Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 6
ХудшийЛучший 
Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Розділ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

§ 1 Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права

Суб'єктом міжнародного права необхідно вважати тако­го учасника міжнародних відносин, поведінка якого безпо­середньо регулюється нормами міжнародного права. Інши­ми словами, суб'єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе міжнародні обов'язки або є носієм міжнародної правосуб'єктності.

Класифікація суб'єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учас­никами міжнародних відносин: індивіди, громадські орга­нізації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб'єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спец­іальні; за галузевою приналежністю: суб'єкти права міжна­родних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб'єктів міжнародного права. До середини XX ст. перева­жала думка про держави як про виключних суб'єктів міжна­родного права. Після Другої світової війни офіційно виз­нається міжнародна правосуб'єктність міжнародних між­урядових організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб'єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнарод­ну правосуб'єктність людства загалом1.

 

§ 2 Держава як основний суб'єкт міжнародного права

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у зно­сини з іншими державами.

Міжнародна правосуб'єктність держав базується на їхній невід'ємній властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні договори2, брати участь у діяльності міжнародних організацій3, підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки, виступати сторо­ною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

Над державами в міжнародних відносинах не має вер­ховної влади, але всі держави повинні сумлінно викону­вати свої міжнародні зобов'язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, те­риторіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжна­родно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).

У міжнародних відносинах держава представлена систе­мою органів і посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополі­тичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або по­садова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародно­му праву1. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи2.

У міжнародно-правові відносини можуть вступати адмі­ністративно-територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а також суб'єкти федерацій (землі, штати, канто­ни та ін). На відміну від самої держави, яка є первинним суб'єктом міжнародного права, внутрішньодержавні тери­торіальні одиниці виступають у якості похідних суб'єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визна­чається за національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співро­бітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Укра­їна є учасником Європейської хартії місцевого самовряду­вання 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територі­альними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

 

§ 3 Визнання держав і урядів

Поява нового суб'єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб'єк­том виступає держава. Існуючі держави й інші суб'єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну пра-восуб'єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення дво­сторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держа­ва отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнарод­них правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове ви­знання держави — це односторонній правовий акт суб'єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб'єктом міжнародного права у міжнародні пра­вовідносини. Норми інституту міжнародно-правового ви­знання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згід­но з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалеж­но від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного пра­ва. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжа­мериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 p., де встановлено, що «існування держа­ви не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб'єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб'єкта міжна­родного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгре­су 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суве­ренна держава, безумовно, має міжнародні права й обов'яз­ки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжна­родна правосуб'єктність держави так і залишиться юри­дичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб'єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різнови­ди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure оз­начає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб'єкта міжнародного права. При цьому встановлен­ня міжнародних відносин відбувається на найвищому дип­ломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумні­вах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють­ся міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме виз­нання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіц­ійний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано те­рористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втру­чання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відо­мий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учас-ниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прий­шли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

 

§ 4 Міжнародне правонаступництво держав

Під міжнародним правонаступництвом держав розумі­ють перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжнародного пра­ва. Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва — універсальну та негативну.

Згідно з універсальною теорією держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці. Негативна теорія наголошує на тому, що міжнародні права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На прак­тиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.

Інститут міжнародного правонаступництва має переваж­но звичаєвий характер або базується на міжнародних уго­дах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.1 та Віденська конвенція про правонаступництво держав стосов­но державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.2, але вони набрали незначну кількість рати­фікацій3. Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18—20 якої присвячено правонаступництву держав.

Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об'єднання кількох держав у нову, єдину державу, по­ділу однієї держави на кілька нових держав, відокремлен­ня від держави частини території та утворення на ній само­стійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держави, внаслідок деко­лонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого.

Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжна­родним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосуєть­ся делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмаз­ного та золотого запасів держави-попередниці та ін.

 

§ 5 Державоподібні утворення: Ватикан, вільні міста та ін.1

Під категорію «державоподібні утворення» підпадають різні за своєю природою учасники міжнародних правовідно­син. Історично першими такими вважали так звані вільні міста — Краків (1815—1846) та Данциг (Гданськ) (1919— 1939), а також вільну територію Трієст (1947—1954), що ви­никли як наслідок вирішення територіальних спорів між сусідніми державами. До об'єднання Німеччини специфіч­ний міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін2. Сьо­годні до державоподібних утворень належить лише центр католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Іта­лією від 11 лютого 1929 p., що були переглянуті 18 люто­го 1984 р.3. Ватикан є членом МАГATE, має статус спостері­гача при ООН та її спеціалізованих установах, його представ­ники (нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї4.

1 Іноді до цієї категорії відносять Суверенний мальтійський орден, який є релігійним орденом католицької церкви. До захоплення Наполе­оном Мальти у 1798 р. Орден володів цим островом. Але сучасний право­вий статус Ордена скоріше підпадає під поняття благодійної неурядової
організації, міжнародна правосуб'єктність якої базується на звичаї.

2 Див.: Договор об окончательном урегулировании относительно Германии от 12 сентября 1990 г. // Действующее международное право: В
2 т. —Т. 1. — С. 67—71.

3 Див.: Италия: Конституция и законодательньїе акти. — М.: Про­гресс, 1988. — С. 346—356.

4 Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом 8 люто­го 1992 р.

 


§ 6 Міжнародна правосуб'єктність народів (націй)

У другій половині XX ст. було прийнято низку міжна­родно-правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення1. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями)2.

Насамперед міжнародна правосуб'єктність народів по­в'язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, по-перше, конкретного на­роду, що виборює свою незалежність, у якості суб'єкта міжнародного права, а по-друге, визнання органів націо­нально-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль відігравали резолюції ООН, у яких визнавало­ся право конкретних органів національно-визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій роз­глядало збройну боротьбу народів, що боролися проти ко­лоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно-правовому статусу дер­жав (так, за відсутності держави органи національно-виз­вольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників націо­нально-визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права1, орган націо­нально-визвольного руху може набувати статус спостеріга­ча при міжнародних організаціях, відкривати свої представ­ництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конфе­ренціях та інше.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнарод­ної правосуб'єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна право-суб'єктність народу (нації), після того як утворено незалеж­ну державу. Уявляється, що набуття незалежності та ство­рення своєї держави не тільки не веде до знищення міжна­родної правосуб'єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб'єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає за­гальноприйнятого визначення народу (нації) як суб'єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуаль­на для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональ­них відносин.

 

§ 7 Міжнародні організації

Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні організації1, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО). Найбільш повно врегульо­вано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Міжнародна правосуб'єктність ММУО є похідною від міжнародної правосуб'єктності держав, а міжнародно-правовий статус ММУО базується на установ­чому міжнародному договорі (статуті). Саме держави ви­значають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов'язків ММУО. У разі потреби держави можуть не тільки змінюва­ти міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю при­пиняти їхню діяльність. Кожна ММУО має свій спеціаль­ний міжнародно-правовий статус, що визначається її ста­тутом. Діяльність ММУО за межами статутних повноважень не є правомірною.

Уперше міжнародну правосуб'єктність ММУО було ви­знано у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках ООН було роз­роблено Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універ­сального характеру від 14 березня 1975 р.2 та Віденську кон­венцію про право договорів між державами і міжнародни­ми організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.3.

Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом ча­стково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий ста­тус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв зброй­них конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегу­льовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо1. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання пра-восуб'єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

 

§ 8 Людина в міжнародному праві

Питання міжнародної правосуб'єктності фізичної особи є одним із найбільш дискусійних у сучасній науці міжна­родного права. До середини XX ст. більшість вчених вва­жали, що правосуб'єктність індивіда повністю поглинаєть­ся правосуб'єктністю держави, громадянином якої він є. Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної дек­ларації прав людини2 науковий напрям за визнання міжна­родної правосуб'єктності людини набирає все більшого по­ширення.

У радянській доктрині визнання людини суб'єктом міжнародного права розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі погляди подекуди зберег­лися і у вітчизняній науці міжнародного права3. Проте міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має міжнародні права та обов'язки. Фізична особа має право звертатися в позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та судові (Європейський суд з прав лю­дини, Міжамериканський суд з прав людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних злочинів.