Розділ 19 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 5
ХудшийЛучший 
Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Розділ 19 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

 

§ 1 Міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів

Відповідно до основних принципів міжнародного права та положень Статуту ООН держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Але сучасне міжна­родне право припускає можливість правомірного застосу­вання збройних сил (самозахист від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

Діяльність держав під час війни регулюється принципа­ми та нормами, що відносяться до міжнародного права, яке застосовується в період збройних конфліктів і визначає при­пустимість засобів і методів ведення збройних конфліктів, забезпечує захист їхніх жертв, встановлює взаємовідноси­ни між державами, що воюють, і такими, що не воюють, тощо. До кінця ХІХ ст. основну роль у регламентації права збройних конфліктів відігравали міжнародні звичаї — «за­кони і звичаї війни». Про це йдеться, зокрема, у так звано­му «застереженні Мартенса», викладеному у Преамбулі до Гаазької конвенції ІІ 1899 р.: «Поки не буде видано повнішо­го зводу законів війни, високі договірні Сторони вважають доречним заявити, що у випадках, не охоплених ухваленою конвенцією, населення та воюючі сторони залишаються під охороною та верховенством принципів міжнародного пра­ва, якими вони викарбувалися зі звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог гро­мадської свідомості».

Міжнародні звичаї мають значення і зараз, але більшість норм права збройних конфліктів містять міжнародні договори, а саме: Петербурзька декларація про скасування за­стосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Гаазь­ка декларація про заборону застосовувати кулі, що легко розгортаються або сплющуються в тілі людини, 1899 р.; Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі 1899 р.; Конвенція про положення ворожих торговельних суден на початку воєнних дій 1907 р.; Конвенція про встановлення підводних мін, які автоматично вибухають від дотику, 1907 р.; Конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.; Конвенція про деякі обмеження використан­ня права захоплення у морській війні 1907 р.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних за­собів 1925 p.; Правила про дії підводних човнів щодо тор­говельних суден у воєнний час 1936 р.; Ніонська угода 1937 р. про заходи боротьби з піратськими діями підводних човнів; Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 р. (про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях; про покращення долі поранених, хворих і осіб, що постраж­дали від аварії корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільно­го населення під час війни); Додаткові протоколи І та ІІ1977 р. до зазначених Женевських конвенцій 1949 р.; Гаазька кон­венція про захист культурних цінностей 1954 p.; Конвен­ція про заборону виробництва та накопичення запасів бакте­ріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.; Конвенція про заборону або обмеження використан­ня конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має не вибірко­ву дію, 1980 p., та чотири протоколи до неї (про невідшуку-вані осколки; про заборону чи обмеження застосування мін, мін-пасток й інших пристроїв з поправками, внесеними З травня 1996 р.; про заборону чи обмеження застосування запалювальної зброї; про засліплюючу лазерну зброю); Кон­венція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 p.; Кон­венція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищен­ня 1997 р. тощо.

Міжнародне співробітництво у сфері збройних конфліктів зараз розвивається у таких напрямах: запобіган­ня збройним конфліктам; правове положення у конфлікті держав, що беруть і не беруть у ньому участь; обмеження засобів і методів ведення війни; захист прав людини під час конфліктів; забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

 

§ 2 Види збройних конфліктів. Учасники збройних конфліктів

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти та збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Сторонами в такому конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за незалежність, міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтрим­ки миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додатко­вого протоколу І також до міжнародних відносить конфлі­кти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти расистських ре­жимів за здійснення свого права на самовизначення.

Збройний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці можуть визнаватися стороною, що воює, якщо вони: мають свою організацію; мають на чолі відповідальні за їхню по­ведінку органи; встановили свою владу на частині території; дотримуються у своїх діях «законів і звичаїв війни». Виз­нання повстанців такою стороною, що воює, виключає за­стосування до них національного кримінального законодав­ства про відповідальність за масові безладдя тощо. На за­хоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть підтримувати правовідносини із третіми державами та міжнародними організаціями, отримувати від них припустиму міжнародним правом допомогу. Влада повстанців може створювати на контрольованій нею тери­торії органи управління та видавати нормативні акти. Та­ким чином, визнання повстанців стороною, що воює, як правило, свідчить про набуття конфліктом статусу міжна­родного і є першим кроком до визнання нової держави.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держа­ви між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Прото­колу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма­ють такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; ко­лективний характер виступів (дії, що спричиняють обста­новку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідаль­них за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (ок­ремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не мо­жуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над части­ною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні сто­роною, що воює, визнається лише центральний уряд. Дер­жави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на те­риторії іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву «гуманітарні інтер­венції» , які вживаються для зупинення конфліктів, що суп­роводжувалися масовими людськими жертвами.

З погляду міжнародного права законні учасники зброй­ного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомба-тантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних, військово-морських, військово-повітряних сил), а також ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі осо­бу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримують­ся у своїх діях правил ведення війни. Також до них відно­сяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при на­ближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу військовополонених.

До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати осо­бисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних сил сторін, носять військову форму та проникають на місце розташування ворога з метою збирання інформації про ньо­го для свого командування. При захопленні в полон набу­вають статусу військовополонених. Від них треба відрізня­ти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним спо­собом чи під неправдивими приводами, збирають відомості в районі бойових дій. На цих осіб режим військового поло­ну не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойо­вої техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комба­тантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового прото­колу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отри­мання винагороди, не є громадянами держави, що знахо­диться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до особового складу збройних сил сторін конфлікту. Найманство кваліфікується як злочин.

Від найманців треба відрізняти добровольців, які є закон­ними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або інші переконання (не матеріальні міркування) вступа­ють на службу до армії воюючої сторони та включаються до особового складу збройних сил.

 

§ 3 Початок війни та його правові наслідки, театр війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військо­вих дій 1907 р. держави визнають, що військові дії між ними не повинні починатися без попереднього та недвознач­ного попередження, яке матиме чи форму мотивованого ого­лошення війни, чи форму ультиматуму з умовним оголо­шенням війни. Стан війни без затримок доводиться до відо­ма нейтральних держав. Оголошення війни є початком юридичного стану війни. Між державами перестають за­стосовуватися значна кількість норм міжнародного права (зокрема, політичні, економічні, культурні угоди між во­юючими державами). Стан війни припиняє дипломатичні та консульські відносини, співробітникам установ має бути забезпечена можливість безперешкодного від'їзду до своєї держави. Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані.

Військові дії держави можуть вести у визначених про­сторових межах, які називаються театром війни: сухопут­на, повітряна та морська територія держав, а також відкри­те море та повітряний простір над ним. Не може перетво­рюватися на театр війни територія нейтральних держав, нейтралізовані території та простори, правовий режим яких встановлений спеціальними міжнародними угодами. З те­атру війни може також виключатися частина державної території з метою розташування спеціальних зон, передба­чених міжнародним правом (право держав створювати са­нітарні зони та місцевості для захисту від військових дій поранених і хворих, а також персонал, на який покладено організацію й управління цими зонами та місцевостями, піклування про осіб, які там будуть сконцентровані). Міжнародне право передбачає також вилучення з театру війни міжнародних каналів, центрів зосередження культур­них цінностей, які мають велике значення, цивільних мир­них об'єктів.

 

§ 4 Обмеження засобів і методів ведення війни

Право сторін у збройному конфлікті обирати методи та засоби ведення війни є обмеженим. Існує принцип, який встановлює заборону застосування зброї, снарядів, речовин і методів, які можуть завдати надмірних ушкоджень чи страждань.

Міжнародне право обмежує законні засоби та методи ве­дення збройних конфліктів. Під засобами ведення війни розуміється зброя й інші засоби, які застосовуються зброй­ними силами в конфлікті для заподіяння шкоди й уражен­ня ворога. Методи — це способи застосування засобів ве­дення війни. Повністю заборонені: вибухові або запалю­вальні кулі; кулі, які розгортаються чи сплющуються в людському тілі (зазначені вище декларації 1868 і 1899 років відповідно); отрута й отруйна зброя (ІV Гаазька конвенція 1907 р.); задушливі, отруйні й інші гази, рідини та процеси (Женевський протокол 1925 p.); біологічна зброя (Конвен­ція 1972 р. і Женевський протокол 1925 р.); засоби впливу на природне середовище, які мають широкі довгострокові наслідки, як засоби знищення, завдання шкоди іншій дер­жаві (Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 p.); будь-яка зброя, основна дія якої поля­гає в нанесенні ушкоджень осколками, які не виявляються в людському тілі рентгенівськими променями тощо. Міжна­родне право не містить прямої заборони використання ядер­ної зброї.

У 1981 p. була підписана Конвенція про заборону й об­меження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні уш­кодження чи мають невибіркову дію, до якої додаються чо­тири протоколи. Зокрема встановлені заборони й обмежен­ня на використання звичайних мін, дистанційно керованих мін, мін-пасток. Заборонено використовувати міни проти цивільного населення. Сторони в конфлікті повинні реєст­рувати розташування всіх запланованих мінних полів і рай­онів, де використовували міни-пастки. Обмежене застосуван­ня запалювальної зброї (вогнеметів, фугасів, снарядів, ракет, гранат, мін, бомб, ємностей із запалювальними речовинами). Об'єктом нападу із застосуванням такої зброї не можуть бути цивільне населення та цивільні об'єкти. Заборонено перетво­рювати ліси й інші види рослинності на об'єкт нападу із за­стосуванням запалювальної зброї, крім випадків, якщо в та­ких природних елементах переховуються комбатанти, військові об'єкти чи вони самі є військовими об'єктами. Ви­користання авіації є припустимим, але її не можна викори­стовувати проти невійськових об'єктів, мирного населення тощо. Заборонені такі методи ведення війни: зрадницьки вбивати чи ранити ворога; вбивати чи ранити ворога, який склав зброю; оголошувати тому, хто обороняється, що по­щади не буде; незаконно використовувати парламентарсь-кий прапор чи прапор держави, що не бере участі в конфлікті, прапор чи знаки Червоного Хреста тощо; при­мушувати громадян ворожої держави брати участь у бойо­вих діях проти своєї держави; геноцид під час війни; взят­тя заручників; бомбардування незахищених міст; інші дії.


§ 5  Ведення морської війни

Певну специфіку має війна на морі. Тут комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, а й усі військові та невійськові судна, офіційно обернені у військові відповідно до VІІ Гаазької конвенції 1907 p., і літальні апа­рати, які входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі судна, призначені виключно для надання допомоги (шпитальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Озброєння торгових суден можливе тільки у воєнний час, при цьому таке судно не перетворюється на військовий ко­рабель і не користується правом ведення бойових дій. Зброя може використовуватися ним тільки для самозахисту при нападі ворога.

На підводні човни поширюються загальні правила веден­ня війни та норми, що стосуються надводних кораблів. Військова діяльність спеціально регламентується Правила­ми про дії підводних човнів щодо торгових суден у воєнний час 1936 р. Підводний човен вправі зупинити й оглянути вороже торгове судно, потопити його в разі відмови зупи­нитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і ко­манди, захопити його як приз. Морська мінна зброя може використовуватися за дотримання таких правил: заборо­няється ставити міни, не закріплені на якорях, якірні, які залишаються небезпечними після їх відриву від мінрепа, біля берегів ворога з єдиною метою — завадити торговому судноплавству.

Правомірною є морська блокада — система дій військово-морських сил і авіації, які завадять доступу з моря до портів і берегів ворога й виходу з цих портів і берегів у море. Блока­да має бути публічно оголошена блокуючою державою із ука­зівкою дати початку блокади, блокованого району, строку виходу із блокованих портів суден нейтральних держав. Бло­када припиняється у разі її зняття блокуючою державою, знищення сил блокуючих або неможливістю забезпечити її ефективний характер. Покаранням за спробу прориву бло­кади може бути захоплення чи конфіскація судна і (або) ван­тажу або знищення судна, яке прориває блокаду.

Воєнною контрабандою вважаються вантажі нейтраль­них власників чи ворога на суднах нейтральних держав, які воююча сторона забороняє доставляти своєму ворогу. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 р. воєнна контрабанда ділиться на абсолютну (предмети й матеріали, які служать винятково для воєнних цілей) і умовну (те, що може слу­жити як для військових, так і для мирних цілей). Абсолютна контрабанда підлягає захопленню та знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує до ворожого порту. Умовна контрабанда підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил супротивника. Якщо військова контра­банда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У протилеж­ному випадку захоплюється й судно, що її перевозить.

У війні на морі існує інститут призів та трофеїв. Призом є будь-яке торгове судно супротивника незалежно від харак­теру вантажу, який це судно перевозить. Таке судно може бути захоплене. Якщо на його борту знаходиться неконтра-бандний вантаж нейтральної держави, власник має право вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям та літальним апаратам. Тро­фей — це захоплені в морській війні військові кораблі во­рога та цінності, які на них знаходяться. Трофеї переходять у власність тієї держави, яка їх захопила.

 

§ 6 Міжнародно-правовий захист жертв війни

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпе­чення сторонами конфлікту міжнародно-правового захис­ту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі скла­ду збройних сил на морі, що постраждали від аварії кораб­ля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над осо­бою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визнача­ють правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Це й пасажири корабля, що зазнав аварії, особи, які наражаються на небезпеку на морі й інших водах, вагітні жінки, породілля, новонароджені діти. Ре­жим поранених і хворих поширюється і на особовий склад ополчень і добровольчих загонів, партизан, осіб, які сліду­ють за збройними силами, але не входять до їхнього скла­ду, на військових кореспондентів, обслуговуючий склад, на членів екіпажів торгового флоту, населення неокупованої території, яке береться за зброю з наближенням ворога.

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм макси­мально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі осо­би опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вва­жаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняють­ся такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчини­ти вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозво­ляти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклу­ватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідувати­ся та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості ма­ють реєструвати полонених, поранених і хворих для подаль­шої передачі державі, громадянами якої вони є.

Міжнародно-правова охорона цивільного населення. Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учасників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Правовий захист цивіль­ного населення здійснюється в конфліктах як міжнародно­го, так і неміжнародного характеру. Сторони конфлікту зо­бов'язані вжити всі заходи, щоб діти до 15 років, ті, що оси­ротіли чи розлучені із сім'ями через війну, не були кинуті напризволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист ци­вільного населення під час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи мораль­ного тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вжива­ти будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед цивільних як метод ведення війни, терор, грабіж, взяття заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападу. Забороняється ви­користовувати цивільне населення для захисту певних об'єктів, пунктів або районів нападу.

Режим воєнної окупації. Воєнна окупація — це тимчасо­ве захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави та встановлення військо­вої адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її перехід під суверенітет дер­жави, що її захопила.

Згідно із положеннями ІV Гаазької конвенції 1907 р., ІV Женевської конвенції 1949 р., Додаткового протоколу І оку­пуюча держава зобов'язана вжити усі заходи щодо забезпе­чення порядку на захопленій території. Населення окупова­ної території повинно підкорятися розпорядженням властей, але його не можна примушувати до принесення присяги на вірність окупуючій державі, до участі в бойових діях, спря­мованих проти його держави, до свідчень про армію остан­ньої. Мають поважатися честь, гідність, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, сім'ї. Держава, що оку­пує, повинна забезпечувати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо цивільного населення забороняється: вчиняти будь-які акти насильства; застосовувати примус фізичного чи морального характеру, зокрема для отримання відомос­тей; застосовувати тортури, тілесні покарання, медичні дос­ліди, колективні покарання тощо; брати його в заручники; депортувати з окупованої території. Іноземцям, що опини­лися на окупованій території, забезпечується право зали­шити її в найкоротший час.

Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; осо­бовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цив­ільної авіації; населення неокупованої території, що взяло­ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовопо­лонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки свої прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізично­му каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені по­винні бути захищені від насильства та залякування, їм за­безпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечують­ся приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомо­гою. До них має бути забезпечений доступ медичного та ду­ховного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.

Військовополоненим забезпечується можливість працю­вати, примушення до праці забороняється. Заборонено ви­користовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що прини­жують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимо­ги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв'язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані виконувати закони дер­жави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовува­ти судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один про­ступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплі­нарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

 

§ 7 Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей

Розрізняють військові та цивільні об'єкти. До військових належать ті об'єкти, які в силу свого розташування, при­значення чи використання роблять значний внесок у воєнні дії та руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за да­них обставин дає очевидну воєнну перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними: помешкання, споруди, засоби транспорту, які використо­вуються цивільним населенням; місця, що використовують­ся винятково цивільним населенням (сховища, лікарні тощо); джерела водопостачання, греблі, дамби, електрос­танції, запаси продуктів харчування, посіви, скотина, тощо. Такі об'єкти не повинні бути об'єктами воєнного нападу.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. передбачає додаткові заходи для захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу: пам'ятників архітектури, мистецтва, історії, рукописів, кни­жок, картин; музеїв, бібліотек, архівів, центрів, де зосеред­жена значна кількість культурних цінностей, тощо). Щодо культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу чи знищенню; робити з них об'єкт репресалій; вивозити їх за кордон; робити їх непридатними тощо.

 

§ 8 Нейтралітет у збройному конфлікті

Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, яка не бере участь у конфлікті й утримується від надання допомоги сторонам, що воюють. Розрізняють по­стійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 р., Ватиканіз 1929 р., Австрія з 1955 р.); евентуальний нейтралітет (у цій війні); нейтралітет у силу договору між відповідними державами.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Постійно нейтральні держави не повинні: в мирний час входити до воєн­них блоків; надавати свою територію для іноземних військо­вих баз чи формування військових загонів воюючих; дозво­ляти передачу техніки та боєприпасів воюючим. У разі по­рушення цих правил держави, що воюють, можуть вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій. Ра­зом із тим нейтральні держави можуть: запобігати силою спробам порушити статус нейтралітету; надавати свою те­риторію для утримання поранених; дозволяти прохід у свої порти санітарних суден держав, що воюють, тощо.

 

§ 9 Міжнародно-правове регулювання закінчення воєнних дій і стану війни

Війна є винятковим станом міждержавних відносин, який в інтересах встановлення миру має бути припинений. Припинення стану війни треба відрізняти від припинення воєнних дій. Формами припинення воєнних дій є переми­р'я та капітуляція. Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, погоджених сторонами конфлікті. Виділяють місцеве перемир'я (на окремій ділянці театру війни) і загальне перемир'я (по всьому фронті). Воно може бути укладене на визначений строк чи бути безстроковим. Істотне порушення перемир'я однією зі сторін може служи­ти підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — припинення воєнних дій на умовах, виз­начених переможцем. Розрізняють просту капітуляцію (ок­ремого підрозділу, об'єкта, пункту, району) і загальну кап­ітуляцію (наприклад, капітуляція Японії 1945 p.). Капіту­ляція може бути беззастережною (без усіляких умов із боку переможеного) і почесною (наприклад, капітуляція гарні­зону за умови збереження зброї та прапорів).

Ні перемир'я, ні капітуляція, як правило, не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідне видання акта (одно- чи двостороннього) про припинення ста­ну війни або укладання мирного договору. У ньому фіксуєть­ся припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних угод між державами тощо. Із припиненням стану війни пере­стають діяти багато угод воєнного часу та набирають силу до­говори, які нормалізують відносини між державами.

 

§ 10 Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця

У розвитку та реалізації міжнародного права в напрямі гуманізації права збройних конфліктів значну роль відіграє рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

У 1863 р. у Женеві був створений постійний Міжнародний комітет допомоги пораненим (сьогодні Міжнародний комітет Червоного Хреста — МКЧХ), до якого, крім засновника — Анрі Дюнана, — увійшли ще четверо женевців. МКЧХ є не­урядовою організацією. Він став засновником руху Червоно­го Хреста та Червоного Півмісяця. Практично в кожній дер­жаві діє національне товариство цього руху. На міжнародно­му рівні вони об'єднані в Лігу товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Вищим органом руху є Міжнародна кон­ференція Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

Міжнародний комітет Червоного Хреста в рамках руху має власний статус і офіційно визнаний Женевськими кон­венціями. Він складається з швейцарських громадян. МКЧХ здійснює визнання нових національних товариств, виконує функції, покладені на нього Женевськими конвен­ціями, включаючи сприяння дотриманню й нагляд за до­триманням міжнародного гуманітарного права, надання до­помоги жертвам збройних конфліктів, сприяє поширенню знань про міжнародне гуманітарне право та вносить пропо­зиції щодо його розвитку. Під час збройних конфліктів, міжнародних і внутрішніх, він надає захист і допомогу жер­твам як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення. Мандат МКЧХ на дії під час збройних конфліктів ґрунтований на чотирьох Женевських конвен­ціях 1949 p., Додаткових протоколах до них 1977 p., а та­кож на його власному Статуті (праві на ініціативу в не-міжнародних конфліктах).