РОЗДІЛ 17 Постановлення вироку

Posted in Уголовное процесуальное право - Ю.М. Грошевий Кримінальний процес

 

§ 1. Вирок суду — найважливіший акт правосуддя. Властивості вироку

Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами (ст. 124); визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її покаранню може тільки суд у вироку, що набрав чинності (ст. 62). У взаємному зв'язку ці два конституційні положення дозволяють найчіткіше з'ясувати як суть правосуддя по кримінальних справах, так і значення такого акта правосуддя, як вирок суду.

Вирок — найважливіше процесуальне рішення суду першої і апе­ляційної інстанцій, результат всієї передуючої його винесенню про­цесуальної діяльності органів досудового розслідування і суду, акт правосуддя. Тільки такий, що відповідає всім вимогам закону, вирок суду здатний забезпечити досягнення завдань правосуддя, захист прав і законних інтересів усіх учасників процесу, від імені держави дати оцінку соціальної небезпеки злочинного діяння, сприяє формуванню правової свідомості в суспільстві, переконаності громадян у стабіль­ності і силі державної влади і авторитетності влади судової, підтримці правопорядку в країні.

Вирок є процесуальним актом, у якому реалізується важлива про­цесуальна функція суду — вирішення кримінальної справи (право­суддя).

Особливість вироку суду, яка відрізняє його від інших актів засто­сування права, полягає в тому, що він постановляється іменем України, виноситься тільки судом у встановленому законом процесуальному порядку та містить вирішення основних найбільш важливих питань по кримінальній справі — про наявність або відсутність злочину, ви­нуватість або невинуватість підсудного та про призначення йому по­карання, якщо винуватість встановлена судом. Таким чином, постанов­лення судом як обвинувального, так і виправдувального вироку є га­рантією дотримання прав та законних інтересів підсудного, оскільки він виноситься на підставі тих доказів, які були розглянуті в судовому засіданні, їх оцінки за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК).

Вирок суду є актом застосування норм права, він не створює нових норм, але являє собою процесуальне рішення, де застосовуються чинні норми права відповідно до конкретних обставин кримінальної справи.

У судовому рішенні — вироку констатуються кримінально-правові відносини, які виникають між громадянином та державою у зв'язку з фактом вчинення злочину. Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні, з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчи­ненні злочину починається притягнення її до кримінальної відпові­дальності як стадії кримінального переслідування, а настає криміналь­на відповідальність тільки з моменту набрання законної сили обви­нувального вироку суду1.

Судовий вирок має силу акта правосуддя, якщо він наділений пев­ними властивостями, які містяться у законі. Теорія кримінального процесу, чинне кримінально-процесуальне законодавство дає підстави для виокремлення зовнішніх та внутрішніх властивостей вироку, які між собою у взаємодії дають якісне вираження цього процесуального судового рішення.

До зовнішніх властивостей вироку належать виключність; за­гальнообов'язковість; преюдиціальність.

До внутрішніх властивостей вироку правомірно віднести закон­ність; обґрунтованість; мотивованість; справедливість.

Виключність вироку — це якісне значення акта правосуддя, яке констатує, що кримінальна справа не може бути порушена проти осо­би, відносно якої є вирок по тому ж обвинуваченню, який набрав за­конної сили (п. 9 ст. 6 КПК). Таким чином, виключність вироку — це така його властивість, яка виключає можливість повторного розгляду кримінальної справи у суді, відносно однієї особи, за таким же обви­нуваченням, яке вирішено вироком суду, що набрав законної сили.

Виключність вироку втілює конституційну вимогу про те, що ні­хто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України), а також міжнародний стандарт, який міститься у Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) — ніхто не по­винен бути вдруге засуджений або покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений чи виправданий. Вказане конституцій­не положення та міжнародно-правовий стандарт конкретизується в ч. 3 ст. 2 КК України, де зазначається, що ніхто не може бути при­тягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин біль­ше одного разу.

Іноді у теорії права виділяють таку якісну характеристику судових рішень, як остаточність поряд з виключністю. Вона означає, що всі обставини, які розглядались у судовому засіданні та отримали своє процесуальне розв'язання і на підставі яких рішення прийнято та на­брало законної сили, не можуть бути переглянуті повторно. У такому розумінні остаточність вироку збігається з його виключністю.

Загальнообов'язковість вироку передбачає, що вирок, ухвала і по­станова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадо­вих осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території Украї­ни (ст. 403 КПК). Обов'язковість вироку забезпечує дію принципу законності на території держави, тому всі посадові особи, громадяни повинні не тільки виконувати вирок, але й сприяти його виконанню.

Обов'язковість вироку перш за все забезпечується як особливим механізмом приведення його до виконання, так і встановленою законом відповідальністю за невиконання вироку, що набрав законної сили, або за перешкоджання його виконанню.

Правовідносини, які виникають при виконанні вироку, який набрав законної сили, забезпечуються кримінально-правовою охороною. Так, КК України в розділі «Злочини проти правосуддя» містить ст. 382 «Не­виконання судового рішення», яка передбачає кримінальну відпові­дальність за вказані вище дії.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснюється, що «відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємства­ми, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими громадянами та їх об'єднаннями... У разі невиконання судових рі­шень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності».

Мова йде про кримінально-процесуальну преюдицію вироку, яка визначає його обов'язковість для всіх судів, які розглядають справи у кримінальному, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, щодо прийняття без повторної перевірки всіх фактів та обставин, які раніше були встановлені по іншій кримінальній справі відповідним судовим рішенням, яке набрало законної сили. Преюди­ціальне значення має не тільки вирок у цілому, але й мотивувальна його частина, оскільки мотиви прийняття того чи іншого рішення мо­жуть бути предметом оскарження.

Термін «преюдиція» у кримінально-процесуальному законодавстві не вживається і не врегульований ним. Преюдиції використовуються на практиці тоді, коли суд поставлений перед фактом, що певні дії осо­би або фактичні обставини, які мають значення для справи, що пере­буває в провадженні, уже були раніше розглянуті судом і стосовно них було винесене рішення.

Інститут преюдицій повинен бути використаний не тільки стосов­но доказового значення обставин, встановлених у раніше винесеному рішенні юрисдикційного органу. Його потрібно застосовувати й у тих випадках, коли з наявністю цих обставин закон пов'язує настання певних матеріально-правових наслідків. Преюдиціальне значення ра­ніше винесеного рішення в таких випадках обумовлене тим, що факти і зроблені на їх основі правові висновки, встановлені в раніше вине­сеному рішенні, є юридичними фактами, що тягнуть за собою певні кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування, що у свою чергу дає можливість використання преюдицій і у процесі до­казування по розглянутій пізніше кримінальній справі.

Преюдиціально встановлені факти є обставинами, що були вста­новлені на основі якихось доказів у попередній справі, тому відрізня­ються від доказових фактів тим, що: а) встановлюються в процесі провадження по іншій кримінальній чи цивільній справі; б) через це мають процесуальну форму, властиву доказам; в) істинність їх може бути піддана сумніву в процесі використання при встановленні істини по іншій кримінальній чи цивільній справі (у рамках законної сили вироку чи рішення, тобто поки воно не буде скасоване).

На практиці виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду по справі, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набуття законної сили незаконними і необґрунтованими вироками. Тому здається, що у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов'язаних з раніше вирішеною, виникають дані, що свідчать про не-правосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні.

Кримінально-процесуальний закон не містить ніяких вказівок, як діяти суддям, коли при розгляді справи, пов'язаної з раніше виріше­ною, достовірно встановлюються фактичні дані, що свідчать про незаконність і необґрунтованість раніше винесеного рішення. Вва­жаємо, що таке рішення не може і не повинно бути покладене в осно­ву рішення, що виноситься в новому судовому розгляді. У такому випадку виникає колізія між законною силою раніше винесеного рішення і внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на оцін­ці доказів по новій справі.

Необхідно враховувати можливість виникнення колізії між преюди-цією і внутрішнім переконанням суду, що змушує суд виносити рішен­ня, яке суперечить вироку, що набрав законної сили. Це можливо в тих випадках, коли висновки суду по розглянутій кримінальній справі стосовно осіб, на яких не поширюються суб'єктивні межі законної сили раніше винесеного рішення, яке має значення для справи, що розгля­дається, суперечать висновкам, установленим у раніше винесеному рішенні. Ці ситуації, по суті, є випадками, коли виноситься судове рішення, що суперечить вироку, який набрав законної сили, і тому ви­никає питання про шляхи усунення суперечностей між преюдицією і внутрішнім переконанням.

Виникнення колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням суду можливе в таких випадках: по-перше, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно осіб, що брали участь у розгляді цивіль­ної справи, суд ставить під сумнів правильність висновків про подію чи дії по цивільній справі. По-друге, колізія можлива й у випадках, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно особи, що має судимість, у суду виникають сумніви в правильності правових виснов­ків, зроблених у раніше винесеному судовому рішенні. І нарешті, по-третє, у випадку, коли у суду, що розглядає питання про скасування раніше винесеного вироку за нововиявленими обставинами, виникають сумніви в законності чи обґрунтованості вироку, що встановив ці обставини. Така ситуація можлива, наприклад, при розгляді справи за нововиявленими обставинами, внаслідок зловживання прокурорів, слідчих, осіб, що провадять дізнання, і суддів (ст. 4005 КПК).

При виникненні такої колізії вирішення питання на користь пре-юдиції спричиняє винесення вироку всупереч внутрішньому переко­нанню суддів, а на користь оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів — до винесення таких, що суперечать один одному, вироків (рішень) стосовно тих самих фактів.

Наділення преюдиціальною силою судового рішення засновано на презумпції істинності судового акта, що набрав законної сили. Закон­на сила судового вироку забезпечує дію преюдиції. Уявляється, що преюдиціальність не слід ставити поруч із такими властивостями ви­року, як виключність, загальнообов'язковість.

У тих випадках, коли колізія між преюдицією і внутрішнім пере­конанням суду виникає при встановленні фактичних обставин, раніше винесене судове рішення по цивільній справі має значення доказу, що може бути перевірене при провадженні у кримінальній справі за за­гальними правилами доказування. У тих же випадках, коли у суду, що розглядає справу, виникають сумніви в правильності вирішення ма­теріально-правових питань у раніше винесеному вироку, суд повинен виносити своє рішення, ґрунтуючись на вимозі про те, що усі факти у вироку повинні бути встановлені достовірно, а сумніви суду, що не можуть бути усунуті, тлумачаться на користь обвинуваченого.

Правила преюдиції вносять упорядкованість у судове пізнання і завжди повинні співвідноситися з вимогами, які слідують з оцінки доказів та формування вільного судового внутрішнього переконання при прийнятті відповідного судового рішення. Окрім кримінально-процесуальних, вирізняють цивільно-процесуальні та адміністративні преюдиції; преюдиції які спростовуються і які не спростовуються.

Так, у ст. 61 ЦПК України йдеться про підстави звільнення сторін від доказування, тобто про факти, які не підлягають доказуванню. До цих фактів згідно із ч. 4 ст. 61 ЦПК України відносяться преюдиціаль­ні факти, які містяться у вироку, що набрав законної сили, або поста­нові суду у справі про адміністративні правопорушення. Такі факти обов'язкові для суду, що розглядає праву про цивільно-правові наслід­ки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з пи­тань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Що стосується значення цивільно-процесуальної преюдиції рішен­ня, ухвали, постанови та застосування її у розгляді кримінальної справи, то, на жаль, це питання не отримало чіткої, належної правової ре­гламентації. На підставі аналізу статей 6, 28, 328 КПК слід зазначити, що рішення, ухвала, постанова суду з цивільної справи, що набрали законної сили, обов'язкові для суду у кримінальному судочинстві тіль­ки з питання — чи мала місце подія або дія (суспільно небезпечне винне діяння: дія або бездіяльність) особи, але не відносно винності особи, тому цивільно-правова преюдиція не може обмежувати суд у кримінальному судочинстві щодо встановлення обставин, фактів, які стосуються винуватості або невинуватості підсудного.

Статті 323, 334 КПК містять внутрішні властивості вироку: закон­ність, обґрунтованість, мотивованість, справедливість.

Під законністю вироку слід розуміти його властивість, яка відбиває правильне застосування судом кримінально-процесуального закону при досудовому розслідуванні, судовому розгляді та постановленні вироку, а також правильне застосування кримінального, цивільного та інших матеріальних законів при розв'язанні питань, які виникають при судовому розгляді кримінальної справи.

Вирок може бути визнаний законним, якщо: він проголошений за­конним складом суду; на досудовому і судовому провадженні по кри­мінальній справі були проведенні всі слідчі та судово-слідчі дії без порушення кримінально-процесуального закону та прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які брали в них участь; виснов­ки суду, які зазначені у вироку щодо винуватості або невинуватості особи, призначення покарання або звільнення від його відбування, застосування інших матеріальних законів ґрунтуються на їх правиль­ному тлумаченні суддями.

Тільки законний вирок забезпечує виховний результат судової ді­яльності. Будучи виявленням правосвідомості суддів, законний вирок формує правосвідомість громадян, впроваджує правову ідеологію, зміцнює віру громадян у непорушність їх прав та законних інтересів.

Поняття обґрунтованості вироку пов'язане з відношенням виснов­ків суду до доказів, які досліджені у судовому засіданні і на цій під­ставі суд робить висновок про наявність фактів, які входять до пред­мета доказування по кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Обґрунтованість вироку — це достовірна відповідь суду з питань, які в порядку ст. 324 КПК належить вирішити при постановленні ви­року по будь-якій кримінальній справі, тому обґрунтованість вироку — це така його властивість, при якій висновки про подію злочину, про винуватість і невинуватість підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення або відмову у задо­воленні цивільного позову, про вирішення всіх інших питань по кри­мінальній справі з достовірністю слідують із повністю зібраних до­казів по справі і розглянутих судом у судовому засіданні.

Законність та обґрунтованість вироку — це дві сторони правосуд-ності вироку, його діалектичні взаємопов'язані, взаємозалежні та такі, що внутрішньо взаємодоповнюються, правові властивості. Вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправо­судним, тобто незаконним та необґрунтованим.

Зміст ст. 323 КПК вимагає від суду, щоб його висновки у вироку були зроблені тільки на тих доказах, які розглянуті у судовому засіданні. У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року № 5 1 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримі­нальних справ і постановлення вироку» пропонується звернути увагу суддів на те, що згідно з вимогами ст. 323 КПК в основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засідан­ні. При постановленні вироку суд колегіально чи суддя одноособово, в умовах, що виключають будь-яке втручання у вирішення конкретних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК.

Мотивованість — це така правова властивість вироку, яка встанов­лює систему правових, фактичних, етичних мотивів, які судді засто­совують при обґрунтуванні процесуальних рішень при розгляді кри­мінальної справи по суті.

Мотивованість вироку перш за все свідчить про переконання суду в достовірності зібраних та досліджених у судовому розгляді доказів, на яких базуються висновки суду стосовно всіх питань, що необхідно ви­рішити при постановленні вироку. Як зазначено у ст. 327 КПК, обви­нувальний та виправдувальний вирок повинні бути судом мотивовані.

У фактичних, правових, логічних мотивах, які судді наводять у виро­ку, відбивається особисте осмислення суддями сукупності доказів, їх оцін­ка, достовірності та достатності для прийняття рішення, особисте розумін­ня суддями застосування норм процесуального та матеріального права.

Визначеність та точність мотивів судового рішення надає учасни­кам судового розгляду (сторонам) можливість аргументовано оскар­жувати у вищих судових інстанціях вироки, постанови, ухвали, як ті, що не набрали, так і ті, що набрали законної сили.

Переконливість мотивування спирається на його логічність та не-суперечливість, тому при мотивуванні своїх висновків судді повинні дотримуватись певних логічних правил: не застосовувати судження, які суперечать одне одному; не використовувати доводи, які не можуть бути підкріплені іншими доказами; не застосовувати судом необґрун­тованих узагальнень щодо певної особи — підсудного; обов'язково дотримуватися логічного зв'язку між обставинами, які підлягають до­казуванню, фактичними обставинами у справі та висновками, які сформульовані у вироку.

На це спрямовує суддів Пленум Верховного Суду України у згаду­ваній постанові «Про виконання судами України законодавства і по­станов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», де підкреслюється, що висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано.

Природно, що при наявності загальних правил мотивування судо­вих рішень мотивування обвинувального та виправдувального вироку має свої особливості.

За загальним правилом саме поняття «справедливість вироку» не розкрито національним законодавцем, відповідно до змісту кримінально-процесуальної діяльності. Лише у ч. 1 ст. 370 КПК, яка містить випадки істотних порушень кримінально-процесуального закону, зазначено, що істотними є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і поста­новити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Справедливість вироку як його властивість визнається теорією кримінального процесу і означає його моральну сторону і перш за все моральність висновків суду з питань, які необхідно вирішити при його постановленні.

Важливо зазначити, що більшість вчених-процесуалістів під­тримують думку про те, що справедливість є найважливішою влас­тивістю вироку, однак по-різному дають визначення такої справед­ливості для здійснення правосуддя та прийняття процесуальних рі­шень.

Справедливими повинні бути судження суду про винність підсуд­ного, про призначення покарання, про суспільну небезпеку діяння, яке вчинив підсудний, про форму вини та мотиви злочину, щодо застосу­вання до підсудного норм кримінального закону, які передбачають обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання. У вироку з точки зору моральності також враховується поведінка та особистість підсудного.

Спираючись у кримінально-процесуальному пізнанні на реальні факті, які мали місце насправді і на яких ґрунтується вирок, суд таким чином доводить справедливість у своїх висновках. Суворе дотримання судом кримінально-процесуального законодавства протягом судового розгляду кримінальної справи, постановлення вироку, проголошення вироку також свідчить про дотримання засад справедливості у судовій кримінально-процесуальній діяльності.

Справедливими будуть дії суду, якщо в процесі слухання кримі­нальної справи були виявлені порушення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства і суд доклав усіх зусиль, щоб поновити порушені права та у зв'язку з цим у порядку ст. 232 КПК прийняв відповідне судове рішення — окрему ухвалу (постанову).

Якщо вирок законний, обґрунтований, мотивований, то він є і справедливим.