§ 1. Поняття та значення цивільно-правової відповідальності

Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків. В умовах переходу до ринкової економіки додержання порядку, дисципліни, умов, прийнятих за договором зобов'язань, набуває особливої ваги.

Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається дискусійним як у літературі і загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О.Е. Лейст писав: "У юридичному обов'язку відображено вимогу належ­ної поведінки, а санкція — спосіб державного примусу дії, виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення"¹.

Стосовно цивільно-правових відносин О.О. Красавчиков під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, які застосову­ються в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за наявності інших перед­бачених законом підстав². Так, зокрема, санкцією в цьому розумінні є примус до виконання обов'язку в натурі (ст. 208 ЦК). У разі невиконання зобов'язання передати індивідуаль­но-визначену річ у власність або користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.

Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції — це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його пев­них прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового, додаткового³.

Покладення на особу нових, додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до пра­вопорушника вимог про відшкодування ним збитків або спла­ту неустойки (штрафу, пені). Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовиться від про­строчених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обов'язку — допоставити товари — приєднуються нові, додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок на­лежних з неї за договором платежів другій стороні на під­твердження укладення договору і забезпечення його вико­нання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка дала завдаток, то він залишається у другої сторони. Коли ж відповідальною за невиконання договору є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата зав­датку є додатковими (до основного) обов'язками, бо основ­ний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, наданні послуг тощо і він виконується на еквіва­лентних та оплатних засадах. Сплачуючи ж неустойку, втра­чаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові наслід­ки порушення зобов'язання.

За ознакою примусу CM. Братусь пропонував розмежову­вати обов'язок, що виконується добровільно, і юридичний обов'язок, що виконується за допомогою державного при­мусу. На його думку, юридична відповідальність — це вико­нання обов'язку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу, добровільне ж виконання обов'язку юридичною відповідальністю бути не може¹. З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визна­ватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він перерахував на користь кре­дитора платіжним дорученням, і навпаки, відповідальністю вважатиметься примусове виконання добровільно невикона­ного обов'язку (наприклад, відібрання речі у боржника).

Підкреслюючи, що обов'язок і відповідальність взаємо­пов'язані, A.M. Савицька правильно відзначила, що цей явний взаємозв'язок не може бути підставою для їх ототожнення в разі примусового виконання обов'язку, в основі якого лежить мета — реальне виконання зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, І таким чином досягається мета, що ставилася при виникнен­ні зобов'язання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обов'язок. І якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно не виконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а відповідальність — як засіб¹.

Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника нового додаткового обов'язку або позбав­лення суб'єктивного цивільного права слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не віднов­люють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у май­бутньому, виконують забезпечувальну функцію, мають за­стережливий характер і можуть застосовуватися в оператив­ному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу. Так, якщо підрядчик не приступав своєчасно до виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчити її до строку стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 1 ст. 347 ЦК). Тут одно­стороння відмова замовника від договору є засобом опера­тивного впливу, а відшкодування збитків — мірою цивільно-правової відповідальності підрядчика за затримку виконання робіт за договором підряду.

Значення цивільно-правової відповідальності розкриває­ться через її функції.

По-перше, встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема відшкодувати заподіяні їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль.

По-друге, за­гроза застосування засобів відповідальності покликана попе­реджувати вчинення правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків.

По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова   відповідальність   є   негативною   реакцією держави на скоєні правопорушення, яка полягає в його осуд­женні суспільством і державою і, отже, є карою для правопо­рушника.

По-четверте, застосування мір відповідальності до особи, що порушує зобов'язання, може негативно позна­читися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвес­ти до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність ужиття заходів до її оздоровлення (наприклад, санації).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керу­ючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інсти­туту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, засто­совувати чи не застосовувати міри відповідальності до пра­вопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктів цивіль­них правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.