§ 2. Філософський зміст і обґрунтування прав людини

Поряд з обґрунтуванням права взагалі як особливого норматив­ного порядку найважливішою проблемою правової антропології є об­ґрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на запитання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це запитання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивіліза- ційним стандартам.

Маючи безпосереднє відношення до з’ясування того, що таке пра­во, це запитання включає три моменти: а) опис феномену прав люди­ни як такого (аналітичне завдання); б) з’ясування статусу прав люди­ни (легітимаційне завдання); в) обґрунтування ідеї прав людини (нор­мативне завдання).

Що ж являють собою права людини з позицій філософії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов’ язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі права да­ють переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті. З позицій іншої теорії — теорії інтересу права слу­гують захисту чи здійсненню інтересів їх власника.

Поняття «права» та «обов’язки» мають настільки величезне зна­чення для розкриття феномену права, що вони можуть бути названі модусами права. Коли говорять: «Я маю право», то мається на увазі: «Я можу», тобто це висловлювання належить до модальності можли­вості чи свободи. Коли говорять: «Я зобов’язаний», то мається на увазі: «Я повинен», тобто цей тип висловлювань належить до модаль­ності належності.

Правовий модус «правомочності» має місце лише там, де йому є противага в модусі «обов’ язку». Це говорить про доповнюваність прав та обов’язків, хоча ця доповнюваність і припускає нормативний пріоритет модусу «правомочності».

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять «права люди­ни», тобто ті, що належать людині як такій. Вони є суб’єктивними правами, на володіння якими може претендувати кожна людина не­залежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного про­екту сучасності, сутність якого виражається у підкоренні влади принципам справедливості. Вони являють собою опосередковані принципи справедливості, чи моральні критерії, якими повинен ке­руватися правопорядок.

За своїм сенсом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися «природжени­ми», «священними», «невідчужуваними». І в цьому виражалося уяв­лення про самоцінність і безумовну значущість прав людини. Нату­ралістичний термін «природжені» фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; вираз «священні» має такий світський сенс: «безумовні», «не­заперечні», чи, юридичною мовою, «понад-» або «надюридичні»; автентичний сенс, що вкладається в поняття «невідчужуваних прав», полягає в тім, що вони «невід’ємні», тобто ніхто і ніколи не може відібрати їх в людини, у тому числі й сама людина не може від них відмовитися.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від по­сягань на їхню волю з боку структур державної влади. Вони мають антиавторитарний сенс, тобто, по суті, негативний сенс, як вираз «сво­боди від», і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи. Однак права людини і право в цілому здобувають ще й пози­тивний сенс, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного в суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.

Сенс прав людини визначає їхній особливий статус як дополі- тичних, безумовно значущих і невід’ємних підстав сучасної держав­ності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини роз­глядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критику­ватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститу­тів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації в різ­них конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значущості легітимації, тому що вони ґрун­туються на суб’єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності мо­рально звітувати про свої дії, не зобов’ язана давати їм публічні ви­правдання. Тим самим розводяться мораль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимаційного прин­ципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в під­стави цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання — філософсько-антропологічного обґрунтування ідеї прав людини чи з’ ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології як концепції, заснованої на принципі інтерсуб’єктивности, ми мусимо йти далі простої кон - статації безумовної значущості природжених, священних і невід’ємних прав людини, що виражають сучасну концепцію гуманізму, і розгля­дати їх у сутнісному аспекті — як умови власне людської дії.

Для цього необхідно провести розрізнення максимальної і міні­мальної антропології. Перша наголошує на здатності людини до змін і реформаторства, друга — на необхідності людині залишатися самою собою.

Максимальна антропологія намагається з’ясувати, що є оптималь­ною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в під­несеному сенсі, але, як правило, виявляється байдужою до права і прав людини. Таким був образ людини у Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, романтичний образ людини у слов’янофілів і у марксизмі (концепція «всебічно розвиненої особистості»).

Мінімальна антропологія відмовляється від вчення про цільове призначення людини. Те, якою повинна бути людина, залежить від самої людини. Власне людина визначається за мінімальними умовами того, що необхідно їй, що робить її людиною. До таких умов належать і права людини.

Саме такого змісту надає правам людини французький філософ А. Глюксман: «Ідея прав людини знаходить свій визначений контур не тому, що ми знаємо, якою повинна бути ідеальна людина, якою вона повинна бути за природою. Ні, ідея прав людини знаходить визначеність тому, що ми дуже добре уявляємо собі, чим людина не повинна бути». Тому правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне, — щастя, чи самореалізації, на почат­кові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти «природжені», тобто невіддільні від людини і тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського існування. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в такому: «Людина як людина повинна мати право». Це право вона мусить мати для того, аби не загрузнути в тря­совині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як люди­на — не як «богоподібна істота», не як «надлюдина», а саме як лю­дина, а відтак, істота недосконала, «приземлена», що займає середнє положення між «досконалістю добра» і «низькістю зла», між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує їй гарантований рух до ново­го, а лише не дозволяє опуститися нижче визначеної межі, за якою закінчується людське. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою ^кзистенцію.

З положення про кооперативно-конфліктну природу людини ви­пливає, що, з одного боку, людина — «позитивна соціальна істота», тобто люди здатні допомагати один одному і доповнювати один одно­го. Вона живе не тільки «для себе», а й «для інших», вона здатна встановлювати порядок у взаємостосунках з іншими людьми. Однак у ситуаціях, де втілюється позитивна природа людини, права людини виявляються непотрібними. Тому слід ураховувати, що, з іншого бо­ку, людина — це «негативна соціальна істота», тобто своїм проти­стоянням вона несе в собі погрозу іншим людям. З цієї небезпеки, що виникає внаслідок конфліктної природи людини, і випливає необхід­ність прав людини.

З цієї погрози, яку одна людина становить для іншої, випливає можливість того, що людина є водночас потенційним злочинцем і по­тенційною жертвою. Права людини виступають немов би результатом обміну відмови від насильства на придбання безпеки, при цьому спів­відношення між відмовою і придбанням є приблизно рівноцінним.

Ситуація вибору уявляється у такий спосіб: що людина зволіє, що для неї краще — бути одночасно і злочинцем, і жертвою, чи ні тим, ні іншим? Оскільки не можна обрати щось одне — або насильство стосовно інших, або небезпеку насильства стосовно себе самої, лю­дина обирає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес — зберегти своє Я, свою ^кзістенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, само­обмеження. Із спільної відмови вбивати, грабувати чи переслідувати одна одну виникає право на життя, власність і свободу.

У цих трьох основних правах людини, що виражають фундамен­тальний антропологічний інтерес — збереження власного Я, виявля­ються трансцендентальні інтереси, тобто такі, від яких людина не може відмовитися: інтерес зберегти єдність тіла і життя як умови виживання людини, збереження власності як умови більш якісного виживання і, нарешті, волі як виживання ще більшої якості.

Таким чином, найфундаментальнішим людським прагненням є прагнення зберегти своє Я, свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення становить головний антропологічний інтерес. Міні­мальною умовою здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, яка робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності та гідності.