Розділ 13 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 5
ХудшийЛучший 
Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Розділ 13 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ

 

§ 1 Виникнення та розвиток міжнародно-правового співробітництва в галузі прав людини

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнарод­не гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впли­вом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш ши­роке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 p., Генеральний акт Брюссельської конфе­ренції 1890 р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчен­ня Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав на­ціональних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнарод­ного захисту прав людини.

Після Другої світової війни питання захисту прав люди­ни постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'яза­на «здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур­ного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвит­ку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, не­залежно раси, статі, мови та релігії». Поява цієї норми у Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у Статуті ООН норму про права людини, держави одночасно створю­вали міжнародно-правову основу для об'єднаної боротьби з тоталітаризмом, оскільки права людини та тоталітаризм за своєю природою несумісні.

Норми Статуту ООН про обов'язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно-пра­вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль­ним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Це положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорів про права людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід виокремити кон­венції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних прав Міжнародною організацією праці. Крім того, у рамках ООН розроблена значна кількість міжнародних документів, що хоча і не є юридично обов'язковими, проте узагальнили в собі величезний досвід захисту прав людини та тому набули значної морально-політичної ваги (Кодекс поведінки поса­дових осіб щодо підтримки правопорядку, Основні принци­пи незалежності судових органів та ін.).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц­тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків реґіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробіт­ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна­родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис­ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди­ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав люди­ни. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль­на процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

 

§ 2 Становлення міжнародного права прав людини

Становлення міжнародного права прав людини пов'яза­не з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсаль­ного характеру, у яких права людини було систематизова­но, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така систематизація була здійснена з 1948 по 1966 роки в серії нормативних актів, неофіційно іменованих Міжнародною хартією прав людини, яку складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та по­літичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. У ці ж роки були створені найважливіші універсальні міжнародні механізми захисту прав людини. Міжнародна хартія прав людини є нормативно-правовою основою міжнародного права прав людини.

Загальна декларація прав людини ухвалена 10 грудня 1948 р. і досі залишається з багатьох поглядів документом унікальним. Це був перший міжнародний акт, у якому були викладені громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини. Вперше вони були викладені в міжнародному документі систематизовано, у вигляді ката­логу, тобто як перелік прав і свобод. Декларація вперше проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав людини. Уперше в міжнародному праві Декларація пов'я­зувала дотримання прав людини з рухом до демократії.

Загальна декларація прав людини була ухвалена Гене­ральною Асамблеєю ООН у формі резолюції. Це викликало та викликає чимало питань про юридичну силу цього доку­мента, тому що за загальним правилом резолюції Генераль­ної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Втім більшість правників поділяють думку про те, що норми Дек­ларації є відображенням звичаєво-правових норм і тому мають характер міжнародно-правового зобов'язання1.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра­ва 1966 р. є одним із найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини. Його текст може бути умовно розділений на дві частини: статті, у яких викладе­но зміст громадянських і політичних прав, і статті, що сто­суються міжнародного контролю за дотриманням цих прав. Формулювання статей про права людини не залишають сумнівів у їхньому імперативному характері. Це є наслідком розуміння того, що з дотриманням саме громадянських і політичних прав пов'язані ґарантії особистої свободи лю­дини та рух суспільства до дійової демократії. Держави-учасниці зобов'язані забезпечити в межах своєї юрисдикції дотримання громадянських і політичних прав у повному обсязі. Пакт надає державі право обмежити деякі із прого­лошених прав. Контроль за дотриманням норм Пакту, вклю­чаючи розгляд індивідуальних скарг2, здійснює міжнарод­ний орган — Комітет із прав людини.

1 Тобто коли міжнародний чи національний суд посилається на нор­ми Декларації, насправді він застосовує аналогічну звичаєву міжнарод­но-правову норму. Норми Декларації є підтвердженням існування зви­чаєво-правових норм.

2 Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, підписаний у 1966 р., надав Комітету
із прав людини компетенцію приймати та розглядати повідомлення (скарги) від осіб про те, що вони є жертвами порушень державою-учасницею Пакту та цього протоколу якогось із прав, викладених у Пакті. Україна ратифікувала Протокол і визнає юрисдикцію Комітету.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль-турніправа 1966р. був підписаний одночасно з Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права. Його юри­дичні особливості пов'язані з особливостями проголошених у ньому економічних, соціальних і культурних прав. Еко­номічні, соціальні та культурні права є невід'ємними, як і громадянські та політичні права, і не менш важливими. Проте існують суттєві особливості вреалізаціїекономічних, соціальних і культурних прав. Вони витратні, тобто обсяг їхньої реалізації залежить від економічного добробуту дер­жави, а тому не може бути однаковим у різних країнах. Ре­алізація цих прав пов'язана з розширенням патерналістсь-ких функцій держави, що завжди містять потенційну заг­розу авторитизації влади, а тому повинні мати межі. Міжнародний контроль за дотриманням економічних, со­ціальних і культурних прав зазвичай не пов'язаний із роз­глядом індивідуальних скарг. Формулювання статей Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не перед­бачають прямої дії.

Міжнародне право прав людини органічно включає в себе регіональні міжнародно-правові акти про права людини. Такі договори укладено державами ОАД, ОАЄ, ЄС, Ради Європи, СНД. Незважаючи на певну самостійність і специф­іку реґіонального співробітництва в галузі прав людини, було б невірним цілком відокремлювати реґіональне право прав людини. Можна навести чимало прикладів викорис­тання реґіональними органами захисту прав людини норм універсальних міжнародних договорів як договорів загаль­ного права1.

Конвенція про захист прав людини та основних сво­бод 1950р.2 (далі — Європейська конвенція з прав людини) — найстаріший серед регіональних договорів про права людини та найбільш авторитетний міжнародно-правовий доку­мент із прав людини в Європі. Крім основного тексту Кон­венція містить 12 протоколів, у яких розвинуті, доповнені чи уточнені окремі її положення.

Конвенція була одним із перших міжнародних доку­ментів, що містив поняття політичної демократії, одночас­но визнаючи її найважливішою умовою дотримання прав людини. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спря­мованість цього акта, ухваленого «європейськими країна­ми, що є однодумцями та мають спільну спадщину в по­літичних традиціях, ідеалах, свободі та верховенстві пра­ва», з метою «зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній дек­ларації [прав людини]» (Преамбула). Конвенція є першим міжнародним договором у галузі прав людини, що не тіль­ки має на меті захистити широкий спектр громадянських і політичних прав, а й встановлює систему міжнародного судового контролю за їх дотриманням у кожній із держав-учасниць.

 

§ 3 Природність і невід'ємність прав людини, основних свобод і можливість їх обмеження

Міжнародне право розглядає права людини як природні та невід'ємні. Отже, права людини — це не дарунок держа­ви чи уряду, вони з'являються не внаслідок їх закріплення у правових актах. Як сказано у ст. 1 Загальної декларації прав людини, «всі люди народжуються вільними та рівни­ми у своїй гідності та правах». Кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, мови, має права та свободи, і ніхто не має права свавільно позбавити людину її прав і свобод.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрі­шньому законодавстві може обмежувати деякі права люди­ни та встановлює рамки таких обмежень. Але з огляду на розмаїття існуючих правових систем і те, що кожній державі притаманні свої особливості та традиції, виникає про­блема однакового дотримання прав і свобод людини. У міжнародному праві її розв'язання полягає в тому, що пи­тання захисту прав людини не є сферою виняткової внутрі­шньої компетенції держави. Тому існують засоби та спосо­би міжнародного контролю за дотриманням прав людини в державах. Водночас у міжнародному праві вважається за­гальновизнаним, що деякі із прав не можуть бути обмежені за жодних обставин (ст. 4 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

 

§ 4  Універсальні та спеціальні права людини, їх поняття та призначення в міжнародному праві

До універсальних прав належить весь каталог прав лю­дини й основних свобод. За деякими винятками цей ката­лог повторюють Загальна декларація прав людини та всі найважливіші міжнародно-правові акти про права людини. Значення універсальних прав людини й основних свобод полягає насамперед у тому, що такі права мають визнава­тися за всіма людьми, незалежно від того, де вони перебу­вають. Міжнародне право виключає будь-які відмінності у правах залежно від кольору шкіри, етнічного походження, статі, майнового стану тощо та вважає таку дискримінацію у правах злочинною.

Утім багато людських груп у різних країнах світу (зага­лом це навіть переважна більшість людства) не можуть із тих чи інших причин (історичних, культурних, релігійних тощо) повноцінно користуватися універсальними правами. Це створює умови для різних форм дискримінації. Тому виникає потреба в спеціальному правовому захисті осіб, що входять до таких груп. Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забезпеченні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універсальними правами та свободами. Наприклад, надання представникам мовних меншин права користуватися мовою меншини не позбавляє інші мовні групи можливості користатися своєю мовою, але водночас захищає таку меншину від асиміляції. Міжнародні догово­ри не тільки містять норми про спеціальні права, а й нака­зують державам-учасницям імплементувати їх у національ­не законодавство.

Перелік груп, яким мають бути надані спеціальні права, не є постійним. Він залежить зрештою від усвідомлення конкретним суспільством наявності тих чи інших дискри­мінованих груп. Чинні універсальні міжнародні договори надають спеціальні права особам, які належать до націо­нальних, етнічних, релігійних, мовних меншин, жінкам, дітям, біженцям. Відбувається становлення норм про спе­ціальний захист осіб, хворих на невиліковні хвороби, й інвалідів.

Зі спеціальними правами людини пов'язане поняття по­зитивної дискримінації, що застосовується як правовий захід, спрямований на прискорення досягнення в суспільстві фактичного рівноправ'я всіх осіб. За таких умов вона вважається правомірною та полягає в законодавчому встановленні тимчасових нерівноправних, диференційова­них стандартів і привілеїв для захисту тих, кого дискримі­нують. Прикладом позитивної дискримінації може служи­ти встановлення в деяких країнах ґарантованого мінімаль­ного відсотку жінок чи представників певних етнічних меншин у виборчих списках за пропорційною системою. Такі тимчасові стандарти та привілеї мають бути негайно скасовані, щойна мета буде досягнута.