Частина перша ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Розділ І ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ PDF Печать
Конституционное право - П.Д.Біленчук Місцеве самоврядування в Україні

 

§ 1. Поняття місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ­нобічно. Аналіз Конституції України (1996 р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу Ук­раїни;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішен­ня питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про­голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого само­врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 p., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 p., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держави.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаменталь­ними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалеж­ність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті (ст. 7) фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.

Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децен­тралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згі­дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему фор­му реалізації народом належної йому влади.

Як специфічна форма реалізації належної народові вла­ди місцеве самоврядування характеризується:

1) місцеве самоврядування має особливого суб'єкта -територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільно­го об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се­лища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2)  місцеве самоврядування займає окреме місце в полі­тичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого само­врядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв
у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України);   по-друге,   органам   місцевого  самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст.  143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконав­чої влади.

Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (по­ряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади . Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захи­щаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріаль­ну і фінансову основу місцевого самоврядування;

3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управ­ління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого са­моврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Місцеве самоврядування як право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого зна­чення. Європейська Хартія місцевого самоврядування (ст. 3) дає визначення місцевого самоврядування як право і реальну здатність органів місцевого самоврядування рег­ламентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно Європейської Хартії це право здійснюється як виборними та виконавчими орга­нами, так і безпосередньо територіальною громадою шля­хом використання різних форм прямої демократії.

Конституція України (ст. 140) визначає місцеве само­врядування як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жи­телів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішу­вати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому за­коном, як безпосередньо, так і через органи місцевого са­моврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконав­чі органи.

Детальніше визначення місцевого самоврядування дає­ться в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»: Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної гро­мади - жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі орга­ни, а також через районні та обласні ради, які представ­ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.

Аналіз цих положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє зробити такі висновки:

1. Конституція України визнає право самостійно вирі­шувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами - жителями «природних» ад­міністративно-територіальних одиниць, тобто поселень (сіл, кількох сіл, селищ та міст).

Такий підхід до визначення кола суб'єктів права на мі­сцеве самоврядування має глибокі історичні корені. Саме в поселеннях люди природним шляхом групувалися для спі­льного життя, проблеми якого вони обговорювали на схо­дах, загальних зборах, а для здійснення поточного управлін­ня обирали відповідних осіб (органи)- вождів, старійшин, ради тощо. Таким чином формувалася громада, відмін­ною ознакою якої є наявність виборних органів, а подібна система отримала назву громадського, комунального, міс­цевого або муніципального самоврядування.

Стосовно інших адміністративно-територіальних оди­ниць, то вони були створені неприродним шляхом — «зго­ри» актами державної влади, за допомогою яких здійсню­валося районування території держави, і в силу цього вони носять «штучний» характер. Так виникають, наприклад, області, воєводства, губернії, повіти, райони тощо. «Штуч­ні» адміністративно-територіальні одиниці - це регіони і субрегіони. Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб'єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним, що чітко за­фіксовано в проекті Європейської Хартії регіонального са­моврядування (1997 p.).

2. Конституція та Закон передбачають, що право тери­торіальної громади на місцеве самоврядування здійснюєть­ся громадою як безпосередньо через форми прямої демок­ратії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів мі­сцевого самоврядування.

Право територіальної громади на місцеве самовряду­вання забезпечується правом кожного громадянина Украї­ни брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно ст. З Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому само­врядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. При цьому будь-які обмеження цього права залеж­но від раси громадян, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на від­повідній території, за мовними чи іншими ознаками забо­роняються.

Конституція гарантує громадянам України право оби­рати і бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівно­го доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Важливе теоретичне та практичне значення має визна­чення співвідношення понять «місцеве самоврядування» та «місцеве управління». З цього питання в літературі вислов­люються різні, часом діаметрально протилежні погляди. Більшість вчених протиставляють місцеве самоврядування і місцеве управління. Так, якщо під місцевим самовряду­ванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то місцеве управління розглядають як управлінську діяльність в адмі­ністративно-територіальній одиниці, яка здійснюється через адміністрацію, що призначається центральними або іншими вищими органами державної влади , тобто пряме державне управління на місцях.

Одночасно висловлюється думка щодо недоцільності протиставлення цих двох понять. Місцеве управління про­понується розглядати як складний механізм, який може включати в себе як місцеву державну адміністрацію, так і органи місцевого самоврядування, виступаючи при цьому складовою частиною державного механізму2.

Перший підхід, на нашу думку, більш точно відображає природу місцевого самоврядування і дозволяє чітко розме­жувати самоврядні функції та повноваження територіаль­них громад з функціями та повноваженнями державної влади, які реалізуються на регіональному та місцевому рів­нях органами виконавчої влади або за дорученням держави органами місцевого самоврядування. В останньому випад­ку органи місцевого самоврядування підконтрольні відпо­відним органам виконавчої влади, але це не означає зміни їх природи і не може розглядатися як підстава для вклю­чення до державного механізму. Як родовий, тобто такий, що охоплює поняття місцевого управління та місцевого самоврядування, можна було б використовувати термін «управління на місцях», маючи на увазі можливість здійс­нення такого управління із застосуванням різних форм — місцевого самоврядування або прямого державного управ­ління на місцях (місцеве управління).

У різних державах з метою ефективної організації вла­ди на місцях застосовуються різні системи місцевих орга­нів управління та органів місцевого самоврядування (сис­теми управління на місцях), на вибір яких впливають такі фактори, як неоднаковий підхід до розуміння державної влади, розмежування адміністративно-територіальних оди­ниць на «природні» та «штучні», національні та історичні особливості і традиції тощо. Останнім часом у літературі3 виділяють чотири основні системи:

1. Англо-американська (англосаксонська) система ха­рактеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетен­ції не створюються (наприклад, Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

2. Континентальна (романо-германська або європейсь­ка) система будується на поєднанні місцевого самовряду­вання і місцевого управління і виходить з різного тлума­чення «природних» та «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць. Така система може мати два різновиди:

а) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують  виборні органи територіальної громади (в тому числі й органи «вторинної» територіальної громади - територіальної громади «штучної» адміністрати­вно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади  (місцеві  державні  адміністрації),  які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю орга­нів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиня­ти на певний строк рішення органів місцевого самовряду­вання, звертатися до глави держави або парламенту з про­позицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно ор­гани первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема, у Франції та Італії;

б) на низовому рівні - в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місце­вого самоврядування, а на регіональному та субрегиональ­ному рівнях (в «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні ад­міністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу - це не представницькі органи територіальних громад «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад «природ­них»  адміністративно-територіальних  одиниць  на  регіо­нальному (субрегіональному) рівні. Подібна система засто­совується, зокрема, в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінлян­дії, Іраку.

3.  Іберійська система (зокрема, Бразилія, Португалія,Мексика, з певними особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють об­рані населенням представницькі органи місцевого само­врядування (ради) та відповідні головні посадові особи мі­сцевого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад і одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адмі­ністративно-територіальних одиницях.

4. Радянська система (система рад та їх виконавчих комітетів) базується на запереченні розподілу влад і ви­знанні повновладдя представницьких органів знизу до вер­ху. Ця система передбачає, що всі ради, починаючи з най­нижчого рівня, є органами державної влади на своїй тери­торії, всі інші органи держави прямо або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрар­хічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в деяких країнах, зокрема в КНР,КНДР.

Аналіз відповідних положень Конституції України до­зволяє зробити висновок, що в Україні застосовується кон­тинентальна (її другий різновид) система управління на місцях.