не має ніякого відношення до комісії, яка розглядає трудові, а не цивільно-правові спори.

Нарешті, ст. 440¹ не передбачає максимального розміру компенсації моральної шкоди і тому не має жодних підстав встановлювати розглядуване положення до того ж у підзакон-ному нормативному акті, якими є Правила 1993 р. Але справа тут не тільки в розбіжностях між ст. 440¹ і п. 11 Правил. Су­дова практика виходить з того, що в кожному конкретному випадку розмір компенсації моральної шкоди визначається з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здо­ров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, істотності виму­шених змін у його життєвих стосунках¹. Як видно, суди вра­ховують ступінь фізичних і моральних страждань, пов'язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяно шкоду. Насправді, одна людина дуже гостро переживає неправомірне втручання іншої особи у сферу її особистих І майнових прав. А іншій особі все як з гуся вода. Він спокійно реагує на дії, які спричиняють йому будь-яку шкоду. За наяв­ності таких критеріїв визначення розміру компенсації мо­ральної шкоди встановлення в ЦК України, як і в інших цивіль­них законах, мінімального² і максимального розмірів компен­сації моральної шкоди є невиправданим³. Висловлена проти­лежна думка⁴. Від таких правил відмовився проект ЦК України і це правильно.

За змістом ст. 440¹ ЦК України збігається із ст. 131 Основ цивільного законодавства, за винятком моментів, зазна­чених вище, а також певних редакційних відмінностей.

При розгляді справ про компенсацію моральної шкоди в судах виникли питання, які потребують роз'яснення:

1) чи може настати цивільно-правова відповідальність за заподіяння моральної шкоди незалежно від вини заподіювача шкоди?

2)        чи можна присудити суму компенсації моральної шкоди за   межами   компенсації  моральної  шкоди,   встановленими ст. 440¹ ЦК України, п. 11 Правил відшкодування від 23 чер­вня 1993 р. та ст. 13 Закону України від 1 грудня 1994 р.

3)        чи може впливати ступінь вини заподіювача шкоди на розмір компенсації моральної шкоди?

4)        чи можна присуджувати компенсацію моральної шкоди у вигляді періодичних виплат або одноразової виплати?

5)        чи допускається компенсація моральної шкоди, запо­діяної смертю близької людини.

Деякі із зазначених питань були так чи інакше розв'язані в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4¹.

Стосовно допустимості компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювача. У п. 8 зазначеної постанови невинна відповідальність заподіювача моральної шкоди роз­глядається як виняток і допускається, якщо вона прямо передбачена законом. Таке роз'яснення не задовольняє по­треб судової практики. В юридичній літературі висловлена думка про допустимість невинної відповідальності за запо­діяння моральної шкоди при ушкодженні здоров'я джерелом підвищеної небезпеки . Також і в проекті ЦК України чітко і ясно перелічені випадки компенсації моральної шкоди неза­лежно від вини заподіювача, якою:

1) шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;

2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного за­судження, незаконного притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт; 3) в інших випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 1262 проекту ЦК)³.

Зазначені випадки цивільно-правової відповідальності заподіювана моральної шкоди незалежно від вини є, на наш погляд, цілком виправданими. До того ж перелік цих випадків є відкритим, що дає можливість за наявності відповідних умов передбачити нові випадки компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювана.

Щодо меж компенсації моральної шкоди. У постанові Пле­нуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. роз'яснюється, що суд встановлює розмір компенсації мо­ральної шкоди з урахуванням цих меж. Вище були наведені аргументи на користь відмови від легальних меж компенсації моральної шкоди. На цьому фоні дуже привабливою є позиція проекту ЦК України, який не знає легальних меж компенсації моральної шкоди.

Про можливість чи неможливість впливу ступеня вини заподіювана моральної шкоди на розмір її компенсації.

Звернемо увагу на те, що чинна ст. 440¹ ЦК України не передбачає урахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди. В цьому питанні зміст ст. 440¹ цілком відповідає фундаментальному принципу цивільного права — принципу повного відшкоду­вання. Звичайно не можна до ситуації із заподіянням мораль­ної шкоди автоматично застосувати принцип повного відшко­дування, тобто повернення відповідної суми вартості, що була втрачена внаслідок заподіяння шкоди. При повному відшко­дуванні шкоди цивільна вина і її форми не впливають на роз­мір відшкодування (статті 440 і 453 ЦК). Цей принцип зберігає свою силу і при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, незважаючи на всю її специфіку. Тому викликає подив позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 p., в якій двічі підкреслюється необхідність вра­хування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди (пункти 5 і 9 постанови).

Щодо періодичності виплат по компенсації моральної шкоди, то суди, як правило, присуджують компенсацію мо­ральної шкоди у вигляді одноразової грошової виплати. Така практика закріплена і в проекті ЦК України.

У питанні допустимості компенсації моральної шкоди, що заподіяна смертю близької людини, постанова Пленуму від 31 березня 1995 р. виходить з того, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на компенсацію такої шкоди не мають. Буквальний текст роз'яснення дає можли­вість говорити про те, що автори постанови проти переходу права на компенсацію моральної шкоди потерпілого до його близьких родичів за спадкоємством. Таке розв'язання проб­леми не викликає заперечень. Але у судовій практиці виникло інше питання: чи можна компенсувати моральну шкоду, за­вдану смертю близької людини. Мати втратила єдиного сина, який загинув в автокатастрофі. Діти втратили батьків теж внаслідок якоїсь катастрофи. Чи мають зазначені особи (мати, діти) право на компенсацію моральної шкоди? Впевне­на, що так. Смерть близької людини спричиняє тяжкі душевні страждання у всякому разі членам сім'ї, за якими повинно бути визнано право на компенсацію моральної шкоди.

Проект ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, у тому числі усиновлених, батьків компенсується особам, які зв'язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами, що визначені ст. 1270 проекту ЦК України.