§ 4 Розвиток міжнародного права від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з'явилися принципи та нор­ми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові події цієї епохи — прийняття Декларації незалеж­ності США 1776 р., Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р., Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Ба­гато з положень цих документів, проголошені як норми кон­ституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його по­стулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конститу­ційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в ос­нову міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принци­пу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнарод­ному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі XVIII—XIX століть сприяли гуманізації міжна­родного права та вплинули на появу в ньому актів про пра­ва людини.

Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про заборону торгівлі негра­ми, Регламент про єдині класи дипломатичних агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р. нейтралітету Швейцарії в міжнародно­му праві з'явилася концепція постійного нейтралітету. Про­тягом XIX і на початку XX ст. відбувалося подальше міжна­родно-правове закріплення цих починань. На Паризькому конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону ка-перства, «кабінетної блокади» таін., на Берлінському кон­гресі 1878 р. досягнуто згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало зусиль було спрямо­вано на пом'якшення правил і звичаїв ведення війни. Як наслідок на Берлінському конгресі було заборонено засто­сування розривних куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила веден­ня війни (міжнародного гуманітарного права).

Цей період в історії міжнародного права можна характе­ризувати як початок бурхливого розвитку міжнародно-пра­вової науки. У ці роки були написані фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та міжнародно-правової практики.

Другий етап у розвитку міжнародного права завершив­ся початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створи­ти ефективну міжнародну систему підтримки правопоряд­ку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.

§ 5  Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжна­родного права XX ст. є те, що воно з'являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної систе­ми. При цьому спеціально створювана всесвітня організа­ція має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

Перша така спроба співпала із підготовкою та підписан­ням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою створення міжнарод­ної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов'язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини веден­ня війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа¹ була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.

Зі створенням Ліги Націй пов'язане входження в міжна­родне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цьо­го принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською си­стемою пов'язані виникнення та розвиток міжнародно-пра­вових норм і механізмів захисту національних меншин.

Однак Версальська модель світового порядку не змог­ла все ж таки стати до кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протисто­яння їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж сімдесятирічної конфрон­тації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на концеп­ціях міжнародного права, що виникали по різні боки во­доділу.

Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністич­ної ідеології в зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику міжнародного права¹. Це стосувало­ся як проголошення та відстоювання деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня політика, були: мирне співіснування, самовизна­чення народів, роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов'язана з нею відмова від анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм, будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демок­ратичні ідеали протилежний зміст.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відно­сини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, спри­яв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслу­говували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки XX ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевид­но, що рішення проблеми перебуває у площині організа­ційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова мо­дель світової організації може бути життєздатною. Тому од­ним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту роз­поділу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об'єднаних Націй. А міжнародне право, за оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.

Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової війни було використано головними перемож­цями у спробі остаточної універсалізації міжнародного пра­ва. За оцінками багатьох сучасних юристів чинне міжна­родне право перетворилося на загальне — значна кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає¹. Саме зі Статутом ООН пов'язане договірне закріплення основних принципів міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжна­родного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морсь­ке право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво впли­нув на міжнародні відносини, які втратили характер біпо­лярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відно­сини тепер мають характер або поліцентричний, або одно­полюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організацій­но-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить за­гальне міжнародне право, створенню якого було присвя­чено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-еконо­мічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відпові­дальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона аг­ресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопо­рядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської циві­лізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображен­ня у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах.

У сучасних умовах можна виділити три основні стра­тегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулюван­ня глобальних проблем сучасності, розв'язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство неспо­дівано зіткнулося на межі 60—70-х років XX ст. (пробле­ма розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). їх вирішення мож­ливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучас­них умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнарод­ного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біпо­лярного світу було «заморожено». Однією з основних при­чин, з якої ці   конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; проти­річчя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі пере­вищила кількість держав, що існували у світі на початку XX ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов'язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до інди­відуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігій­ного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв'язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлік­ти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбави­лося норм про можливість взаємного військового знищен­ня та набуло характеру добросусідського. Основну відпові­дальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-право-вої ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопо-рядку, що жодним чином не може зачіпати основи загаль­ного міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зок­рема, виникає питання реформування організаційно-пра­вового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забез­печувати компроміс двох пануючих на той час світових со­ціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпе­ки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існу­ють обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих дер­жав», що перешкоджає їм претендувати на постійне член­ство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей су­часних міжнародних відносин лише починається, і голов­ним на цьому шляху є створення правових умов для збере­ження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.