Глава 8 Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади — учасники цивільних правовідносин PDF Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 8  Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади — учасники цивільних правовідносин

 

Загальні положення

 

Загальні положення


Поряд із фізичними та юридичними особами учасниками цивільних відносин ЦК визнає державу Україна (далі — держава), Автономну Республіку Крим (далі — АРК), територіальні громади, іноземні дер­жави та інших суб’єктів публічного права (ч. 2 ст. 2). ЦК закріплює правові форми участі держави, АРК, територіальних громад (далі — публічних утворень) у цивільних відносинах (статті 167-169), визначає органи та представників, через яких вони можуть діяти у цих відноси­нах (статті 170-173), а також встановлює засади відповідальності за їх зобов’язаннями (статті 174-176).

Включення публічних утворень до кола учасників цивільних від­носин пояснюється необхідністю вирішення останніми поряд із публіч­ними, загальнодержавними, місцевими завданнями додаткових, допо­міжних завдань як учасників майнових відносин, що потребує наділен­ня цих утворень цивільною правоздатністю. Поєднання в останніх владних повноважень із цивільною правоздатністю визначає й особливий підхід до визнання публічних утворень учасниками цивільних відносин. ЦК відокремив публічні утворення від таких суб’єктів цивільних від­носин, як фізичні особи та юридичні особи, хоча і визнав, що публічні утворення діють у цих відносинах на рівних правах з іншими учасника­ми, тобто користуються тим самим правовим режимом.

Слід зауважити, що при розробленні нового ЦК пропонувалося державу, АРК і територіальні громади разом з іншими публічними утвореннями (органами державної влади, органами влади АРК, орга­нами місцевого самоврядування, державними підприємствами тощо) визнати, як це зроблено, наприклад у законодавстві Німеччини, юри­дичними особами публічного права, охопивши, таким чином, терміном «юридична особа публічного права» майже всі види публічних утво- 206 рень: від господарюючих публічних організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування до публічно-владних орга­нізацій. Вважаємо, цей підхід мав суто утилітарний характер, а саме бажання обмежитися традиційними інститутами цивільного права з тим, щоб не виділяти нового додаткового суб’єкта цивільного обо­роту. Виходячи з того, що публічні утворення — не природні, а штуч­ні, логічним було прирівняти їх у межах цивільного обороту до стату­су штучного утворення — юридичної особи. Утім при застосуванні даної концепції виникає певна суперечність, якої непросто позбутися. Зокрема, держава — це універсальна політико-управлінська система в суспільстві, що виконує публічні функції і виступає у цьому і як ці­лісний суб’єкт, і як система пов’язаних між собою інститутів і структур, що здійснюють її функції. Конститутивною ознакою держави завжди є публічна влада. А звідси — вступ держави у цивільні відносини, що засновані на засадах юридичної рівності і вільного волевиявлення їх учасників, по суті, призводить до руйнації вказаних засад, незважаючи на те, який статус державі буде надано для участі у цивільних відно­синах. Можна, безумовно, погодитися з тим, що у вказаних відносинах публічні утворення не можуть виявляти свої публічно-владні власти- вості[1]. Але ж як цього досягти?[2] Цивільну правоздатність, наприклад, держави неможливо розглядати ізольовано від її політичної влади[3].

До того ж державі притаманна правотворча функція, а це означає, що вона сама визначає порядок, форми і характер належних їй прав у межах цілей свого існування.

Саме для уникнення вказаного протиріччя законодавець уже в останній редакції нового ЦК відійшов від згаданої вище концепції, сприйнявши традиційну теорію держави, і не відніс ні державу, ні інші публічні утворення до юридичних осіб публічного права, визнавши їх самостійними учасниками цивільного обороту.

Перелік публічних утворень, що діють у цивільних відносинах, ґрунтується на системі адміністративно-територіального устрою Укра­їни (ст. 133 Конституції) і є вичерпним. Причому, хоча держава тради­ційно визнавалася особливим суб’єктом цивільних відносин, чіткого її статусу як безпосереднього суб’єкта останніх законодавство не ви­значало. Нормативно регулювалися лише окремі аспекти участі дер­жави у цивільному обороті, зокрема, перехід у її власність деяких видів майна (статті 136, 137 ЦК УРСР), відшкодування шкоди, заподі­яної незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб (ст. 442 ЦК УРСР), участь у спадкових відносинах (ч. 2 ст. 524, ст. 534 ЦК УРСР). Новий ЦК визначив статус держави у цивільних відносинах, визнавши її нарівні з АРК і територіальними громадами учасником цих відносин. Визнання останніх (АРК і тери­торіальних громад) учасниками цивільних відносин обумовлюється здійсненням територіальної автономії та місцевого самоврядування.

Усі публічні утворення діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими їх учасниками. Утім як це досягається? Розуміючи, що до цивільного обороту залучаються нові учасники, закон встановив: вони набувають і здійснюють права та обов’язки через відповідні ор­гани у межах компетенції[4] останніх, яка встановлена законом. Так, держава набуває і здійснює права та обов’язки через органи державної влади, АРК — через органи влади АРК, територіальні громади — через органи місцевого самоврядування (статті 170-172 ЦК). Зокрема, згідно з Конституцією, а також Законом України «Про Верховну Раду АРК» вищим представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК. Це ж сто­сується й Ради міністрів АРК (ст. 136 Конституції).

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»[5] місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, відділи, управління тощо) (ч. 2 ст. 2; ст. 11). Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють правомочності щодо володіння, ко­ристування та розпорядження об’ єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купува­ти, використовувати як заставу, вирішувати питання їх відчуження, визна­чати в договорах умови використання і фінансування об’єктів, що при­ватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону).

Для того щоб не руйнувати основний принцип цивільно-правового регулювання у відносинах за участю публічних утворень, для яких основною ознакою є і залишається публічна влада (а це стосується не тільки держави, а певною мірою також АРК і територіальних громад), законодавець знаходить їм для участі у цих відносинах заміну, засто­сувавши відому цивільному законодавству модель представництва. Враховуючи, що відповідно до доктрини цивільного права до участі у цивільному обороті допускаються тільки ті організації, які є юридич­ними особами, органам влади надається статус юридичних осіб пуб­лічного права. Саме ці органи (органи державної влади, органи вла­ди АРК, органи місцевого самоврядування) є суб’єктами цивільно- правових відносин.

Утім до останнього часу в науковій літературі стосовно правового статусу цих органів теж існували різні точки зору. Одні правники вва­жали, що вони повинні мати статус юридичної особи, інші ж виступа­ли проти цього, висловлюючи побоювання, що поява юридичних осіб публічного права перетворить державний апарат у цивілістичну струк­туру, по суті ототожнюючи такі поняття, як державна служба і публіч­на юридична особа. Вважаємо, наведений підхід звужує поняття юри­дичної особи публічного права, а для перетворення державного апара­ту в цивілістичну структуру немає підґрунтя, оскільки органи влади діють у цивільних відносинах тільки для виконання певних завдань.

До того ж новий ЦК поставив крапку у вирішенні цього питання. Щоб стати учасником цивільних відносин, органи влади набувають статусу юридичної особи публічного права, будучи одним з її видів. Публічні юридичні особи — це публічні утворення, що мають на меті державні інтереси, тобто визнані державою і забезпечені правом інте­реси соціальної спільноти, задоволення яких служить неодмінною умовою і гарантією її існування та розвитку. Порядок створення, ор­ганізаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб публіч­ного права визначаються не положеннями цивільного законодавства, а нормами державного, адміністративного та інших галузей публічно­го законодавства. Звідси й основою їх виникнення є публічно-правовий акт, що одночасно визначає також внутрішню сторону відносин юри­дичної особи публічного права. Коли ж публічні юридичні особи стають учасниками цивільних відносин, на них, якщо інше не буде встановлено законом, поширюються правила ЦК (ст. 82), оскільки саме у цих випадках вони немовби прирівнюються до юридичних осіб при­ватного права, але, безумовно, ними не стають. При цьому вказані публічні утворення позбавляються будь-яких привілеїв перед іншими учасниками цивільних відносин — фізичними та юридичними осо- бами[6].

У випадках і у порядку, встановлених законом, іншими нормативно- правовими актами, від імені держави, АРК, територіальних громад за спеціальними дорученням можуть виступати фізичні та юридичні осо­би, органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування (ст. 173 ЦК). Так, відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» певні повноваження для вступу в цивільно- правові відносини можуть бути покладені на сільського, селищного, міського голову, але у межах його компетенції (ст. 42).

Виходячи з викладеного вище, слід розрізняти, тим не менше: хто стає стороною у договорах, які укладаються такими представниками. Так, якщо договір укладається безпосередньо компетентним органом держави від її імені, остання і стає стороною цього договору. Саме у держави в такому випадку виникають права, обов’язки та відпові­дальність за невиконання або неналежне виконання умов договору. Навпаки, якщо договір укладається, наприклад, державним підпри­ємством без посилання на те, що воно діє як представник держави, то така публічна юридична особа діє як самостійний учасник цивільного обороту і за її дії держава не відповідає.

Публічні утворення як учасники цивільних відносин мають спеці­альну цивільну правоздатність, що відповідає меті їх створення.

Участь публічних утворень у цивільних відносинах. До цивіль­них відносин, у яких можуть брати участь публічні утворення, слід віднести речові, спадкові, зобов’язальні, виключні правовідносини тощо.

До суттєвих ознак учасників цивільних відносин ЦК відносить їх майнову самостійність (ст. 2). А це означає, що кожен з останніх має майно, яке належить йому на відповідному праві (титулі). Право влас­ності — основне з речових прав, яке свідчить про майнову самостій­ність учасника. Звідси логічним є той підхід, що застосував законода­вець при визначенні видів права власності, здійснивши її поділ за суб’єктним принципом, закріпивши існування таких видів права влас­ності, як право власності Українського народу, право приватної влас­ності, право державної власності та право комунальної власності (статті 324-327 ЦК).

Утім ЦК не наводить перелік майна, що може перебувати, напри­клад, у державній власності, встановлюючи лише, що у такій власнос­ті є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч. 1 ст. 326)[7]. У власність держави переходить скарб, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), реквізоване (ст. 353 ЦК) та кон­фісковане майно (ст. 354 ЦК) тощо[8].

Комунальна власність — самостійний вид права власності, суб’єктами якої виступають територіальні громади. ЦК теж не містить переліку майна, що може бути у комунальній власності. Такий перелік закріплено у ст. 142 Конституції і деталізовано у ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Підставою для набуття права ко­мунальної власності є передача майна територіальним громадам без­оплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також май­нових прав, створення, придбання майна органами місцевого само­врядування у порядку, встановленому законом.

Слід зазначити, що ЦК дещо по-новому підходить до вирішення питань, пов’язаних із набуттям права власності, зокрема, на безхазяй­ну нерухому річ (ст. 335 ЦК), знахідку (ст. 338 ЦК), бездоглядну до­машню тварину (ст. 341 ЦК) тощо, встановлюючи, що за певних об­ставин вказане майно може перейти і до комунальної власності.

Публічні утворення можуть створювати юридичні особи публічно­го права (державні підприємства, комунальні підприємства, навчальні заклади), а також юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (частини 2 та 3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК). Причому юридична особа публічного права, як і юридична особа приватного права, набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК).

Публічні утворення можуть стати суб’єктами спадкових правовід­носин, а саме набути право на майно, що входить до спадкової маси. Суб’єктами права спадкування за заповітом можуть бути держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави (ч. 2 ст. 1222 ЦК). Територі­альна громада за місцем відкриття спадщини стає її власником у разі визнання цієї спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Публічні утворення беруть участь і у договірних зобов’язаннях, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Зокрема, ч. 1 ст. 720 ЦК встановлює, що сторонами у договорі дарування можуть бути не тільки фізичні особи, юридичні особи, а також держава, АРК, терито­ріальна громада. Це ж стосується і договору про пожертву (ч. 1 ст. 729 ЦК). Утім за договором довічного утримання (догляду) сторонами можуть бути: відчужувач — лише фізична особа, а набувач — повно­літня фізична особа або юридична особа (ст. 746 ЦК). Держава здій­снює внутрішні й зовнішні державні позики, зокрема, шляхом випус­ку державних цінних паперів.

Держава бере участь і у недоговірних зобов’ язаннях, зокрема у тих, що виникають унаслідок рятування здоров’ я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи (глава 80 ЦК); у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинен­ня права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК); у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо. АРК чи органом місцевого самоврядування відшкодовується шкода у випадках, передбачених статтями 1173, 1174, 1175 ЦК.

Відповідальність за зобов’язаннями держави, Автономної Рес­публіки Крим, територіальних громад. Для публічних утворень, як і для інших учасників цивільних відносин, суттєвою ознакою є майнова самостійність, оскільки вони несуть самостійну майнову відповідаль­ність за своїми зобов’язаннями (статті 174, 175 ЦК). Це означає, що держава не відповідає за зобов’язаннями АРК, територіальних громад, юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, установлених законом (ч. 3 та ч. 1 ст. 176 ЦК). Відповідно й АРК не відповідає за зобов’язаннями держави і територіальних громад, а також юридичних осіб, що нею створені, крім випадків, передбачених законом (ч. 4 та ч. 1 ст. 176 ЦК), а територіальна громада не відповідає за зобов’язаннями держави, АРК, інших територіальних громад та юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, установлених законом (ч. 5 та ч. 1 ст. 176 ЦК). Логічним є й  те, що юридичні особи, створені публічними утвореннями, не відповіда­ють за зобов’язаннями останніх (ч. 2 ст. 176 ЦК).

ЦК встановлює межі майнової відповідальності публічних утворень (статті 174, 175 ЦК). Держава і територіальні громади відповідають за своїми зобов’ язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Аналіз норм ЦК дозволяє дійти висновку, що хоча АРК визнається учасником цивільних правовідносин, утім ЦК навіть не містить спеці­альної статті, яка вказувала б, за рахунок якого майна відповідає цей учасник названих відносин за своїми зобов’язаннями. Вважаємо, це пов’язано з тим, що у ЦК взагалі суперечним є визначення участі АРК у відносинах власності[9]..

Що ж стосується таких учасників цивільних відносин, як іноземні держави, то у ч. 2 ст. 2 ЦК лише згадується про можливість існування вказаних відносин за участю іноземних держав, але відсутні норми, які б їх регулювали. Тому на сьогодні головним джерелом, що регулює такі відносини, є відповідні міжнародні договори.


[1] Див.: Белов, В. А. Гражданское право. Общая и Особенная часть [Текст] : учеб­ник / В. А. Белов. - М. : Ао «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 108.

[2] Певні рекомендації щодо цього наводить Ю. Г. Басин (Басин, Ю. Г. Правовое регулирование сделок, заключаемьіх государством [Текст] / Ю. Г. Басин // Цивилисти- ческие исследования : сб. науч. тр. памяти проф. И. В. Федорова / под ред. Б. Л. Хаскельберга, Д. О. Тузова. - М. : Статут, 2004. - Вьіп. 1. - С. 18-35.

[3] Див.: Виткявичюс, П. Гражданская правосубьектность Советского государства [Текст] / П. Виткявичюс. - Вильнюс : Минтис, 1978. - С. 76.

[4] Категорія «компетенція» пов’язана із встановленням публічно-правового стату­су відповідного органу державної (публічної) влади, а тому не є цивільно-правовою і передбачається нормами конституційного або адміністративного права.

[5] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

[6] Докладно про це див.: Борисова, В. І. До проблеми участі публічних юридичних осіб в цивільних правовідносинах [Текст] / В. І. Борисова // Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Одеса, 15 трав. 2003 р. - Одеса : Астропринт, 2003. - С. 7-11; Вона ж. Публічні утворення як суб’єкти цивільних відносин [Текст] / В. І. Борисова // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. - Х., 2005. - № 10. - С. 88-96.

[7] До недавнього часу перелік такого майна встановлювався Законом «Про влас­ність» (Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 20. - Ст. 249), відповідно до ст. 34 якого це було: майно, яке, зокрема, забезпечує діяльність Верховної Ради та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк України, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фон­ди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів тощо.

[8] Більш докладно про це див. главу 17 цього підручника.

[9] Докладніше про це див. главу 16 цього підручника.

 

Питання для самоконтролю


  1. Чим пояснюється включення публічних утворень — держа­ви Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав — до кола учасників цивільних відносин?
  2. Чи є перелік публічних утворень, що діють у цивільних від­носинах, вичерпним?
  3. У яких цивільних відносинах можуть брати участь публічні утворення?
  4. Яким шляхом досягається те, що публічні утворення діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими їх учас­никами?
  5. Яку цивільну правоздатність мають публічні утворення як учасники цивільних відносин?
  6. На яких засадах базується відповідальність публічних утво­рень за цивільно-правовими зобов’ язаннями?