Глава 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Глава 1 ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством
1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Слід зазначити, що назва першої глави вужче її змісту, оскільки йдеться в ній не лише про
акти цивільного законодавства, як такі, але й дається визначення цивільних відносин та їх суб'єктів, згадуються такі категорії, як звичай, договір, аналогія тощо. У цьому відчувається відлуння попередніх редакцій проекту ЦК, де глава 1 називалася «Цивільні відносини. Цивільне законодавство», а ст. 1 — «Цивільні відносини».
Ст. 1 передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
Визначенню поняття майнових відносин і встановленню критерію віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. Як такий критерій одні автори називали товарно-грошовий характер майнових відносин (О. А. Пушкін), інші — майнову самостійність суб'єктів і те, що останні
виступають «як самостійні товаровласники» (Ю. С. Червоний).
Із прийняттям нового ЦК підґрунтя для таких суперечок практично ліквідоване, оскільки ст. 1 відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, критерієм встановлення галузевої належності відносин є не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового (диспозитивного) методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.
ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 2003 р. не містить підстав для такого поділу, просто вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.
Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам. Зокрема, це право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції; на інформацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо. (Див. також: коментар до кн. II ЦК «Особисті немайнові права фізичних осіб», ст. 94 та кн. IV «Інтелектуальна власність».)
Як особисті немайнові так і майнові відносини є відносинами цивільними, основними ознаками яких є:
1) суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин відносно один одного виступають як юридичне рівні суб'єкти, відокремлені одне від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі;
2) предмет. Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу матеріальних і нематеріальних благ;
3) метод. Відносини сторін регулюються на засадах ініціативи учасників і диспозитивності норм, головною підставою виникнення правовідносин між суб'єктами цивільного права є домовленість (договір) сторін;
4) зміст. Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;
5) захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;
6) розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише факти, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які, хоч і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.
До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом. Це положення слідує з того, що такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву. Сказане стосується також бюджетних та податкових відносин, які за своїм характером є відносинами влади та підпорядкування.
Стаття 2. Учасники цивільних відносин
1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Ст. 2 присвячена визначенню кола суб'єктів цивільних відносин та їхній характеристиці (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив). Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права.
Суб'єктами приватного права — учасниками цивільних правовідносин є: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.
Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.
Стосовно змісту правосуб'єктності необхідно підкреслити тенденцію до відмови від невиправданих обмежень правосуб'єктності юридичних осіб. Якщо ст. 26 ЦК 1963 р. встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ЦК 2003 р. (ст. 91) передбачає, що юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.
Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.
Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і обов'язки. У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 68) осіб, які фактично тотожні.
Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.
Поняття дієздатності охоплює можливість здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у її складі розрізняють: 1) правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність — здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) тестаментоздатність — здатність складати заповіт і бути спадкоємцем; 4) трансдієздатність — здатність особи бути представником та тим, кого представляють; 5) бізнесдієздатність — здатність бути учасником підприємницьких відносин.
Загальні положення про дієздатність у ЦК також визначено окремо стосовно фізичних (ст. ЗО) та юридичних осіб (ст. 92). (Див. коментар до глав 3, 4, 7, 17 ЦК).
Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб'єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.
Стосовно вказаних суб'єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність та дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.
До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології коментованої статті.
Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства
1. Загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення у принципах цивільного права (у коментованій статті вони іменуються «засадами цивільного законодавства»), під якими мають на увазі визначальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання суспільних відносин, що складають предмет цивільного права.
Слід зазначити, що незалежно від того, чи йдеться про особи приватного чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст. З ЦК, у кожній з яких проявляються ті чи інші вимоги до практичного забезпечення правового становища приватної особи.
1) Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом;
2) Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, полягає у забезпеченні правової охорони власності, незалежно від її форм та видів. Разом із тим, власник може бути позбавлений свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилученні майна в інших випадках, передбачених ст. 350-354 ЦК;
3) Свобода договорів полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;
4) Свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права. Варто звернути увагу на те, що із сенсу вказаної статті випливає розмежування законодавцем: підприємницької діяльності, яка заборонена законом, і підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Перша з них є правопорушенням і тому не входить до сфери правового регулювання. Що ж стосується підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, то право займатися нею є однією з важливих засад цивільного законодавства України;
5) Принцип судового захисту цивільного права та інтересу відображає та розвиває положення ст. 124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі
правовідносин, що виникають в державі. При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у ЦК, так і відносно тих, що випливають із норм Конституції України чи іншого закону. (Див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
Судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має право відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад на тій підставі, що його вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.
Проте слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги звернення за захистом виключно до суду. ЦК та інші закони України передбачають для суб'єктів цивільних відносин можливість діяти іншим чином. Наприклад, згідно зі ст. 17-19 ЦК захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами у порядку самозахисту. Суперечка про порушене цивільне право може бути розглянута також третейськими судами, котрі створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин. (Див. коментар до глави 3).
6) Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність — це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Стаття 4. Акти цивільного законодавства України
1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).
Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.
3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.
4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.
Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.
6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
Характеризуючи акти цивільного законодавства України, ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція України) і цивільне законодавство як таке. Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою всього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, а й адміністративного, карного, процесуального тощо законодавств. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і непередбачених у ЦК (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
Цивільне законодавство як таке у свою чергу поділяється на головний акт — Цивільний кодекс України та інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.
Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Президента України. Ст. 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють цивільні відносини.
Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.
Оскільки нормативні акти можуть містити норми різної галузевої належності, то положення коментованої статті слід розглядати як такі, що стосуються не лише законів у цілому, а й окремих норм, котрі регулюють цивільні відносини, вміщених у законах комплексного характеру.