4.2 Порядок звільнення осіб від кримінальної відповідальності, коли кримінальні справи перебувають у провадженні суду, але не розглянуті судами.

Posted in Уголовное процесуальное право - Білоконев В. М. Застосування амністії в Україні (судова практика)

4.2 Порядок звільнення осіб від кримінальної відповідальності, коли кримінальні справи перебувають у провадженні суду, але не розглянуті судами.

Звільнення осіб від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні суду, але не розглянуті судами, можливо як під час попереднього розгляду справи суддею, так і під час судового розгляду кримінальної справи.

При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК (законом про амністію – В.Б.). Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному (та законом про амністію – В.Б.) порядку відповідне судове рішення (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”)[92].

Приклад перший: Постановою місцевого суду від 13.01.2006 р. кримінальну справу щодо В., яка обвинувачувалась у вчиненні злочину, передбаченого ст. 367 ч. 2 КК закрито на підставі Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Верховний Суд України ухвалою від 21.12.2006 р. постанову суду скасував і відзначив, що закриття кримінальної справи зі звільненням особи від кримінальної відповідальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, та за наявності визначених ч. 1 ст. 44 КК. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 р. при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені КК. Якщо органи досудового слідства зазначені обставини не встановили, суд при попередньому чи судовому розгляді не може усунути допущену ними неповноту або неправильність, справу необхідно направити на додаткове розслідування з дотриманням вимог ст. ст. 246 або 281 КПК. Зазначені вимоги місцевим судом виконані не були[93].

Приклад другий: Постановою місцевого суду від 25.06.2007 р. кримінальну справу щодо Д., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ст. 122 ч. 1 КК закрито, провадженням закрито зі звільненням того від кримінальної відповідальності на підставі п. п. “б”, “г” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. У касаційній скарзі Д. просить скасувати судове рішення, оскільки суд не вправі був застосувати до нього амністію, не встановивши його винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК.

Верховний Суд України ухвалою від 22.01.2008 р. скаргу Д. не задовольнив і відзначив, що органами досудового слідства останній в тому, що він 11.02.2005 р. у м. Одесі на ґрунті особистих неприязне них стосунків, умисно наніс В. декілька ударів по ногам, завдавши потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження, що спричинило тривалий розлад здоров’я. Як убачається з матеріалів справи, Д. було пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК. Така кваліфікація органами досудового слідства дій обвинуваченого відповідає зібраним у справі доказам. За цим законом максимальною мірою покарання є позбавлення волі на строк до 3 років. Обвинувачений Д. при судовому розгляді заявив клопотання про закриття щодо нього кримінальної справи у зв’язку з актом амністії, оскільки він має на утриманні дитину-інваліда першої групи та матір, яка достигла 70-річного віку. З урахуванням наведеного, Д. є суб’єктом амністії, а тому, відповідно до вимог зазначеного закону, суд обґрунтовано звільнив його від кримінальної відповідальності, а справу провадженням закрив[94].

Питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, коли це є правом, а не обов’язком суду, він повинен вирішувати під час судового розгляду з дотриманням порядку, встановленого ст. 282 КПК, незалежно від того, надійшла справа до суду з постановою про її закриття чи з обвинувальним висновком (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”)[95].

Виникає запитання, звільнення осіб від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію є правом чи обов’язком суду?

В теорії кримінального права по цьому питанню існують різні точки зору. Так, С.М. Школа стверджує, що треба зазначити, що амністія – це факультативне звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, оскільки прийняття законів про амністію є правом Верховної Ради України, а не обов’язком. Про факультативний характер амністії у контексті аналізованого питання свідчить і порядок її застосування. Вона поширюється на осіб не автоматично – після видання закону, а на підставі рішення, зокрема, органу досудового слідства. Не визнаючи себе винним, обвинувачений може заперечувати проти закриття справи внаслідок акта амністії. І його доля вирішуватиметься в суді[96].

Іншої думки дотримується Ю.В. Баулін, на його погляд, звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону, про амністію є не правом, а обов’язком суду[97]. Такої точки зору займають і російські вчені, які відмічають, що амністія є обов’язковим і безумовним звільненням осіб від кримінальної відповідальності яка не залежить від розсуду органів дізнання, досудового слідства і не ставиться в залежність від наступної поведінки особи або від інших обставин[98].

Ми підтримуємо останню точку зору. На нашу думку, критеріями права або обов’язку суду є повноваження передбаченні законодавством в конкретному випадку, звільнити особу від кримінальної відповідальності при наявності передбачених підстав і умов. Якщо при наявності достатніх підстав та умов, суд повинен звільнити особу від кримінальної відповідальності, то це є обов’язком суду, а якщо при наявності цих же підстав та умов, суд може звільнити, а може і не звільнити особу від кримінальної відповідальності, то це є правом суду а не обов’язком. Аналіз п. п. 3-8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” свідчить про те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), у зв’язку з примиренням з потерпілим (ст. 46 КК), закінченням строків давності (ст. 49 КК) – є обов’язком суду, а звільнення від кримінальної відповідальності з передачею на поруки (ст. 47 КК), а також в зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК) є правом, а не обов’язком суду.

Різниця між ними полягає в тому, що якщо в першому випадку суд при наявності певних підстав та умов, відмовить особі в звільненні від кримінальної відповідальності – він постановить незаконне рішення, яке підлягає безумовному скасуванню вищестоящими судами. В другому випадку, при наявності певних підстав та умов, суд може звільнити, а може і не звільнити особу від кримінальної відповідальності. І перше і друге рішення суду можуть бути законними. Наприклад, за наявності зазначених обставин (вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, щире розкаяння особи, клопотання колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки), а також належно оформленого клопотання – суд вправі (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Відмова суду в задоволенні клопотання має бути вмотивованою (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”).

В зв’язку з цим, важко погодитися з С.М. Школою в тому, що в критерій права або обов’язку суду звільнення особи від кримінальної відповідальності закладається наявність підстав (видання закону про амністію) або умов (згода особи на застосування щодо нього акту амністії), оскільки відсутність будь якої підстави чи умови звільнення від кримінальної відповідальності, свідчить про те, що амністія ні при яких обставинах не може бути застосована до цієї особи. Тому розмовляти в цьому випадку про право або обов’язок суду звільнити особу від кримінальної відповідальності, не має ніякого сенсу.

Таким чином, якщо є всі підстави та умови суд зобов’язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, як під час попереднього розгляду справи, так і під час судового розгляду.

Приклад: Постановою місцевого суду від 25.08.2005 р. Н. звільнена від кримінальної відповідальності на підставі п. “г” ст. 1, ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Верховний Суд України постанову суду залишив без змін і відзначив, що під час попереднього розгляду справи суддею правильно встановлено підстави звільнення Н. від кримінальної відповідальності на підставі цього Закону та прийнято законне рішення про закриття провадження в справі. Що ж стосується тверджень потерпілої К. про можливість звільнення Н. від кримінальної відповідальності після судового розгляду справи по суті пред’явленого їй обвинувачення то вони не ґрунтуються на вимогах закону. Відповідно до вимог ст. 248 КПК за наявності обставин, які виключають подальше провадження у кримінальній справі, суддя має прийняти рішення про закриття її й на стадії попереднього розгляду[99].

“За змістом статті 248 КПК при попередньому розгляді можуть бути закриті як справи, що надійшли до суду з обвинувальним висновком (зокрема за актом амністії), так і справи, що надійшли до суду від прокурора з постановами прокурора чи слідчого, погодженими із прокурором, про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи”[100].

Постанова (ухвала) судді (суду), винесена у порядку, передбаченому статтями 248, 282 КПК, має бути вмотивованою. Зокрема, поряд із доказами винності особи в учиненні злочину в цій постанові слід зазначити умови та підстави, з урахуванням яких суд вирішив звільнити особу від кримінальної відповідальності (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”). Звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального законодавства питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, відшкодування судових витрат тощо (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”)[101].

На нашу думку, в зв’язку з вищевказаним, ч. 2 ст. 6 КПК в якій вказано, що якщо обставини зазначені в п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання, а також ст. 282 КПК, в якій не передбачено закриття справи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК під час судового розгляду – суперечать не тільки Закону України “Про застосування амністії в Україні”, Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., а також принципу рівності громадян перед Законом.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканість) притягнення особи до кримінальної відповідальності є стадією кримінального переслідування і починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.... Сама ж реальна кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком[102].

Таким чином, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності до того моменту, поки вона їй не піддавалася, тобто до набуття законної сили вироком. В зв’язку з цим ми не можемо погодитися з точкою зору С.М. Школи про те, що звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише на стадіях досудового слідства та судового слідства, але в усякому разі до постановляння судом обвинувального вироку[103], оскільки згідно з ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду – після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

З точки зору принципів гуманізму і справедливості не зрозуміло, чому коли підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності виявляються на стадіях досудового слідства або попереднього розгляду справи, суд має право звільнити особу від кримінальної відповідальності шляхом закриття кримінальної справи, а коли ці обставини виявляються на стадії судового розгляду, суд не має права звільняти особу від кримінальної відповідальності шляхом закриття кримінальної справи, а повинен доводити розгляд справи до кінця і постановляти обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання. При цьому виникає питання, які правові перешкоди не дозволяють суду на стадії судового розгляду, закрити кримінальну справу, звільнивши особу від кримінальної відповідальності, оскільки необхідною умовою застосування амністії стосовно особи є вчинення злочинів до дня набрання чинності закону про амністію включно, незалежно від того у провадженні кого знаходиться кримінальна справа – органів дізнання, досудового слідства чи суду?

Згідно принципу рівності всіх перед законом, не зрозуміло чому особи, звільнення яких від кримінальної відповідальності передбачено Загальною частиною КК, мають право на звільнення від кримінальної відповідальності під час судового розгляду в порядку передбаченому ст. 282 КПК, а особи, звільнення яких від кримінальної відповідальності передбачено законом про амністію, цього права не мають?

З нашої точки зору, обґрунтованих відповідей на ці питання немає. Ще в 1990 р. В. Барановський та А. Тарбагаєв, розглядаючи аналогічну проблему, вказували на те, що в такому разі “встановлений процесуальний порядок фактично покладає кримінальну відповідальність замість того, щоб звільняти від неї[104].

Як ми вже відзначали Верховний Суд України, відповідаючи на питання, відзначив, що у кожному випадку, який підпадає під дію ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., суд повинен звільнити особу від кримінальної відповідальності з закриттям провадження в справі (виносячи постанову про закриття справи), незалежно від того, чи надійшла справа в суд з поданням відповідного органу дізнання або досудового слідства, чи підстави для застосування амністії виявлені в стадії судового розгляду. У цій ситуації положення Закону мають пріоритет перед ч. 2 ст. 6 КПК, оскільки Закон передбачає спеціальний порядок застосування амністії і прийнятий пізніше у часі[105].

Приклад перший: Постановою місцевого суду від 20.09.2005 р. кримінальну справу щодо Р., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ст. 286 ч. 2 КК закрито на підставі п. “г” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Верховний Суд України ухвалою від 19.12.2006 р. постанову суду залишив без змін і відзначив, що рішення суду про застосування до Р. Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. є обґрунтованим, оскільки останній має на утриманні неповнолітніх дітей, вперше притягується до кримінальної відповідальності за вчинення злочину з необережності, покарання за який передбачено не більше 8 років позбавлення волі[106].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 29.06.2005 р. Д. було засуджено за ч. 1 ст. 175 КК на 2 роки виправних робіт з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 1 рік. На підставі п. “г” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Д. звільнено від основного і додаткового покарання. Верховний Суд України ухвалою від 26.12.2006 р. вирок суду скасував і відзначив, що вимогами ст. 6 цього Закону передбачено звільнення від кримінальної відповідальності в порядку і на умовах, визначених цим законом, осіб, які підпадають під дію статті 1 цього закону, кримінальні справи щодо яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами, або розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили, про злочини, вчиненні до набрання чинності цим законом. Як видно із матеріалів справи Д. подав письмову заяву від 29.06.2005 р. про закриття справи щодо нього на підставі акта амністії та в судовому засіданні просив застосувати до нього цей закон. Суд не дотримався зазначених вимог Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. і розглядаючи справу щодо Д., не зважаючи на його заяви про застосування до нього амністії, не звільнив його від кримінальної відповідальності і не закрив провадження у справі, а навпаки, постановив вирок і звільнив того від[107].

Приклад третій: Вироком місцевого суду від 27.03.2008 р. Г. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. Г. звільнено від основного і додаткового покарання. В апеляційному порядку справа не розглядалась. Верховний Суд України 27.03.2008 р. вирок суду скасував і відзначив, що відповідно до ст. 6 цього Закону особи, які підпадають під дію ст. 1 цього Закону, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами, а так само розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили, про злочини, вчиненні до набрання цим Законом чинності, звільняються від кримінальної відповідальності. Як вбачається із матеріалів справи Г. має на утриманні неповнолітню дитину, вчинив злочин з необережності за яким законом передбачено покарання менш суворе ніж позбавлення волі на строк не більше 10 років, повністю признав вину в інкримінованому йому злочині та заявив суду усне клопотання про застосування до нього амністії. Разом з тим суд, в порушення ст. 6 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., звільнив Г. від призначеного основного і додаткового покарань, що є неправильним застосуванням кримінального закону[108].

Приклад четвертий: Постановою місцевого суду від 11.06.2007 р. К. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, а справу щодо нього провадженням закрито. В касаційній скарзі потерпіла М. просить скасувати постанову суду про закриття справи. Верховний Суд України ухвалою від 27.03.2008 р. скаргу не задовольнив і відзначив, що відповідно до ст. 6 цього Закону особи, які підпадають під дію ст. 1 цього Закону, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами, а так само розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили, про злочини, вчиненні до набрання цим Законом чинності, звільняються від кримінальної відповідальності. Як вбачається із матеріалів справи К. має на утриманні неповнолітню дитину, вчинив злочин з необережності за яким законом передбачено покарання від 3 до 8 років позбавлення волі. Як убачається з матеріалів справи К. має двох неповнолітніх дітей і не заперечував проти застосування до нього амністії. Суд, діючи згідно з цими вимогами закону розглянув справу та обґрунтовано ухвалив постанову про звільнення від кримінальної відповідальності К. на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р.[109].

Приклад п’ятий: Постановою місцевого суду від 27.04.2006 р. М. на підставі п. “а” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК, а справу щодо нього провадженням закрито. Верховний Суд України ухвалою скаргу представника потерпілого не задовольнив і відзначив, що відповідно до ст. 6 цього Закону особи, які підпадають під дію ст. 1 цього Закону звільняються від кримінальної відповідальності, якщо кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами, а так само розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили, про злочини, вчиненні до набрання цим Законом чинності і такі особи відповідно до ст. 9 цього Закону дали свою згоду суду про застосування до них амністії. Згідно з матеріалами справи, М. на момент вчинення злочину був неповнолітнім. Кримінальна справа стосовно нього перебувала у провадженні суду і не була розглянута. У підготовчій частині судового засідання після роз’яснення йому прав, М. заявив клопотання про застосування до нього акту амністії. За таких обставин, суд правильно на підставі п. “а” ст. 1, ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнив підсудного М. від кримінальної відповідальності і закрив кримінальну справу щодо нього. Що стосується тверджень у касаційній скарзі про те, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 КПК, якщо обставини про застосування амністії виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця, постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання, є безпідставними. Оскільки у кожному випадку, який підпадає під дію ст. 6 Закону «Про амністію», суд повинен звільнити особу від кримінальної відповідальності, незалежно від того, чи надійшла справа в суд з поданням відповідного органу дізнання або слідства, чи підстави для застосування амністії виявлені в стадії судового розгляду. У цій ситуації положення Закону «Про амністію» мають пріоритет перед ч. 2 ст. 6 КПК, оскільки цей Закон передбачає спеціальний порядок застосування амністії і прийнятий пізніше у часі[110].

Заради об’єктивності слід відзначити, що у Верховного Суду України по цьому питанню є і інша точка зору.

Приклад перший: Постановою місцевого суду від 23.06.2000 р. кримінальну справу щодо Г., який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 98, 167 ч. 2 КК 1960 р. закрито на підставі п. 4 ст. 6 КПК та Закону України “Про амністію” від 11 травня 2000 р. Верховний Суд України ухвалою від 5.06.2001 р. постанову суду скасував і відзначив, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 КПК, якщо обставини, зазначені в п. 4 цієї статті (зокрема, наявність акта амністії), виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання. Із протоколу судового засідання вбачається, що Г. визнав себе винним під кінець судового слідства і дав згоду на застосування щодо нього акту амністії. Таким чином, обставина, що виключає провадження в кримінальній справі щодо Г. (наявність акта амністії), виявилася в стадії судового розгляду, тому постанова про закриття справи на підставі п. 4 ст. 6 КПК не відповідає вимогам ч. 2 ст. 6 та 282 КПК і є незаконною[111].

Приклад другий: Постановою місцевого суду від 05.07.2005 р. кримінальну справу щодо Б., який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 156 ч. 1, 301 ч. 2 КК закрито на підставі ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування постанови суду у зв’язку з істотним порушенням кримінально-процесуального закону. Верховний Суд України ухвалою від 02.11.2006 р. постанову суду скасував і відзначив, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 КПК при виявленні обставин, зазначених у п. п. 1, 2 та 4 ст. 6 КПК на стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і у випадках, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 6 КПК постановляє виправдувальний вирок, а у випадках, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК – обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання. постановляє обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання. Крім того, при винесенні постанови про закриття кримінальної справи щодо Б. суд порушив порядок закриття кримінальної справи, передбачений ст. 282 КПК, згідно з якою суд позбавлений можливості закривати кримінальну справу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК[112].

Враховуючи вищевказане, ми пропонуємо суддям не керуватися ч. 2 ст. 6 та 282 КПК при розгляді питання про застосування амністії, коли підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності виявляться в стадії судового розгляду.

В судовій практиці виникли питання, які судові рішення треба постановляти, якщо по кримінальній справі обвинувачуються декілька осіб, але амністія поширюється не на всіх?

На нашу думку, суд повинен одночасно постановляти вирок відносно осіб, на яких не поширюється дія закону про амністію та постанову суду, якою звільняти осіб, на яких поширюється акт амністії, від кримінальної відповідальності та закривати справу відносно них.

Приклад перший: Вироком районного суду від 26.07.2005 р. В. був засуджений за ст.ст. 157 ч. 2, 158 ч. 3 і 364 ч. 1 КК на 5 років позбавлення волі. Постановою того ж суду від 26.07.2005 р. А., К., Н. та Р. були звільненні від кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 2 ст. 158 КК на підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. У касаційному поданні прокурор ставить питання про скасування постанови суду щодо А., К., Н. та Р., оскільки суд повинен був видалитися до нарадчої кімнати для постановлення вироку. Про те, суд виніс постанову, якою звільнив від кримінальної відповідальності зазначених осіб. Верховний Суд України відзначив, як вбачається із змісту ст. 6 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. цим Законом звільняються від кримінальної відповідальності особи, які підпадають під дію ст. 1 Закону, кримінальні справи щодо яких не розглянуті судами а також розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили. Оскільки зазначена норма закону звільняє від кримінальної відповідальності, а не від покарання, тому суд обґрунтовано виніс постанову щодо А., К., Н. та Р. про звільнення їх від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією[113].

Приклад другий: Вироком місцевого суду від 25.06.2007 р. Л. була засуджена за ст. ст. 358 ч. 3, 15 ч. 3 – 190 ч. 2 КК до штрафу в розмірі 850 грн., Ж. була засуджена за ст.ст. 358 ч. 2, 27 ч.5, 15 ч. 3 – 190 ч. 2 КК до штрафу в розмірі 850 грн., а С. був засуджений за ст.ст. 366 ч. 1, 27 ч.5, 15 ч. 3 – 190 ч. 2 КК до штрафу в розмірі 850 грн. На підставі п. “г” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. С. та Ж. від призначеного покарання були звільнені.[114].

На наш погляд, суд в останньому випадку повинен був постановити вирок тільки відносно Л, а постановою суду С. та Ж. необхідно було звільнити від кримінальної відповідальності та справу відносно них закрити. До речі, суд, призначаючи тільки основне покарання С., допустив помилку, оскільки санкція ч. 1 ст. 366 КК передбачає обов’язкове додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Враховуючи, що згідно із ст. 14 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., особи, на яких поширюється дія цього Закону, звільненню від додаткових видів покарань не підлягають, суд не міг би звільнити С. на підставі акта амністії від додаткового покарання і тоді останній мав би судимість та безпідставно відбував би додаткове покарання. Ось до яких негативних наслідків може привести неправильне звільнення від покарання особи вироком суду замість звільнення її від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи постановою суду.

Крім того, звертаємо увагу суддів також на те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності обвинувальним вироком суперечить вимогам ст. ст. 7 ч. 3, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 ч. 2, 327 КПК та роз’ясненням п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”[115], а також сучасній судовій практиці Верховного Суду України[116]. Враховуючи вищевказане, ми пропонуємо суддям в цих випадках не керуватися ч. 6 ст. 7 КПК в тій частині, де вказано, що “особа також може бути за вироком суду звільнена від відповідальності… на підставах, передбачених статтями 49 і 74 Кримінального кодексу України”.

Приклад: Вироком районного суду від 30.05.2006 р. М. був засуджений за ст. 185 ч. 2 КК на 2 роки обмеження волі. На підставі п. “а” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. М. був звільнений від покарання. У касаційному поданні прокурор ставить питання про необхідність звільнення М. від покарання на підставі Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., а не Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. Верховний Суд України відзначив, ураховуючи, що М. визнаний винуватим у вчиненні в 2001 р. у неповнолітньому віці умисного злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, на день набрання чинності Законом України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., подав заяву з проханням застосувати до нього амністію, він підлягав амністії як особа, що підпадала під дію ст. п. “а” Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., який необхідно було застосувати. Однак, застосувавши до нього акт амністії, суд помилково послався на Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., а також не врахував вимог ст. 6 цього Закону, який передбачає звільнення від кримінальної відповідальності, а не від покарання. Вирок щодо М. змінити – замість звільнення його від призначеного покарання у виді обмеження волі на 2 роки, на підставі ст. 1 п. “а”, ст. 6 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. звільнити його від кримінальної відповідальності[117].

Ми згодні з рішенням вищевказаного суду, за виключенням одного, треба було вирок суду не змінювати, а скасувати, оскільки вироком суду неможливо звільнювати осіб від кримінальної відповідальності.

Також в судовій практиці виникають ситуації, коли органами досудового слідства особа обвинувачується, наприклад у вчинені тяжкого злочину, на який не поширювалася дія закону про амністію, але підсудний під час судового розгляду справи, заявляє клопотання про перекваліфікацію його дій на менш тяжкий злочин і просить суд застосувати щодо нього амністію, при цьому прокурор проти змін обвинувачення в суді. Виникає питання, якщо клопотання підсудного є обґрунтованим, то яким чином і від чого повинен звільняти особу суд, – від покарання чи від кримінальної відповідальності?

На наш погляд, суд в даному випадку повинен розглянути судову справу у повному об’ємі, після останнього слова підсудного, піти до дорадчої кімнати для постановлення вироку, за наявності підстав для застосування закону про менш тяжкий злочин, ніж той, за яким було пред’явлено обвинувачення, суду належить обґрунтувати у вироку висновок про перекваліфікацію дій підсудного на закон, що передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, призначити по цьому закону покарання і на підставі закону про амністію звільнити цю особу від покарання.

Приклад: Вироком місцевого суду від 26.07.2005 р. П. був засуджений за ч. 1 ст. 189 КК на 2 роки позбавлення волі і на підставі Закону України “про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнений від кримінальної відповідальності. У касаційному поданні прокурор зазначив, що суд необґрунтовано перекваліфікував дії П. з ч. 2 ст. 189 КК на ч. 1 ст. 189 КК, а тому неправильно застосував Закон України “Про амністію”. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, вказав, що дії П. кваліфіковані вірно, а рішення про його звільнення від кримінальної відповідальності на підставі п. “а” ст. 1 Закону України “про амністію” від 31 травня 2005 р. належним чином мотивовано[118].

На нашу думку, суд в цьому випадку повинен був звільнити П. у вироку не від кримінальної відповідальності, а від покарання, оскільки діючим Кримінально-процесуальним законодавством України не передбачено вироком звільнення особи від кримінальної відповідальності, коли засудженому призначено конкретне покарання. Що ж стосується позиції прокурора, то він цієї помилки суду у своєму поданні не вказав, а тому Верховний Суд України не мав права по своєї ініціативі на цій підставі скасовувати вирок суду.

Суд не може звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію та закрити кримінальну справу постановою суду навіть тоді, якщо навіть клопотання підсудного є обґрунтованим, оскільки, по перше, згідно з вимогами діючого кримінально-процесуального законодавства України, перекваліфікація дій підсудного на закон, що передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, не передбачена, а по друге, згідно вимог ст. ст. 327 та 335 КПК, звільнення осіб від кримінальної відповідальності вироком суду, також не передбачено.

Однак, на наш погляд, в новому КПК це питання повинно вирішуватися навпаки, оскільки з позиції Верховенства права, помилка органів досудового слідства при кваліфікації дій особи, не може бути підставою для звільнення її тільки від покарання, замість звільнення особи від кримінальної відповідальності, так як правові наслідки звільнення від покарання та кримінальної відповідальності не співрозмірні між собою.

Між тим, ситуація принципово міняється, якщо під час судового слідства прокурор у порядку, передбаченому ст. 277 КПК виносить постанову про зміну підсудному обвинувачення о перекваліфікації його дій на менш тяжкий злочин.

Приклад: Постановою місцевого суду від 11.08.2006 р. Б. було звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 190 КК, а провадження у справі закрито на підставі ст. 1 п. “б” Закону України “про амністію” від 31 травня 2005 р. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, відзначив, що за вимогами закону, при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за актом амністії суддя повинен переконатися, що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що містить склад злочину, а також, що умови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, передбачені законодавством України. На досудовому слідстві Б. обвинувачувався за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27 і ч. 2 ст. 369, ч. 2 ст. 190 КК. Проте, під час судового слідства прокурор у порядку, передбаченому ст. 277 КПК, виніс постанову про зміну Б. обвинувачення з перекваліфікацією його дій на ч. 2 ст. 190 КК. Встановивши, що Б. обвинувачується у вчиненні злочину, санкція якої передбачає покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк п’ять років, що він є суб’єктом амністії, оскільки має неповнолітню дитину, та заявив клопотання про застосування щодо нього Закону України “про амністію” від 31 травня 2005 р., суд законно та обґрунтовано прийняв рішення про звільнення Б. від кримінальної відповідальності на підставі п. “б” ст. 1, ст. 6 цього Закону і закрив провадження у справі[119].