A. КРИМІНАЛЬНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Posted in Уголовное процесуальное право - Європейська конвенція з прав людини та кримінальни процесс

«Езе і Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v United Kingdom) [GC], 39665/98 і 40086/98, 9 жовтня 2003 року.

 

82. Суд зауважує, що відправним пунктом для оцінки застосовності кримінального підходу статті 6 Конвенції до цієї справи безперечно залишаються критерії, які були встановлені в справі «Енґель та інші» (Engel and Others, див. вище, стор. 3435, §§ 82-83):

82. ...

«...[С]лід насамперед встановити, чи положення, що встановлює (встановлюють) склад інкримінованого правопорушення, визначається у законодавстві держави-відповідача положеннями кримінального права, дисциплінарною відповідальністю або ж і тим, і другим одночасно. Проте це буде ніщо інше, як відправний пункт. Отримані таким чином вказівки мають лише формальне, відносне значення та повинні бути досліджені з врахуванням такого спільного знаменника, як відповідне законодавство різних держав-учасниць.

Набагато значущішим чинником є сам характер правопорушення...

Однак контроль з боку Суду цим не обмежується. Такий контроль загалом видавався б ілюзорним, якби він не враховував також ступінь суворості покарання, яке загрожує відповідній особі. У суспільстві, що підтримує принцип верховенства права, до «кримінальної» сфери належать можливі покарання у вигляді позбавлення свободи, за винятком тих, що з огляду на їхній характер, тривалість чи спосіб приведення до виконання не можуть спричинити до якихось очевидних негативних наслідків...

83. Саме ґрунтуючись на цих критеріях Суд і встановлює, чи хтось із заявників або ж всі заявники були обвинувачені у «вчиненні злочину» за змістом частини 1 статті 6.»

...

86. Окрім того, відповідно до вже усталеної практики Суду, другий і третій критерії, сформульовані в справі «Енґель», є альтернативними, а не обов’язковими: щоб визнати статтю 6 застосовною, достатньо того, щоб відповідне правопорушення, зважаючи на його характер, розглядали як «кримінальне» з погляду Конвенції або щоб вчинене правопорушення тягло за собою таке покарання особи, яке, зважаючи на його характер та ступінь суворості, в цілому належало до «кримінальної» сфери. … Це допускає використання поєднального («кумулятивного») підходу в разі, коли індивідуальний аналіз кожного критерію не дає змоги зробити чіткий висновок про наявність кримінального обвинувачення.

90. З погляду внутрішньодержавного права ті правопорушення, які були інкриміновані заявникам, належали до категорії дисциплінарних: пункти (1) і (17) Правила 47 В’язничних правил встановлюють, що відповідна поведінка з боку в’язня є «порушенням дисципліни»...

Отже, ... згідно з національним правом, розгляд і ухвалення рішень щодо таких правопорушень вважались дисциплінарним провадженням і були покликані підтримувати порядок у стінах тюрми. Те, ... що рішення начальника установи не вносили до реєстру судимостей заявників просто є природним наслідком того, що правопорушення кваліфікували як дисциплінарне.

91. Однак пропоновані національним правом ознаки мають лише формальне, відносне значення; «більш значущим чинником є сам характер правопорушення» (див. «Енґель та інші...»)...

100. При тлумаченні автономного характеру поняття «кримінальний» в статті 6 Конвенції Суд наголошував, що держави-учасниці не можуть на власний розсуд кваліфікувати кримінальне правопорушення як дисциплінарне або переслідувати особу, що вчинила «змішане» правопорушення, скоріше в дисциплінарній, а не в кримінальній площині, оскільки це поставило б дію основоположних пунктів статті 6 в залежність від їхньої суверенної волі. Отже, роль Суду, відповідно до цієї статті, полягає в тому, щоб переконатися, що не відбувається неналежного вторгнення дисциплінарного в царину кримінального...

101. ... неправомірна поведінка в’язня може набувати різних форм; і хоч окремі дії, безсумнівно, є питаннями суто внутрішньої дисципліни, інші не можна розглядати під таким же кутом. Ознаки, які прямо стосувалися справи, були ті, що «певні питання могли видаватися серйознішими за інші», що неправомірність відповідної дії могла виявляти залежність від того факту, що була вчинена в тюрмі і що поведінка, яка становила собою правопорушення згідно з Правилами, могла також містити склад злочину за нормами кримінального права, отже, принаймні теоретично, ніщо не перешкоджало тому, щоб такого роду поведінка була предметом як кримінального, так і дисциплінарного провадження.

102. Окрім того, кримінальне покарання переслідує, як прийнято вважати, подвійну мету — покарання і стримування від вчинення нових злочинів.

103. ... розглядувані правопорушення були спрямовані проти групи з особливим статусом, а саме осіб, позбавлених волі, чим вони відрізнялись від решти громадян. Однак ... ця обставина надає правопорушенням характеру prima facie (на перший погляд. — Прим. перекл.) дисциплінарних. Хоч це лише одна з «відповідних ознак» в оцінюванні характеру правопорушення...

104. По-друге, ... обвинувачення, висунуте проти першого заявника, відповідало правопорушенню за звичайним кримінальним правом. Так само зрозуміло, що другого заявника звинувачено в учиненні нападу, тобто правопорушенні, що визначається як нормами кримінального права, так і в’язничних правил...

105. По-третє, уряд заявляє, що дисциплінарні правила та санкції в місцях позбавлення волі насамперед призначені забезпечувати успішне функціонування системи дострокового звільнення з ув’язнення, тож «каральний» елемент, пов’язаний з цим складом злочину, є вторинним відносно первинної мети — «запобігти» порушенню порядку. Суд вважає, що призначення додаткових діб після визнання їх винними — хоч з якої позиції це розглядати — ... зроблено з метою покарати заявників за скоєні ними правопорушення та запобігти новим, що могли б бути скоєні ними або іншими ув’язненими. Він не вважає переконливим аргумент уряду, за яким розрізняється мета покарання та стримування від вчинення правопорушення, оскільки такі цілі не унеможливлюють одна одну... і визнаються характерною ознакою кримінального покарання...

106. Відповідно Суд вважає, що ці чинники, навіть якби самих їх було не досить, щоб дійти висновку про те, що інкриміновані заявникам правопорушення слід вважати «кримінальними» в цілях Конвенції, безумовно надають їм особливого характеру, який не цілком вкладається в межі суто дисциплінарної справи.

107. Тому Суд визнав за потрібне звернутися до третього критерію, а саме — характеру й ступеня суворості покарання, що загрожувало заявникам...

120. Характер та ступінь суворості покарання, що «мало бути накладене» на заявників, … визначались посиланням на максимально можливе покарання, передбачене відповідним законом...

Фактичне покарання, яке було накладене, є важливим для остаточного висновку ... проте не може применшити серйозності того, яке загрожувало від самого початку...

124. Суд робить висновок, що додаткові дні за рішенням начальника установи, були новим позбавленням волі, призначеним з каральною метою після встановлення вини...

125. При цьому лише сам факт того..., що на той час, коли ухвалив рішення начальник установи, заявники були ув’язненими, які відбували правомірно призначений тюремний строк, на думку Суду, не дає підстав відрізняти їхній випадок від випадку цивільних осіб чи військовослужбовців, які перебували на свободі. Ще більше, саме у зв’язку з цим питання про процесуальні гарантії, які мають супроводжувати процедуру ухвалення судового рішення у в’язницях, слід розглядати відповідно до норм статті 6, а не статті 5 Конвенції, як це пропонували представники уряду...

126. Суд зауважує, що в своєму рішенні у справі «Енґель та інші» ... він дійшов такого висновку:

«У суспільстві, що підтримує принцип верховенства права, до «кримінальної» сфери належать можливі покарання у вигляді позбавлення свободи, за винятком тих, що з огляду на їхній характер, тривалість чи спосіб приведення до виконання не можуть завдавати істотної шкоди. Серйозність того, що стоїть на кону, традиції держав-учасниць і значення, яке в Конвенції приділяється дотриманню права на фізичну свободу особи, — все це вимагає, щоб саме так і мало бути».

Відповідно, з огляду на те, якими могли бути строки позбавлення волі і які були реально призначені цим заявникам, можна висловити припущення, що висунуті проти них обвинувачення були кримінальними за змістом статті 6, і це є презумпцією, яку можна спростувати тільки як виняток і тільки в тому разі, якщо ці покарання у вигляді позбавлення волі не можна розглядати як такі, що «завдають істотної шкоди» з огляду на їхній характер, тривалість чи спосіб їхнього виконання...

128. У цій справі зазначено, що максимальна кількість додаткових діб, яку начальник установи міг призначити кожному заявникові, становила 42 за кожне правопорушення (Правило 50 В’язничних правил). Першому заявникові призначено 40 додаткових діб, до того ж це було вже двадцять друге порушення дисципліни з його боку і сьоме порушення з погрозами насильства (violent threats). Другому заявникові призначено 7 додаткових діб тримання під вартою, до того ж за тридцять сьоме порушення дисципліни з його боку. Рішення про 40 та 7 додаткових діб дорівнювало за строком, згідно зі статтею 33(1) Закону 1991 року, покаранню за вироком національного судового органу до позбавлення волі приблизно на 11 і 2 тижнів, відповідно...

Суд також відзначає, що ... Великій палаті не представлено нічого, що дозволяло б зробити припущення про те, що нібито відбування призначених додаткових діб мало місце не у в’язниці та в умовах іншого режиму, ніж той, що застосовувався аж до звичайної дати звільнення з ув’язнення, передбаченої в статті 33 Закону від 1991 року.

129. За таких обставин Суд доходить висновку, що покарання позбавленням волі, яке могло бути — і насправді було — призначене заявникам, не можна вважати за доволі незначне чи несуттєве для того, щоб спростувати презюмований кримінальний характер висунутих проти них обвинувачень.

Суд звертає увагу на те, що максимальна санкція, яку можна було б застосувати до пана Енґеля, та фактично накладене на нього покарання — 2 доби суворого арешту в обох випадках, — мали, як було визнано, надто коротку тривалість, щоб належати до кримінальної сфери. Однак він зауважує, що в будь-якому разі навіть найменше покарання, яке було призначене в цій справі, було значно більшим, аніж у випадку пана Енґеля...

130. За таких обставин Суд, як і Палата, робить висновок, що характер обвинувачень, разом із характером і суворістю покарання, такі, що обвинувачення проти заявників були кримінальними обвинуваченнями за змістом статті 6 Конвенції, і саме цю статтю застосовують до процедури слухань з метою винесення рішення по суті (adjudication hearings).

 

«Матиєк проти Польщі» (Matyjek v Poland) (ріш.), 38184/03, 30 травня 2006 р.

 

48. Щодо першого з критеріїв, визначених у справі Енгеля, — класифікації провадження за внутрішньодержавним правом, то Суд зазначає, що факти, пред’явлені заявникові як обвинувачення, зводилися до того, що він повідомив неправдиві дані у своїй люстраційній декларації, твердячи, ніби він не співпрацював із державними органами безпеки, на що поширювалися не норми польського кримінального законодавства, а норми Закону про люстрацію. Закон про люстрацію, як видно, не вважають кримінальним законодавством ні з погляду внутрішньодержавного права, ні в межах усталеної судової практики; проте Варшавський апеляційний суд припускав, принаймні в окремих випадках, що воно є «провадженням, яке пов’язане з каральними заходами» (repression-related proceedings), отож його потрібно вважати «іншим законодавством, що передбачає кримінальну відповідальність»...

49. Суд зауважує наявність тісного зв’язку між люстраційним провадженням і кримінально-правовою сферою. Зокрема, Закон про люстрацію передбачає, що на питання, які не врегульовані в ньому, поширюються відповідні норми Кримінально-процесуального кодексу. Відповідно, Уповноваженому з питань публічного інтересу (Commissioner of Public Interest), який може розпочинати люстраційне провадження, надано повноваження, тотожні повноваженням прокурора, які закріплюють норми кримінального процесу ... Так само і становище особи, щодо якої здійснюють люстрацію, було подібне тому, що має обвинувачений в кримінальному переслідуванні, зокрема, коли йдеться про процесуальні гарантії, хоча в Законі про люстрацію особу, яку піддають люстрації, не названо «обвинуваченим» і не вжито термін «інкримінувати»...

50. Суд також відзначає, що організація і здійснення люстраційного провадження, що їх визначає Закон, спираються на модель польського кримінального судочинства, і що до люстраційного провадження безпосередньо застосовуються норми Кримінально-процесуального кодексу. Люстраційне провадження виконує суд у справах люстрації у складі суддів апеляційних і регіональних судів, делегованих з числа членів кримінальних колегій цих судів. Закон передбачає можливість апеляції рішення, винесеного в першій інстанції, і касаційного оскарження в Колегії з кримінальних справ Верховного суду. Здійснення як апеляційного та касаційного процесу, так і поновлення провадження визначено відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу...

51. В підсумку, хоч в межах національного права люстраційне провадження і не класифікують як «кримінальне», Суд вважає, що тому властиві риси, які мають відчутний кримінальний підтекст.

52. Суд повторює, що вагомішим фактором для оцінювання є другий із зазначених вище критеріїв — сам характер правопорушення, до того ж якщо його розглядати в зв’язку з характером відповідного покарання. Внаслідок цього Суд доходить висновку, що порушення, яке вчинив заявник, полягає в повідомленні ним неправдивих відомостей в декларації, яку закон зобов’язував його подавати. Суд насамперед відзначає, що обов’язкове подання декларацій є доволі поширеним і передбачає, наприклад, декларації про статки (declarations of means), які подають члени парламенту й багато інших публічних посадових осіб, та податкові декларації, обов’язкові для всіх платників податків. По-друге, порушення зобов’язання повідомляти в таких обставинах правдиві дані вважається правопорушенням за нормами національного права і звичайно тягне за собою карні санкції, в тому числі й кримінальні. Суд вважає, що подання неправдивої заяви у люстраційній декларації дуже схоже на згадані вище правопорушення. Більш того, воно, виходячи зі звичайного значення термінів, є аналогом правопорушення, яким є неправдиве свідчення, що взагалі, коли б не було зв’язку з люстрацією, стало підставою для переслідування в кримінальному порядку.

53. Суд також бере до уваги те, що правову норму, яку порушив заявник, призначено не вузькому колу осіб з особливим статусом, як, скажімо, у випадку дисциплінарного права, а й широкій категорії не лише тих громадян, народжених до травня 1972 року, які обіймають публічні посади, але й тих, хто бажає працювати адвокатом, державним службовцем, суддею чи прокурором, або має намір висунути свою кандидатуру на президентських чи парламентських виборах. У зв’язку з цим Суд вбачає за потрібне підкреслити, що предметом провадження в люстраційному суді є встановлення правдивості відомостей в люстраційній декларації. Попри назву, закон про розкриття відомостей про роботу на служби безпеки держави, службу в них або співпрацю з ними в період з 1944 по 1990 роки особами, які здійснюють публічні функції, спрямований не на ретельне дослідження минулого таких осіб, і самі результати історичних розвідок, пов’язані з колишньою співпрацею з службами безпеки комуністичної епохи, перебувають на задньому плані провадження. Люстраційний суд ухвалює, чи порушила особа, яка підлягає люстрації, закон, подавши неправдиву декларацію. Прийняття такої ухвали тягне за собою накладення санкцій, встановлених у законі. Отже, люстраційне провадження в Польщі спрямоване не на покарання за дії, вчинені за часів комуністичного режиму... З огляду на викладене вище, Суд вважає, що розглядуване правопорушення не позбавлене чисто кримінальних ознак.

54. Щодо характеру та ступеня суворості покарання, що його зазнав заявник в силу застосованого Закону, то Суд насамперед зауважує, що цей Закон передбачає автоматичне накладення однакового покарання в разі, якщо в остаточному рішенні визнано, що особа, яка підлягає люстрації, подала неправдиву люстраційну декларацію. Остаточне рішення про це тягне за собою звільнення особи, що підлягає люстрації, з публічної посади, котру вона обіймала, та на 10 років позбавляє її можливості претендувати на зайняття значної кількості публічних посад. Суд відзначає, що моральні якості, які особа, що подала неправдиві відомості в люстраційній декларації, автоматично втрачає, описуються широко: бездоганна особистість, незаплямована репутація, добре ім’я, позитивна думка громадськості, повага до основоположних цінностей. Зобов’язання продемонструвати такі якості є необхідною умовою для того, щоб займатися багатьма видами професійної діяльності, наприклад прокурорською, суддівською та адвокатською. Цей перелік, проте, не є вичерпним, адже Закон містить посилання на інші законодавчі акти, що можуть як попередню умову для зайняття публічної посади вимагати наявності у кандидата вищезгаданих моральних якостей.

55. Справді, того, хто, як буде встановлено, подав неправдиву декларацію, не може бути покарано ні позбавленням свободи, ні штрафом. Однак Суд зауважує, що довготривала заборона на заняття певним видом професійної діяльності (політичної чи юридичної) може справити на особу дуже серйозний вплив, позбавивши її змоги в подальшому працювати за фахом. З огляду на історію Польщі це може бути цілком заслуженим наслідком, однак не міняє оцінки серйозності накладеного покарання. І тому це покарання слід вважати за таке, що принаймні в якійсь частині має каральний та стримувальний характер.

56. Заявник у цій справі, який є політиком, внаслідок того, що в остаточному рішенні його визнано «люстраційним ошуканцем», втратив свій парламентський мандат та можливість висувати свою кандидатуру на виборах упродовж подальших 10 років. У цьому зв’язку Суд ще раз повторює, що мета люстраційного провадження — не запобігати колишнім співробітникам секретних служб комуністичної епохи в отриманні роботи в державних установах чи інших галузях діяльності, важливих для національної безпеки держави, оскільки зізнання в такій співпраці — так звана «ствердна заява» — не тягло за собою якихось негативних наслідків, але покарати тих, хто знехтував обов’язок публічно повідомити про свою колишню співпрацю з цими службами.

57. Суд вважає, що передбачену Законом про люстрацію санкцію, з огляду на її характер і тривалість, треба розглядати як таку, що завдала заявникові шкоди та мала для нього серйозні наслідки.

58. Зваживши різні аспекти справи, Суд відзначає переважання в ній тих, що мають кримінальний підтекст. За таких обставин Суд робить висновок, що обвинувачення, висунуті проти заявника з огляду на характер правопорушення, якщо при цьому брати до уваги й характер та суворість санкцій, становили собою кримінальні обвинувачення за змістом статті 6 Конвенції.

 

«Доґмох проти Німеччини» (Dogmoch v Germany) (ріш.), 26315/03, 8 вересня 2006 р.

 

Звертаючись до цієї справи, Суд відзначає, що наказ про накладення арешту на майно (attachment order) кримінальний суд видав у рамках кримінального розслідування справи С. і К., а також двох інших осіб, що, як вважалось, були їхніми спільниками. Проте у рішенні Окружного суду від 8 травня 2000 р. і рішенні Регіонального суду від 16 червня 2000 р. заявника чітко визначено як особу, яку обвинувачують у вчиненні кримінального злочину.

Залишається визначити, чи стосувалися оспорювані рішення «розв’язання питання» про будь-яке з таких обвинувачень. Раніше Суд у зв’язку з цим зважав на те, чи метою такого заходу було засудження або виправдання заявника, а також на те, чи мав оспорюваний захід наслідки для реєстру приводів і судимостей заявника... З погляду Суду, ці міркування доречні й вони застосовні також у цій справі.

Суд зазначає, що наказ про накладення арешту на майно був тимчасовим заходом, застосованим у зв’язку з кримінальним розслідуванням і спрямованим головно на забезпечення позовів, які пізніше могли заявити потерпілі треті особи. Якщо ж таких позовів заявлено не було б, то наказ, окрім іншого, міг надалі забезпечити можливість конфіскації майна. Проте рішення про таку конфіскацію належало б ухвалювати в межах окремого провадження після засудження в кримінальному порядку. Якихось ознак того, що наказ про накладення арешту на майно сам по собі якось вплинув на реєстр приводів і судимостей заявника, немає. За таких обставин Суд вважає, що оспорювані рішення як такі не можна розглядати як «розв’язання питання про кримінальні обвинувачення», висунуті проти заявника, за змістом пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції.

 

«Юссіла проти Фінляндії» (Jussila v Finland) [GC], 73053/01, 23 листопада 2006р.

 

29. Ця справа стосується провадження, за результатами якого заявника визнано з огляду на неточності в його податкових деклараціях зобов’язаним сплатити ПДВ та ще 10 відсотків пені...

30. В усталеній практиці Суду сформульовано три критерії, які слід брати до уваги, аналізуючи застосовність кримінального аспекту. Ці критерії, які інколи називають «енґелівськими», востаннє підтверджено у рішенні Великої палати в справі «Езе і Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. the United Kingdom)...

32. Суд розглянув, чи в його практиці немає чогось, що свідчило б про інший підхід до фіскальних або податкових справ...

33. У рішенні в справі «Яношевич проти Швеції» (Janosevic v. Sweden) (№34619/97...) Суд. прямо застосував наведені вище енґелівські критерії. При тому, що було зроблено посилання на суворість фактично призначеного та теоретично можливого покарання (розмір пені сягав 161261 шведських крон (SEK), тобто EUR 17284, і не було більшого розміру пені, аніж в цій справі), але вони були лише окремою, додатковою підставою для кримінальної кваліфікації правопорушення, висновок про яку вже зробили після аналізу характеру правопорушення...

35. Велика палата погоджується з підходом, застосованим у справі «Яношевич», що пропонує докладно аналізувати питання, викладені в судовому рішенні по суті, постановленому після заслуховування аргументів сторін... Таким чином, у практиці поки не з’явилося міцних або переконливих підстав для того, щоб визнати незначну міру покарання — в межах податкового чи іншого провадження — за вирішальний критерій для виведення правопорушення, іншими сторонами кримінального характеру, за межі сфери застосування статті 6.

36. Окрім того, Суд не переконаний, що провадження про стягнення податкової пені за своїм характером не підпадає або ж не має підпадати під гарантії статті 6. Доводи на користь цього з посиланням на дисциплінарні покарання у в’язниці чи незначні порушення правил дорожнього руху так само мети не досягали... Анітрохи не сумніваючись у значенні податків для ефективного існування держави, Суд не певен, що ліквідація процесуальних гарантій при накладенні штрафних санкцій у цій сфері конче потрібна для підтримання ефективності фінансової системи і чи справді може вважатися сумісною з духом та призначенням Конвенції. Тому в цій справі Суд застосує означені вище критерії зі справи «Енґель».

37. Коли звернутися до першого критерію, то видається очевидним, що податкові пені в цій справі класифікували не як кримінальні, а як елемент податкового режиму. Однак це не є вирішальним.

38. Важливішим є другий критерій — характер правопорушення. Суд відзначає, що... можна сказати, що податкові пені були накладені на підставі загальних приписів закону, які застосовуються до платників податків у цілому. Його не переконали, ... що ПДВ застосовується лише до обмеженого кола зі спеціальним статусом: як і в згаданих раніше справах, заявника притягнуто як платника податків. Той факт, що він волів зареєструватися як платник ПДВ з метою ведення підприємницької діяльності, цієї позиції не послаблює. А ще, як визнає уряд, призначенням податкової пені було не отримання грошової компенсації збитків, а покарання з метою стримування від учинення нових правопорушень. Отож можна зробити висновок, що пеню накладали відповідно до норми, що мала стримувальне та каральне призначення. Судові досить і цього, щоб вважати встановленим кримінальний характер правопорушення. Незначність стягнення відрізняє цю справу від справи «Яношевич» ... щодо третього з енґелівських критеріїв, але не вилучає самий предмет зі сфери застосування статті 6. Отже, статтю 6 застосовують в її кримінальному змісті, попри незначний характер податкової пені.

 

«Сторбротен проти Норвегії» (Storbraten v Norway) (ріш.), 12277/04, 1 лютого 2007р.

 

... до заявника застосували два заходи в межах двох окремих, здійснених послідовно судових процесів.

По-перше, на підставі пунктів 1 і 2 частини 1 статті 142 Закону про банкрутство видано наказ про поразку заявника в правах терміном на 2 роки через його поведінку, пов’язану з банкрутством, зокрема з огляду на порушення при сплаті податків і ПДВ та порушення у бухгалтерському обліку, передбачені частиною 2 статті 286 та статтею 288 Карного кодексу. Потому його переслідували в судовому порядку за трьома пунктами обвинувачення, всі з яких були пов’язані з банкрутством, а саме: через недотримання вимог бухгалтерського обліку на порушення статті 286 Карного кодексу та відповідних норм Закону про бухгалтерський облік від 1977 року; неподання декларації про обіг підприємства як порушення частини 2 статті 72 Закону про податок на додану вартість (ПДВ) від 1969 року; та неподання податкових декларацій як порушення підпункту (1)D статті 12-1 Закону про оподаткування від 1980 року.

Безперечно, принаймні деякі з цих діянь давали підстави не тільки для поразки в правах, але й для кримінального переслідування. Зрештою заявника визнали винним за частиною обвинувачень щодо бухгалтерського обліку та засуджено до 15 діб позбавлення волі. Питання полягає в тому, чи можна сказати, що під час наступного провадження заявник «перебував під судом і дістав покарання в порядку кримінального судочинства ... за вчинення правопорушення, за яке він був остаточно ... засуджений згідно з нормами закону та кримінального процесу держави».

Суд із самого початку звертає увагу на те, що наказ про поразку в правах видано в кінці виконуваної згідно з Законом про банкрутство процедури, що мала переважно цивільно-правові ознаки і не розглядалася як «карний процес» держави-відповідача].

... як свідчить послідовність подій у справі заявника, видання наказу про поразку в правах на початковій стадії слугувало б доповненням до кримінального переслідування й засудження на наступній стадії з можливістю подальшого позбавлення правопорушника прав за статтею 29 Карного кодексу, а не просто продовження терміну наказу про поразку в правах. Хоча наказ про поразку в правах у разі виправдального рішення чи припинення кримінального провадження скасували б, відкриття такого провадження прямим та обов’язковим наслідком поразки в правах зовсім не було. І сама така поразка в правах не розглядалася б як складник санкцій, передбачених у норвезькому праві щодо правопорушень, за скоєння яких заявника судово переслідували в межах кримінальної справи...

Що ж до характеру та ступеня суворості заходу, то слід зауважити, що наказ про поразку в правах мав за наслідок заборону впродовж 2 років засновувати нове товариство з обмеженою відповідальністю чи керувати ним, а не загальну заборону брати участь у підприємницькій діяльності. На думку Суду, з огляду на такий характер санкції, справа до «кримінальної» сфери не належала. Хоча наказ про поразку в правах, який підлягав внесенню до спеціального державного реєстру таких заходів, і міг мати значний вплив на репутацію особи та її спроможність займатися професійною діяльністю ..., Суд не вбачає в тому, що загрожувало заявникові, чогось настільки істотного, що давало б підстави класифікувати його як «кримінальне». Той факт, що частина 4 статті 142 передбачала й суворіші санкції, які поширювалися на наявні посади та почесні посади в інших компаніях, цього не міняє.

З урахуванням цих обставин, Суд робить такий самий висновок, як і Верховний суд Норвегії, а саме, що видача наказу про поразку в правах не становить «кримінального» питання відповідно до статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

На додаток можна сказати, що два ті заходи не тільки мали різне призначення — запобігання та стримування шляхом залякування в першому випадку, а в другому ще й покарання, але й відрізнялися суттєвими елементами... Наприклад, для застосування підпункту 1 частини 1 статті 142 Закону про банкрутство в межах першого процесу наявність суб’єктивної вини передумовою не була, тимчасом як вона була умовою встановлення кримінальної відповідальності в межах другого випадку; тоді як вмотивованість санкції в зв’язку з першим випадком умовою була, а в зв’язку з другим — ні.

У світлі викладеного вище Суд доходить висновку, що розпочате стосовно до заявника кримінальне переслідування, яке потім завершилося винесенням високим судом обвинувального вироку від 11 вересня 2002 року й призначенням покарання за злочинне порушення порядку бухгалтерського обліку, не було пов’язане з його «повторним відданням до суду чи покаранням. за правопорушення, за яке він вже був остаточно ... засуджений», що порушувало б частину 1 статті 4 Протоколу № 7.

Див. також B.VІ.1 нижче.